Той день, коли мама стала на ноги, став найщасливішим для Віктора. Він був важким підлітком. Його навіть у дворі усі бабусі не любили.
І небезпечно обминали інші хлопці. У Віті навіть кличка була «Скажений». Тільки мало хто знав, що в глибині душі Вітьки скаженого жив хороший добрий хлопчик.
Він просто перетворився на їжачка, в той момент, коли батько пішов. Залишивши його, Віктора, та хвору маму. Батьком Вітя завжди пишався. Він був здоровий, сильний та красивий. Сина життя вчив.
– Чого ти, як дівка? Подумаєш, кошеня валяється в калюжі. Повз іди. Таких кошенят повно. І птахів не годуй, потрібні вони.
– Матір вистачить цілувати в щічку, коли йдеш. Нічого з бабами сюсюкання розводити! Вони повинні знати своє місце! А то на шию сядуть! – Вчив тато.
І маленький Вітя, як губка вбирав це все. Це ж тато. Він авторитет, поганого не порадить. До мами його красивий тато ставився поблажливо. Ні, не кривдив. Просто часто прослизало: «Знай своє місце!»
– А як це, тату? Знати своє місце? – питав Вітя.
– Синку, ставлення до баби має бути однаково. Бо на шию сядуть і ніжки звісять. Але зі мною такий номер не пройде.
– Мені бабські сльози та шмарклі по барабану. Ти знаєш їх скільки? Повно. Тож нехай твоя матуся радіє, що ми з тобою в неї є. Бо жила б одна, – пояснював батько.
Вітя не зовсім розумів, що він хоче сказати. Але кивав. А мама слухала мовчки. Була вона маленька, дуже худенька. Очі невеликі, ніс навпаки великий. Батько його «дзьобом» називав.
Всі знайомі дивувалися, навіщо він, такий собі ідеал чоловічої краси – чорнявий, з великими синіми очима та атлетичною фігурою, – з нею одружився.
І мама завжди відчувала себе вдома, як у гостях. Немов ласку їй чоловік робив. Боязко і послужливо готувала, прала.
Вчила уроки з Вітею, допомагала йому у всьому, радила. А він із мамою не любив гуляти. В інших мами були ефектні. Надушені, ошатно одягнені, статні, яскраві. Немов пташки заморські. А свою він соромився. Батько за очі маму “міль” називав.
Потім мама раптом занедужала. Ніби щойно звично клопотала по будинку, – і все. Вітя ошелешено дивився на неї.
І раптом згадав свою іграшкову пташку з дитинства, яку заводив ключиком. Пташка спритно клювала. І раптом завмирала нерухомо – закінчувався завод.
Маму треба було возити лікарями. Батько відмовився, пославшись на нестачу часу. І з нею їздила сусідка, тітка Галя із чоловіком.
Мама стала і зовні іншою. Волосся в неї вилазити почало, очі запали. Руки були тонкі-претонкі, наче прутики.
– Борю, ти посидь зі мною! – просила вона тихо чоловіка.
Але той відмахувався. А потім узявся додому тільки ночувати приходити. І навіть до дружини не заходив.
Вітя не знав, що робити. Він намагався незграбно доглядати матір. І та вдячно ловила його руку та цілувала її.
Далі сталося ось що. Вітя саме зі школи прийшов, коли побачив великі сумки у передпокої. Вирішив, що гості наскочили. Але батько вийшов зі словами:
– Ось що, Вітько, – збирайся! Я тут твої речі зібрав. Ми переїжджаємо. Не стій, швидше давай!
– А… навіщо? Тату, у нас же є квартира? І маму треба збирати та перевозити, їй і так погано. Навіщо? – спитав Вітя.
– Мати залишиться тут. Я попрошу сусідку доглянути. Зайде кілька разів. Грошей їй залишу. Нічого нам тут бути.
– Пробач, але зайвий тягар ти, Світлано. Я йду до молодої та здорової. Нічого проти тебе не маю, але життя таке.
– Баласт, що заважає, треба скидати, – батько повернувся до кімнати, де лежала мати.
Він навіть не посоромився сказати цю фразу. Вітя глянув на маму.
– Іди з татом, синочку. Іди, Вітю! Чого на мене таку дивитись? Тільки підійди, дай я тебе за руку потримаю, попрощаюся. Нічого тобі мене таку бачити, – спробувавши через силу посміхнутися, промовила мати.
І Вітя раптом згадав. Як він, восьмирічний кидається у лихоманці. І мати носить його на руках. Їй важко, але носить. Сидить із ним ночами, напуває чаєм, читає, готує. Ласкаво гладить по голові.
Вона його зі школи зустрічала до останнього. Вітя їй потім концерт влаштував, мовляв, він великий. І мама йшла віддалік. Чи мало що?
