Того дня, коли на світ божий з’явилася моя племінниця, батьки геть-чисто забули, що у них є молодша дочка! – поділилася зі мною Ірина своїми спогадами.
– А скільки тоді тобі було? – поцікавилася я.
– Тринадцять.
– А сестрі?
– Двадцять. Вона ще зі школи зустрічалася з однокласником. Ну, а коли була в положенні, вони одразу заяву до РАГСу понесли. Батьки спочатку були не в захваті, а потім їх начебто підмінили.
Як тільки Віру з немовлям забрали з лікарні, мама почала у них днювати, й мало не ночувати. Як же! Вірочці важко, треба допомагати.
Поїде до них з ранку, квартиру намиє, їжі наготує, з малечею посидить, щоб Вірочка виспалася. А ввечері – додому. Втомлена, але задоволена.
І давай мені нарікати: чому це не зробила, чому те? Все на мене звалила: і приготування, і прибирання, і магазини.
Тато працював, тож до нього мати не чіплялася. А я – ось вона! Подумаєш, школа! Подумаєш, уроки! Вірочці допомогти треба! Адже в неї дитина маленька!
– Воно й зрозуміло, – намагалася виправдати маму Ірина, – перша онука. Кажуть, що онуків люблять більше дітей.
– Та нехай що завгодно кажуть, я тут була до чого?! – Вигукнула вона, – мені ж всього тринадцять було! Мені мама була потрібна!
– А вона дивилася на мене, ніби не бачила, і тільки про внучку турбувалася: як спала, чи добре поїла, чи не болить животик?
– Мої проблеми автоматично відлетіли на другий, або навіть двадцять другий план!
– Ну, це ж недовго тривало?
– Недовго? Та це на все життя розтяглося! – В її очах блиснули сльози образи, – не встигла племінниця підрости, як у Віри син підоспів.
– Ну і все: мати зникла остаточно! Онук! Спадкоємець! Та такий гарненький! Та такий розумний! Тільки про нього щебетала!
Нас із батьком зовсім закинула. З’явиться, як ясне сонечко, і назад, до онуків.
– Віра не чинила опір?
– З чого раптом?
– Ну, вона ж вже досвідчена мама була. Цілком могла сама впоратися. Тисячу історій знаю, у яких заміжні дочки намагалися вийти з-під материнського контролю.
– Контролю? Не сміши! Та мама її не контролювала! Вона їй служила! Самовіддано! А та й рада: звалила на матір всю домашню роботу, малолітню дочку, та немовля на додачу! Сама – лише командувала!
– А ти куди дивилася? Чому із сестрою не поговорила?
– Говорила! А толку? Авторитету у мене в сім’ї не було жодного. На випускний ні мати, ні тато не прийшли. Знаєш, як прикро було? Все свято мені тоді зіпсували.
– І ти досі пам’ятаєш? Це ж скільки років минуло?
– Майже тридцять. А наче вчора було…
– Ну а потім? Потім ви з матір’ю порозумілися?
– Не було в нас цього часу.
– У сенсі?
– Та я ж після школи в університет вступила, поїхала за триста кілометрів, вдома була раз на рік, не частіше.
– Чому?
– А на мене там ніхто не чекав. Пам’ятаю, в перші канікули приїхала, думала зрадіють, та ні. У батьків племінники гостювали. Мама навколо них метушилася. Глянула на мене і каже:
– Чого приїхала? Попереджати треба. Ночувати ніде: бачиш, діти у нас…
– Нічого собі!
– Я розвернулася, і пішла. У подруги переночувала. А наступного дня поїхала.
Потім приїжджала кілька разів, але ніхто ніколи не цікавився, як я навчаюся, як живу. Весь час плуталися, на якому я курсі навчаюсь.
Весь час відчувала себе зайвою. Вдома всі стіни були у фотографіях онуків. Моєї фотки, хоч я була далеко, і бачилися ми рідко, я не знайшла жодної…
Іра замовкла. Потім схлипнула і продовжила:
– Довго я на матір ображалася. І на сестру. Дорікала, що неправильно живуть. У підсумку – ми посварилися остаточно.
Коли виходила заміж, їм навіть не повідомила. Лише після появи сина написала мамі. Думала, зрадіє, приїде. Не приїхала. Я вирішила, що мій син для неї – не онук.
Насправді мама хотіла поїхати, але не змогла: захворів батько. Вона ходила за ним, як за маленьким. Мені ніхто про це не сказав. Відрізаний шмат – навіщо говорити?
Побачилися ми тільки тоді, коли тата не стало. Багато закидів я тоді вислухала на свою адресу. І найбільше Віра обурювалася.
Мовляв, нікудишня я дочка: не допомогла мамі за батьком доглядати. І бездушною назвала, і черствою. Та не пошепки, а щоб усі чули!
Це потім я дізналася, що вона сама, хоч поряд жила, мамі теж не допомагала. І дорослі онуки майже не навідувалися.
Я з сестрою не сперечалася. Вибачення у мами попросила. А за рік забрала її до себе. Не могла вона одна, дуже за батьком сумувала. Та й послабшала дуже.
Віра до себе її не покликала. Як же? У них місця мало! А ми мамі окрему кімнату виділили, турботою оточили. Чого я тобі розповідаю: ти сама все бачила.
– Так, – киваю головою, – я навіть не підозрювала, що у вас такі складні стосунки були.
– Знаєш, я така щаслива була, доки мама в мене жила. За ці вісім років ми стали набагато ближчими. Я нарешті наситилася спілкуванням з нею. Не уявляю, як без неї.
– Виїхала?
– Поховали…, – Ірина розплакалася.
– Вибач, не знала. Співчуваю.
– Тихо пішла, уві сні. Вірі повідомила, а вона навіть на похорон не приїхала. Сказала, що захворіла. І онуки не приїхали. Ех, знала б мама.
– Вона знає…
– Думаєш?
– Впевнена.
– Шкода. Краще б не знала. Не було б так прикро. Стільки сил віддала їм. Так кохала. Про себе забувала. А вони ось так… Навіть попрощатися не зволили… Хоча… Чому дивуватися? Вони за ці роки до неї живої жодного разу не приїхали.
– Знаєш, Іро, – вирвалось у мене, – не думай ти про це. Не накручуй себе. Твоя мама зробила для них все, що змогла. І що сама хотіла. Ось і все. А вони – вчинили, як вчинили. Мабуть, немає у них внутрішнього устрою чинити інакше.
– Невдячні! – Зітхнула Ірина, – як можна такими бути?
– Як бачиш – можна. Не хвилюйся, кожен вибір тягне за собою певні наслідки.
– Ой, ні! Я їм поганого не бажаю, – Ірина навіть руками замахала, – навпаки: нехай у них усе буде добре. І у Віри. Нехай моя матуся спокійна за них буде. А що я? Я переживу… Я ж черства…
