– Проте, є в мене й інша новина, не знаю, правда, як ви до неї поставитеся, – задумливо простяг дільничий. – Говори, чого паузу затяг? – Та одразу якось про це і не скажеш… З’ясував я, що працівник Павло…

– Паша, а я тобі зовсім не подобаюсь, так?

– Цікаве питання. Чому ти мені його задаєш?

– Ну, тому що… Ти мені трохи симпатичний, скажімо так…

– А ось цього, Аріно, не потрібно – хлопець відклав убік інструмент. – У нас не може бути жодних близьких стосунків.

– Тому що я – дочка господаря?

– Не лише тому. І не ходи ти до мене в майстерню так часто. Люди всяке можуть подумати. І потім – у тебе ж хлопець є, я знаю…

…Власний автосервіс Степан Андрійович відчинив у провулку через дорогу від будинку. Потім розширився, додав туди нові приміщення, мийку. Бізнес розвивався, помічників почало не вистачати.

Дочка Аріна інтерес до справи виявляла, як могла, навіть допомагала з дрібним ремонтом, однак у цьому випадку чоловіча рука була потрібна. Думав уже оголошення давати в газету, але тут Пашка з’явився. Постукався одного ранку у двері:

– Чув я, ви працівників автосервісу шукаєте, може, я згоджуся?

– А ти звідки такий будеш?

– Та із сусіднього міста. В армії служив, потім кілька років в надстроковій командира возив. Тепер ось повернувся, коли мати захворіла тяжко.

– І як вона тепер? – Степан пильно подивився на хлопця, – одужала?

– Пішла із життя, – тихо сказав той, – тож ніщо мене від роботи відривати не буде. А машини я добре знаю, не підведу.

І не збрехав, справжнім майстром виявився. У Степана Андрійовича від душі відлягло. Тепер до старості можна буде і справу хлопцеві передати. Не у власність, звичайно, а в управління. Молодий, енергійний, конкурентів за пояс заткне, якщо треба буде.

А потреба така, видно, вже наставала. На сусідній вулиці свою таку ж справу почав активно розвивати Михайло Єгоров. Втім, Мишком він у дитинстві був, коли на річку потай від батьків бігав.

А зараз він уже Михайло Федорович. Кажуть, нерухомість скуповує, знайомства потрібні у міській адміністрації має. Ось і до Степана Андрійовича з деяких пір почав активно підступатися:

– Як працюється, сусіде? Чи не втомився ще з гайковим ключем цілий день проводити?

– А тобі що моя втома? Сили є ще, не скаржусь.

– Тобі ці сили скоро на онуків витрачати треба. Не поступишся своїми майстернями зі старої дружби? Я туди вкладусь, обладнання прикуплю. Ну, і тебе не скривджу.

– Ось ти до чого хилиш. Конкурента хочеш з дороги прибрати, я ж розумію. Тільки я хочу бізнес у сім’ї залишити.

– Кому? Аріні? Так вона навіть машиною керувати до ладу не вміє. І хлопець її, Альошка такий самий. Ботанік, такого одним клацанням прибити можна.

– Якщо що, Пашка допоможе.

– Це твій новий слюсар? А ти хоч перевіряв, хто він такий, навіщо заблукав? Ось він у два рахунки автосервіс твій до рук прибере. І тобі дулю з маслом залишить. Недаремно прийшов, здобич чує…

Степан Андрійович і справді рідко думав, на кого потім доведеться бізнес залишити. Не зараз, звичайно, – у старі записуватися ще рано, сили є, голова поки що ясна.

Однак і про майбутнє треба думати. Сподівався, що дочка Аріна вийде заміж за тямущого мужика, але Альошка її хоч і хлопець кмітливий, у бізнесі йому робити відверто нічого.

Такі, як Мишко, його з тельбухами з’їдять і не подавляться. Пашка – той підійшов би, але дружина Надія Олександрівна його чомусь недолюблює. Зрозуміло, вона – вчитель музики у спеціалізованій школі, людина небесна. Для неї Альошка-ботанік ближче.

Не можна сказати, що новий працівник чоловіка Надії Олександрівні зовсім не подобався, але щось у хлопці її турбувало. Іноді вона ловила його погляд – важкий якийсь, дуже уважний.

І посміхається, наче через силу. Ось студент Альошка, якщо регоче, то щиро, з ним і розмовляти легко. А Пашка цей, мабуть, Чайковського з Глінкою однією людиною вважає, якщо взагалі про них щось чув.

І тут ще почала мати помічати, що Аріна на нового працівника заглядатися почала. У майстерні в нього засиджується, у розмові раз у раз згадує. Надія Олександрівна вирішила поговорити з дочкою відверто:

– Помічаю я, що ти до Пашки часто бігати почала. Не красиво це якось, що Олексій подумає? Ми вже з батьком його за рідного майже приймаємо, про весілля загадуємо…

– Та все в мене з Альошкою, як і раніше, – зніяковіла Аріна, – тільки мене і до Павла щось притягує. Він сильний, надійний.

– Ой, дивися, щоб це притягування тебе не в той бік не потягло. Олексія ти давно знаєш, а про Пашку цього уявлення особисто у мене невиразне. Хто такий, звідки?

– Розповісти про себе всяке можна. Ось чого він саме до нас прибився? Ішов би до Михайла, у того й зарплата начебто вище і клієнтів, кажуть, більше.

– Значить, йому тут краще. Я не питала.