І коли до нього пристали старші хлопці, оточивши його, мама кинулася до нього. Смішна, маленька, але ніби тигриця бігла захищати своє дитинча. А ще завжди пишалася ним. Казала, що він у неї найкращий. Що ж він накоїв?
– Я нікуди не піду! Іди, коли хочеш. Я з мамою буду, отак! – і великий хлопчик Вітя кинувся до ліжка, де лежала мати.
Даремно батько намагався його відтягнути та забрати з собою. Він пішов, а Вітя плакав. Вперше. І відчував, як невагома мамина рука все гладить його по голові.
Він розносив листівки. Літо прийшло – городи допомагав копати. Зовсім стало туго з грошима.
Батько давав лише на нього Вітьку. Але мамі потрібні були ліки. Мама жаліла його. І сумувала за батьком. Так і згасала повільно.
Одного разу Віктор йшов додому пригнічений. І як і в дитинстві – дощ, калюжі. Біля лави сидів облізлий і одновухий перський кіт, – великий, кимось кинутий.
Око одне запливло. Вітька вже пройшов, як батько вчив. Але зіткнувся з ним поглядом, приреченим таким, сумним.
І раптом підняв на руки, сховав під куртку та поніс додому. А тварина ласкаво тикалася Віті в шию, наче дякувала. Мама спала, було тихо, лише цокав годинник на стіні.
Хлопчик кота помив, молоком напоїв. Той згорнувся на дивані на кухні, а Вітя до сусідки пішов. У неї було два хвостаті, може, підкаже, як око підлікувати. А у сусідки день народження. До себе його тітка Галя затягла.
Коту крапельки дала. І підлітку підкладала смачні страви. Гостей було багато. Серед них виділялася жінка з високою зачіскою та брошкою у формі скорпіона, – велика така, блискуча.
Тітка Галя розповіла про його маму. Усі співчутливо поохали. Він уже йти вирішив, як його та пані наздогнала. І каже:
– Мама твоя думає, що тобі в тягар. Зламав її догляд батька. Не хоче вона одужувати. Організм не бореться, – у темряві він.
– Ти, хлопче, візьми звичайну пляшечку, налий туди води, підсолоди чимось. І давай мамі по ложці. Скажи, що це новий засіб. Чудотворний. І що він її на ноги поставить. Поговори з нею. Скажи, що любиш. Ось побачиш, мама видужає!
Вітька пом’явся і пішов. Думаючи, що за нісенітницю йому порадили?
Кіт нечутно ковзав по хаті, ніби тішився тим, що він тепер має домівку. Вітя його Фломастером прозвав.
Бо той стрибав туди, де в нього малюнки були, і коробочку з фломастерами все катав.
А вночі мамі гірше стало.
А вранці Вітя сходив і купив фляжку пластмасову, червоненьку таку. Налив туди води, вітамінку кинув апельсинову, та розбовтав.
Він пішов до мами та сказав, що в тітки Галі вчора в гостях цілителька була. І дала засіб спеціальний. Він допоможе, стовідсотково!
Почав маму напувати. І довго розмовляв із нею, – будував плани, сподівався. І боявся, що нічого не поможе.
Тільки диво сталося – через кілька місяців мама підвелася. Прийшов Вітя зі школи – а вона з кухні йде тихенько. І вдома пахне млинцями.
Він не знав, чому це сталося. Може, мама підбадьорилася? Чи недуга раптом відступила?
Згодом Вітя зрозуміє, що мала на увазі незнайомка. Сила навіювання. Є такий метод плацебо. Хай там як, мама стала, як і раніше. І накопичивши грошей, Вітя її в магазин повів сукню вибирати.
Любив він із нею довго гуляти вечорами. І пишався тим, що має маму. В інших може й немає.
Батько його одружився знову. Щоправда, щастя було недовгим – ось яка річ: почалися проблеми з легенями. І нова дружина виставила його геть.
Він у колишній будинок повернувся. Присмирілий, без колишнього гонору. М’явся довго на порозі, – бо іти більше нікуди було.
Мама добра, прийняла його, і Вітя прийняв. Він допомагав тому в лікарню ходити, – виходив. Але умову поставив:
– Якщо з мамою погано поводитимешся, – підеш геть. Ми й утрьох проживемо – я, мама та Фломастер.
Тільки той, поблукавши, присмирів. Любить тепер телевізор дивитися, тримаючи Фломастер на колінах. Говорить, що він чарівний, добре на всіх впливає!
Матері батько вперше за багато років квіти приносить. І кличе її не інакше як «Свєтік мій».
А мама щаслива. Через негаразди та тяготи знову з’єдналася вся родина. Чоловіка вона вибачила. А синок у неї золотий. Завжди цілує її на прощання. І постійно каже:
– Мамо! Ти мої крила! Поки ти є, я літаю!
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
