Життя продовжується. Ніні не вже за шістдесят, а ще! До склянки води ще далеко. А там, як Бог дасть

Ніна зайшла в будинок, помила руки, увімкнула чайник. Вона давно нікого не чекала, чоловік покійний, а єдина дочка заміжня, живе в місті й не збирається повертатися, тільки дзвонить, і то не щодня. У неї двоє дітей школярів, їм місто потрібніше.

Ніна справлялася з усім сама, нікого не просила, нікому не скаржилась. Дожила до пенсії, але ще працювала. Треба було чимось себе зайняти, не звикла без діла сидіти.

Та й не хотіли її відпускати, майже тридцять років працювала за прилавком, без нестачі, без конфліктів. Любили її покупці, поганого не підсуне, підкаже, а іноді й додому занесе.

Влітку город, взимку – рукоділля. Ніна в’язала та шила. Спочатку для себе, іноді для сусідів, потім на замовлення.

Ніна налила чай, дістала шматок медовика, свіжого – лише привезли. Від солодощів час би відмовитися, але не могла. Стільки спокус. Невже невеликий шматок зашкодить.

Чай без цукру – давно так звикла. Коли чоловікові діа.бет поставили, то цукор із дому прибрала. Його привчила і сама звикла.

Як його не стало, цукор так і не повернувся в її будинок, як і цукерки. Варення не варила, ягоди, фрукти сушила та морозила. Вони в неї замість цукерок були.

Чай допила, кухоль вимити не встигла, помітила у дворі рух. Дочка Ірина, онука Єва, онук Єгор. Купа речей і машина, що від’їжджає.

– Мамо, ми до тебе, не виженеш?

– У відпустку? На все літо? Давно вас не бачила, рада. Великі усі стали!

– Ба, звичайно великі. Мені п’ятнадцять, а Єві дванадцять, – сказав Єгор.

– Так пам’ятаю, пам’ять ще хороша в мене. Що ж не попередили? Я б хоч приготувала вечерю, я ж сама, у мене майже нічого немає вдома. Зараз картоплі насмажимо, огірочки солоні, свіжих ще немає.
***
– Ба, це смачніше, ніж фрі, – сказала Єва.

– От і добре, у нас тут усе натуральне.

– А інтернет у тебе є?

– Є, мобільний у телефоні. Більше мені не треба.

– А що нам тут робити? Мамо? У мене грошей немає на тарифі, роздай свій.

– Ідіть у кімнату, мені з бабусею треба поговорити. Зараз у вас буде інтернет.

Ніна зрозуміла, що дочка пішла від чоловіка. За двадцять із лишком років у місті своєї квартири так і не придбала. Перші роки батьки допомагали, потім навіть грошей назбирали на перший внесок для доньки.

Заміж вийшла, час свій кут мати, а не наймати. Як вона тоді дякувала їм, обіймала, раділа. Батьки чекали, коли ж дочка знайде житло слушне, іпотеку оформить, їх запросить на новосілля.

Тільки гроші зникли, квартири не було. Ірина тоді спробувала видати чужу квартиру за свою, але обман розкрився. Вона плакала, говорила, виправдовувалась, але було непереконливо.

Діти з’явилися, а своєї квартири так і не було, винаймали. Потім стало зрозуміло, що її й не передбачається.

Чоловік Ірини чекав спадщини, навіщо працювати, якщо можна просто зачекати. Довго, але вона точно буде. Ірина була повністю з ним згодна.
***
– Мамо, я розлучилася. Я навіть орендовану квартиру одна не потягну, дітям стільки всього треба.

– А аліменти?

– Мамо, які з нього аліменти? Не сміши. Мені одній жити нема на що, а в мене ще й дітей двоє.

– Живіть, роботу знайдеш, школа є. Займайте дві кімнати, сьогодні так, а завтра я заберу свої речі. Картоплі до нової вистачить, проживемо. Я працюю іноді з ранку до вечора, так що готуйте самі, прибирайте самі.

– Роботу у вас де шукати? Мамо, я не скакатиму перед людьми, як ти. Я педагог!

– Іди до школи. Там вакансія у початкові класи є.

– А звідки ти знаєш? З крамниці своєї?

– А хоч і звідти.

– Мамо, я педагог, а не вчитель у початковій школі. Я викладаю біологію.

– Викладала! Зміни роботу. У цьому немає нічого поганого. Усі роботи хороші. Я за освітою вихователь, а за прилавком майже все життя. А дітей і в магазині багато. Я їх краще за вчителів знаю.

– Мені це не цікаво. Ми загалом тимчасово приїхали.

– На літо?