– Ось то й воно, що краще. Дівчину молоду звабити можна. І покинути потім. Від добра, донька, добра не шукають. Втратиш Олексія, пошкодуєш після.

– Та не збираюся я Альошку втрачати, мамо! А Пашка мене не дуже й вітає, виганяє з майстерні навіть. Давай більше цю розмову не продовжуватимемо. Я сама у всьому розберуся, обіцяю.

А в Степана Андрійовича, між тим, почалися напасті. Участили в автосервіс перевірки. То дорожня інспекція чогось наскочить, то податківці. Прийшов якось і дільничний:

– Як справи йдуть, Андрійовичу? Розширюєшся потихеньку? Працівника нового найняв. А ти документи в нього дивився?

– Дивився, не турбуйся. Він у мене офіційно оформлений, ось його дані.

– Дай я їх перепишу про всяк випадок, перевірю його по базах, мало що.

– То ти його за карника приймаєш, чи що? Ти це кинь! Гарний хлопець, порядний, працьовитий. Я проходимця одразу наскрізь бачу, такі теж приходили влаштовуватися, від воріт поворот їм одразу дав.

Зачастив із різних приводів і Михайло. То йому зварювальний апарат знадобився, а свій зламався, то інструменти деякі.

І постійно про свою пропозицію натякав. Степан Андрійович конкуренту в допомозі не відмовляв, але одного разу не витримав і запитав прямо:

– А чи не ти, Мишко, на мене перевірки всякі насилаєш? Навіть дільничного примудрився приплести, щось він моїм новим працівником уважно зацікавився.

– Та що ти, як можна? А про Пашку я тебе попереджав, тільки ти не послухався. У тебе, до речі, вдома нічого не зникало?

І як накаркав. Невдовзі з майстерні зник ноутбук. Начебто відкриті двері ніколи не залишали, і замок на воротах, як висів на місці, так і висить.

А ключі від нього – тільки у господаря та у Пашки. Свою зв’язку Степан Андрійович на гачок у передпокої завжди вішав, він і зараз там висить. Довелося до працівника за поясненнями йти:

– А ти, Павле, де сам був, коли ноутбук зник?

– Запчастини їздив отримувати, я їх інтернетом виписав, ви ж знаєте.

– Ось-ось, в інтернеті. І, напевно, з цього ноутбука. А ти його часом з собою не брав? Може й залишив десь випадково.

– Навіщо? У мене є інтернет й у смартфоні.

– І двері на замок зачиняв?

– Звісно, ​​у мене ж чужа машина там на ремонті стояла. Зачекайте, ви думаєте, що я вкрав? Ну, тоді приймайте заяву про звільнення, я не працюватиму там, де мене підозрюють у крадіжці. А гроші за цей нещасний ноутбук поверну, щоб не було розмов. Дякую, звичайно, за довіру…

Правду кажучи, Степан Андрійович і сам не особливо у винність хлопця вірив, тому попросив хлопця із заявою не поспішати. Але дільничному все розповів. Той заяву прийняв, пообіцяв розібратися. Додав:

– А це справді, можливо, і не ваш Павло. Злодій міг і зліпок з вашого ключа у передпокої зробити. Зараз це швидко і просто – спеціальні мастики в інтернеті кожен купити може. До речі, саме того дня до вас ніхто не заходив?

Власник автосервісу в успіх слідства, якщо таке взагалі велося, вірив слабко. Але через пару днів дільничний прийшов у піднесеному настрої:

– Знайшовся ваш ноутбук. За номером у комп’ютерному ломбарді. Оформимо, як речовий доказ, і повернемо невдовзі. І зловмисник також знайшовся. Він техніку за паспортом на реалізацію здав, не втримався зайву гривню з нагоди урвати.

– Та вже ж, Мишко гроші любить, – усміхнувся Степан Андрійович, – ви вже сильно його не карайте, це він конкурента так по дурості своїй виживає з території.

– Ну, це вже не мені вирішувати, – дільничний посерйознішав. – Проте, є в мене й інша новина, не знаю, правда, як ви до неї поставитеся.

– Говори, чого паузу затяг?

– Та одразу якось про це і не скажеш… З’ясував я, що працівник Павло – ваш рідний син, тільки від іншої жінки.

– Він почав шукати батька після того, як матері не стало. Не хотів один на білому світі залишатися, так у сиріт часто буває…

Степан Андрійович зітхнув важко, та за серце схопився:

– Ох ти Господи… А я ж майже здогадався ще за першої зустрічі. Дуже він на Марусю схожий, очі такі самі.

– Ми з нею ще до Наді зустрічалися, та потім розлучилися по недолугості. Потім поїхала вона кудись слід загубився. А чого ж він одразу не відкрився?

– Каже, боявся, що не приймете, та й придивитися хотів.

– Ну, пішли тоді до майстерні, з сином мене познайомиш. Бо мені одному йти щось боязко. Ноги, як ватяні стали від хвилювання.

Ось, власне, і вся історія. З добрим кінцем. Аріна незабаром за Олексія свого заміж вискочила. А Павло став батькові своєму і другом, і першим помічником.

Дружина, звісно, ображалася, виказувала, але невдовзі заспокоїлася, – діти ж не несуть відповідальності за “косяки” своїх батьків.

Не переймався більше Степан Андрійович, що справу свою передати не буде кому. Хороша зміна у нього росте, надійна, своя…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!