У них був добрий, міцний будинок. З різьбленими лиштвами, які Іван сам випилював довгими зимовими вечорами, з геранню на підвіконнях, яку любила Катя, з новим ґанком, на якому він так і не встиг поправити третю сходинку – скрипіла вона зараза з самої весни.
Жили вони разом шістнадцять років. Син, Пашка, в дев’ятий клас перейшов, донька Оленка – у третьому. Іван працював на фермі, Катя – продавчинею у сільській крамниці.
Все як у людей: город, кури, минулого літа теплицю поставили. Дружно жили. Сусіди в приклад ставили:
– Он в Іванових – мир і лад.
Іван і сам так думав. Він любив дружину. Через стільки років все ще, як хлопчик, чекав, коли вона з роботи прийде. Зустрічав на ґанку, обіймав, у лазню кликав. Вона сміялася, відмахувалася:
– Втомилася я, Вань, пектися у цій лазні. Дай охолону.
Він не наполягав. Розумів, що важко їй у крамниці, з ранку до вечора на ногах.
Дізнався він випадково. Телефон у Каті був простий, кнопковий, вона збиралася на смартфон перейти, та руки не доходили.
Лежав телефон на тумбочці в передпокої, коли ввечері вона пішла в душ. Іван мимо проходив, і тут телефон як дзенькне – есемеска прийшла.
Він глянув миттю на екран, хотів кнопку натиснути, щоб тишу не порушувати, і літери самі впали в око:
– Сумую. Завтра, як завжди? Цілую, К.
– К? Чи не Костя? Колька? Хто це “К”? – почав подумки перебирати Іван.
Він у них у селі всіх мужиків знав.
– Клим? Ні, Клим уже старий. Костянтин? Був Костянтин, із міста, приїжджав улітку до тітки, ремонт їй робив. Але він ще восени поїхав.
Іван стояв посеред передпокою з телефоном у руці, слухав, як у душі ллється вода. І як Катя співала. Вона завжди співала в душі, голос у неї був тихий, лагідний: “Цвіте терен, цвіте терен, та й цвіт опадає…”
Він дочекався, коли вона вийшла, загорнута в рушник, з мокрим волоссям, що пахло свіжістю та березовим милом. Красивим і досі.
– Катю, – сказав він, простягаючи телефон. – Що це?
Вона глянула на екран. Обличчя її не змінилося. Тільки вії здригнулися, один раз. Вона промокнула волосся рушником.
– Не твоя справа, – тихо відповіла.
– Як це не моя? – Голос у нього сів. – Ми шістнадцять років… Олена, Пашка… Як це не моя?
– А ось так, – вона пройшла повз нього в кімнату, сіла на диван, одягла окуляри, які для читання носила, і почала роздивлятися екран телефону, не дивлячись на чоловіка, ніби він пусте місце. – Це моє життя.
– Хто він?
– А тобі навіщо?
– Катю, я все одно дізнаюся. Краще скажи сама.
Вона зняла окуляри, подивилася на нього стомлено. Так дивляться на настирливу муху, що б’ється об скло.
– Костя. Той, що приїжджав. Він зараз у районі квартиру винайняв, працює тут. Ми зустрічаємось. Все.
Іван сів на табуретку. Ноги раптом перестали тримати.
– Зустрічаєтесь? – перепитав він глухо. – Як це зустрічаєтеся?
– А так. Люблю я його, Вань. Вибач.
Слово «вибач» упало в тишу, як камінь у болото – без сплеску, тільки кола пішли. У передпокої скрипнула підлога – Пашка вийшов зі своєї кімнати, почув, завмер.
– Батю… – почав він.
– Іди у свою кімнату, Пашо, – не обертаючись, сказав Іван. – Ми поговоримо.
Хлопець постояв, дивлячись на матір, і пішов, щільно зачинивши двері.
– Коли? – спитав Іван.
– Того літа ще почалося. Ти на сіножаті був.
– Того літа… – він усміхнувся, гірко, сумно. – Я на сіножаті був, а ти… Та я ж тебе щовечора з цієї крамниці на руках носив! Я ж тобі цю теплицю ставив, щоб у тебе свої помідори були, не магазинні! Я ж…
– Я все пам’ятаю, Вань, – перервала вона. Голос її був рівний і тихий. – Ти добрий. Але я не можу більше вдавати. Я його кохаю.
– А мене? – спитав він, дивлячись їй у вічі. – Мене ти… шістнадцять років… теж вдавала?
Вона мовчала. І це мовчання було гірше за будь-яку відповідь.
За тиждень вона поїхала. Зібрала валізу, Костя телефоном викликав їй таксі.
Оленка плакала, вчепившись у її куртку. Пашка стояв біля ґанку, блідий, стиснувши кулаки, і мовчав. Мати поцілувала дочку, відчепила її руки й сіла в машину.
Іван стояв біля хвіртки. Дивився, як таксі розвертається, здіймає пил по ґрунтовці, ховається за поворотом.
Третя сходинка на ґанку рипнула, коли Оленка побігла до хати. А на підвіконні залишилася стояти герань. Катіна. Цвіла яскраво-червоним, як і раніше.
Минуло три місяці. Іван вставав о четвертій ранку, доїв корову, порався по господарству, потім вів дітей до школи. Сам йшов на ферму. Вечорами сидів на ґанку, димів, хоча кинув років десять тому. Дивився на захід сонця.
Сходинку так і не полагодив. Коли він чув цей скрип під чиєюсь ногою – під Пашиною, під Оленчиною, – у нього всередині все обривалося. Але він мовчав. Стиснувши зуби, підіймався, йшов до хати, готував вечерю.
Пашка допомагати став. Раніше від комп’ютера не відженеш, а тут сам на подвір’я вийшов, дрова переколов і в дровник склав.
Оленка посуд мила, старанно, сопучи від старанності. Будинок тримався, справи робилися. Лише тихо стало. Надто тихо.
Якось у неділю Іван сидів на ґанку, перебирав старі фотографії. Ось вони з Катею молоді, біля РАЦСу, сміються.
Ось Пашку з поло гового будинку несуть. Ось Оленці рік, вона у ванночці пускає бульбашки. Він гортав і відчував, як усередині щось рветься. Не боляче навіть, а порожньо.
Підійшла Оленка, притулилася до плеча.
– Тату, а мама приїде?
– Не знаю, доню.
– А я хочу, щоб приїхала. Вона ж наша мати.
Він погладив її по голові. Волосся в неї було, як у Каті – м’яке, світле, пахло сонцем і травою.
– Вона мама, Олено. Вона завжди твоя мати. Це у нас із нею… не вийшло.
– А ти її пробачив?
Іван довго мовчав. За городом сідало сонце, червоне, величезне. Десь гавкали собаки, пахло сіном.
– Я, дочко, поки не знаю, вибачив чи ні, – голос його здригнувся. – Але зла на неї немає. Вже немає. Порожнеча одна. А порожнечу прощати нема чого, її заповнювати треба. Він обійняв дочку.
Заскрипіла сходинка – Пашка вийшов на ґанок, сів поруч, поклав голову батькові на плече. Так і сиділи втрьох, дивилися на захід сонця.
Будинок за їхніми спинами стояв міцний, з різьбленими лиштвами, з червоною геранню на вікні. Будинок, який вони тепер мали тримати самі…
Ось така життєва історія трапилася! Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