– Як вийде.

– Ну, зрозуміло. Зараз я вам дам білизну, відпочивайте.

– Мамо, ми не договорили.

– Так одразу, а до завтра не терпить? За ніч нічого не зміниться. Я втомилася.

– Я не знаю, як сказати.

– Значить і не треба поки що. Відпочивайте. Завтра прийдеш до мене в магазин, я на зміні, продуктів візьмеш, дітей годувати треба.

Вранці Ніна пішла на роботу, коли ще всі спали. Увечері довелося готувати вечерю.

– Ти чому не прийшла за продуктами?

– У нас у сумці була локшина швидкого приготування, чипси. Вистачило.

– Хіба це їжа? Завтра готуй, продукти в холодильнику, картопля у коморі.

– Мамо, а скільки коштує будинок?

– Будинок? Звідки я знаю. Навіщо тобі?

– Я про це й хотіла поговорити. Ти вже не молода. У нас немає житла. Потрібно продати будинок. Я дізнавалася про ціну, земля зараз дорога, хата хороша, другий поверх є, тільки так і не влаштований, але є. Газ є, вода у будинку, це все до ціни додає. Лазня, гараж. До речі, мотоцикл батька ще там?

– Ні, він його сам синові племінника віддав. Аж десять років тому це було.

– Як віддав?

– Віддав, а той йому плуг віддав. Помінялися вони. Зараз Пашка мені город на ньому оре. Угода у них така була.

– Я дізналася про все в агенції нерухомості. Якщо все тут продати, вистачить на двокімнатну квартиру. Ми ж не в столицю поїдемо. А якщо ще одну кімнату, то вже потрібна іпотека.

– Але ми й у двокімнатній помістимося, правда, мамо? Потіснимося. Ти ж допоможеш нам, у тебе ж онуки, а перспективи тут для них немає.

– Ми тебе в старості доглядатимемо. А потім діти навчатимуться, гуртожитки, підуть від нас. Ми з тобою вдвох залишимось, кожній по кімнаті.

– Грошей від продажу будинку на квартиру не вистачить. Не мрій. Я нічого не продаватиму. Все життя тут прожили з батьком, тут і доживати буду. Тобі ми допомогли, але ти не скористалася цим.

– Ти ще згадала б, що двісті років тому було. У тебе онуки, їм потрібна допомога. Та й тобі краще буде з нами.

– Краще? Мені краще вдома! У власній кімнаті, у власній кухні, а не у примарній квартирі. Я думала вам і справді потрібна допомога, а ти ось що вигадала. Треба було раніше думати про своє житло!

– Двадцять із лишком років у місті прожила, а навіть іпотеки немає. Про майбутнє треба було думати давно. Ми з батьком одразу після весілля будинок почали зводити.

– Будинку тобі шкода, а хто склянку води подасть? Згадаєш потім мене.

– Я й не забуваю.

‐ Подумай, тобі вже за шістдесят.

– А ти мені про вік не нагадуй! Мені ще за шістдесят і я хочу жити, а не склянку води чекати. Якщо нікуди йти – живіть, а якщо приїхала по гроші – двері там.

Два дні Ірина мовчала. Мати приходила з роботи, а дочка йшла до кімнати. На третій день Ніна нікого вдома не застала. Не було і їхніх речей. Значить, не так все погано, раз поїхали.

Ніна ввімкнула чайник, як і раніше. Знову одна. Сама собі господиня. Пройшла по кімнатах, розставила все на свої місця. Як мав рацію її чоловік, коли написав заповіт на неї.

Сказав тоді, що дочка зачекає. Ніна навіть згадала день, коли його не стало. Тоді Іра одразу запитала про заповіт, чи є чи ні.

Напевно, вже підрахувала в розумі скільки їй перепаде від долі батька. Дізналася та засмутилася. Ніна помітила це тоді, але зрозуміла лише зараз.

“Склянка води”, якось звучить безглуздо, чому не шматок хліба. Може, і води буде зовсім не треба, і хліба теж. Може просто рука близької людини знадобиться.

– Тітко Ніно, я стукаю, а ви не відповідаєте. Коли у вас вихідний? Ви просили пічку у лазні подивитися, – прийшов син племінника, майже онук.

– Так в будь-який день приходь, лазня відчинена, роби, що треба, потім скажеш скільки я винна.

– Добре. Я тоді в суботу прийду.

– Домовилися.

Життя продовжується. Ніні не вже за шістдесят, а ще! До склянки води ще далеко. А там, як Бог дасть, – світ не без добрих людей. Та й племінник дбайливий та людяний, не те що деякі…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!