– Миколо, ти вдома? Чого не відчиняєш? – Дмитро ще раз постукав у знайомі з дитинства обшарпані дерев’яні двері.
Тут жив його друг. Діма щоліта приїжджав у село, де вже чекав його Колька. Давно вони вже не бачилися. І видно, багато що змінилося.
За дверима почулися легкі кроки, і знову повисла тиша.
– Колька, та це я, Дмитро, ти чого там сховався? Знову зранку хильнув? Що мовчиш? – Дмитро підвищив голос.
За дверима хтось зітхнув, навіть схлипнув:
– Немає-є-є нікого-о-о, баба в магазин пішла-а-а!
Голос був тонкий, дитячий. Напевно, це донька Миколи. Надя здається.
– А де мамка? Мама вдома? Спить ще, чи що?
– Мамка за Іванком вчора поїхала-а-а, нема її, – схлипування перейшли в рев.
– А ти що ревеш? За яким Іванком? Щось трапилося в тебе, га Надю? – напружився Дмитро. Він з маленькими дітьми зовсім не вмів поводитися. Братів та сестер у нього не було.
Сам він тільки відслужив, додому нещодавно повернувся. Останнім часом вони й не спілкувалися. А тут Коля йому зателефонував нещодавно, був не тверезий.
Говорив щось зовсім незрозуміле, що життя його пошарпало на повну. Дмитро здивувався, що з ним? Адже Микола раніше так не захоплювався напоями, а тут…
У Колі з дружиною Поліною кохання ще зі школи було. Донька у них Надя. Все добре було, в чому річ, нічого не зрозуміло.
– Надю, відчини, це я, Дмитро, друг тата. Пам’ятаєш мене? – спитав він, а сам зрозумів – от недолугий, таке спитав. Звичайно не пам’ятає, він же служив, Надя коли його бачила, зовсім мала була.
– Дру-уг тата-а-а? Дмитро-о-о? – Надя перестала плакати й зі скрипом відсунула засувку. Прочинила двері, і з цікавістю подивилася на нього. – Ти друг, так?
– Ну так, я друг, я…, – не встиг договорити Митя, як чиясь рука лягла йому на плече.
– Це хто до нас у хату ломиться?
– Тітко Таню, от налякала, здрастуйте! Це ж я, Дмитро.
– Митька! А я думаю, що за чоловік біля дверей треться? А це Дмитро, не впізнала. Ну ти й парубок став, змужнів як!
– Та ось відслужив, додому повернувся. На роботу вчора влаштувався, за тиждень виходити треба. Документи на навчання подав, ось до бабусі приїхав, вирішив товариша провідати. Він мені якось дзвонив, я нічого не зрозумів. Тітко Таню, а де Коля?
– Та,- тітка Таня махнула рукою, насупилися,- та погано все у Кольки нашого. Та ти в будинок проходь, компот я зварила, хочеш? Та про друга твого розповім. – Вона пішла до хати, Дмитро за нею.
– Ти пий компот, зі своїх ягід варила. Вигнала я вчора синка свого Кольку, ось як. Додому його прогнала, у квартиру їхню, може, одумається. Бач, розквасився.
– Днями він Поліну в лікарню відвіз. Хлопчика вона народ ила, Іванка. А мій Коля їхав назад, мало у кювет не зсунувся. Рука знову підвела. Ну, ніяк він не змириться, що з ним таке трапилося. Коли нічого, а коли – в рознос іде.
– А що сталося?
– А ти не знаєш? Ну та, ясна річ, у Миколи життя сімейне, у тебе служба. Струменем його вдарило, у щиток поліз не по ділу! Ось тепер рука й повисла, як батіг. Думав минеться – ні, не минає.
– Здоровий мужик був, а тут на тобі – ні дитину підняти, ні допомогти, ні зробити нічого. А Поліна в положенні. Він спочатку нишком приймати на груди почав.
– А Поліну в лікарню відвіз і влаштував нам тут! Син народ ився, а він не просихає та плаче, Надю навіть налякав! От і прогнала, не знаю, що робити.
– Татусь гарний, бабусю, – з-під руки вилізла Надя, – він мені машинку пральну для ляльок купив.
– А ти можеш посидіти з нею трохи, га Митю? Я хоч до Петрівни збігаю. Яєць у магазині не було, а в неї кури свої несучки.
– Посиджу, тітко Таню, – кивнув Дмитро, – ви не поспішайте.
Двері зачинилися.
– Дивись, яку мені тато подарував, – Надя простягла йому іграшку.
– А давай її й спробуємо, – Митя покрутив у руках іграшкову пралку, – води наллємо та лялькам одяг виперемо, давай?
Надя недовірливо подивилася на Дмитра. А мама сказала, що не можна воду наливати, треба прати, як ніби то, бо зламається!
– Ну, так же не цікаво. А ми трохи, трохи наллємо і спробуємо. Без дозволу, тишком-нишком запустимо твою машинку і лялькам все виперемо. А потім воду виллємо і витремо насухо. Давай?
– Давай, дядьку Митю, – Надя дивилася заворожено, як він налив води, поклав у машинку одяг ляльки та ввімкнув клавішу:
– Дивись, крутиться.
– Дядю Митю, крутиться, з водою крутиться! І пере по-справжньому! – із захопленням закричала Надя. – Що тут у вас діється? – нечутно повернулася бабуся.
– Все добре, – Дмитро сховав за спину іграшку.
– Все добре, бабусю! – Надя заворожено подивилася на нього, а він їй підморгнув.
– Ну, гаразд, я все зрозумів, поїхав я, тітко Таню.
– А ти ще прийдеш? – посміхнулася Надя, від сліз її й сліду не лишилося.
– Прийду, звичайно, прийду, я ж повернувся!
Дмитро вже намітив план. Одразу заїхав на квартиру до Миколи. Дзвонив, стукав, ніхто не відповідає. Написав СМС. Теж тиша.
А під ранок раптом Микола сам зателефонував. Голос хрипкий, видно після банкету:
– Привіт, Дмитре, що хотів?
– Поговорити нам треба, Колян!
– Про що говорити? Ситий голодному не товариш. Не зрозуміти тобі мене і не треба!
– Я все одно їду, чекай, чи не відчиниш?
– Гаразд, валяй, тільки сенсу немає, – мляво відповів Коля.
Дмитро доїхав за десять хвилин. Коля двері відчинив – похмурий, не голений.
– Проходь.
У кухні посуду навалено.
– Миколо, у тебе ж дружина з сином скоро з лікарні повернеться!
– І що? Бачиш, рука нерухома! Бачиш?
Рука справді висіла, як мотузка.
– А знаєш, Колю, може воно й вірно? Шкодуй себе, пий, тобі ж начхати на всіх! На Надю, на Поліну, на сина новонарод женого. Так?
– Та пішов ти! Чого причепився? Знаєш, як так жити? З роботи поперли, дружину до пуття обійняти не можу.
– Донька на руки проситься, а тато не може! Навіть мамка мене вигнала, та й правильно! Кому я такий потрібний?
– Отак, значить? Ну гаразд, Колю, зрозумів! А я у матері твоєї був, Надю бачив. Вона мені зраділа, просила ще заходити.
– І взагалі, ти знаєш, якщо так, я … одружуся з Поліною. Вона мені завжди подобалася. Красива, розумна, вірна. І справді, навіщо їй такий чоловік, який про себе тільки думає.
– Що ти сказав, повтори! – Микола в обличчі змінився, – з моєю Поліною одружишся? Та я тобі зараз…
– Так, одружуся. А то інші відведуть. Краще вже я, твій друг, – ми за тобою всі разом доглядатимемо.
Цього Коля стерпіти не зміг. Він підскочив до старого товариша, і вмазав йому з усієї сили. Добре, що Дмитро встиг його руку перехопити:
– Не працює, кажеш? Рука, як мотузка? А це що, я не зрозумів?
Микола здивовано глянув. Як же це він нерухомою рукою хотів Дмитра вмазати. Чудеса, та й годі!
– Розлютився? Бачив, як тобі допомогло! На мене розлютився, про руку забув, а вона й запрацювала. А ти краще на себе розлютися.
– Що матір засмучуєш. Дружину мало не втратив. Надя всього боїться, вдома плаче. А ще в тебе син народ ився, Іванко. Йому ж батько потрібен, а ти себе жалієш!
– Розлютились, чуєш, Миколо! На себе розлютися.
Через три дні Поліну виписували з лікарні. Вона вже у вікно побачила своїх батьків. Свекрів, свою тітку Таню, яка Надю за руку тримає. А це хто із великим букетом квітів? Невже Коля?
Чисто поголений, у свіжій сорочці, шукає її поглядом. Вона вийшла на ґанок, няня Іванка винесла. Микола підійшов до них, узяв блакитний скруток. Поліна очам своїм не повірила, правою рукою теж володіє, притримує:
– Поліно, кохана, пробач дурню. Дякую за сина, рідна, та я для вас все зроблю! Не жити мені без вас, а решту ми разом подолаємо!
Поліна від щастя розгубилася. Припала до коханого, ніхто їй більше не потрібен! Надя підбігла:
– Мамо, тату, а де мій братик? Так і стояли, всією сім’єю, обійнялися і мовчали.
Батьки з боку милуються, радіють.
Раптом машина під’їхала, з неї Дмитро вийшов з букетом квітів, а за ним файна дівчина:
– Колю, Поліно, ми щиро вітаємо вас! Здоров’я вам усім, і маленькому Іванку особливо.
Коля стоїть, усміхається, дружину обіймає.
– А це моя дівчина Наташа, познайомтеся, – одразу представив подругу Дмитро, – вона мене два роки чекала. Дочекалася.
– Через місяць у нас весілля, тож ми вас усіх запрошуємо! І тебе, маленька принцеса, – і Дмитро змовницьки підморгнув Наді.
– Я ж казав, що неодмінно повернуся. І що все буде гаразд!
Ось так маленька брехня врятувала родину.
Пишіть в коментарях,що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
