– Любов Борисівно, а хто вічно товкмачив, що хоче онуків? Ось тепер і сидіть! Мені теж жити треба, між іншим.
– Поліно, але ж два тижні? Ти з глузду з’їхала? Ти куди взагалі намилилася? – обурено спитала свекруха.
– Відпустка в мене. У Туреччину лечу. Й не одна! Я б взяла Артема з собою, але самі розумієте, з ним ніякої романтики не буде. Доведеться допомагати, раз виховали сина так, що він на кожну спідницю кидається.
Любов Борисівна сердито підібгала губи, стиснувши телефон міцніше. На таке вони точно не домовлялися. Вона була рада онукові, але бачила, як він страждає без мами.
Він постійно питав, коли та повернеться, а нещодавно раптом видав питання про те, чи любить його мама взагалі.
– Поліно… Ти розумієш, що йому лише чотири роки? Він у тому віці, коли йому потрібна мати, а не бабуся! Він сумує за тобою.
– Бери його із собою. Якщо чоловік налаштований серйозно, дитина йому точно не завадить, а якщо не серйозно… Ну і не потрібний він тоді.
– Ага, зараз! – пирхнула невістка. – Ще у вас я забула спитати, як чоловіків обирати. Пробачте, але після вашого сина і того, як ви лізли в наші стосунки, я у вашій експертності дуже сумніваюся.
Тут Любов Борисівна і прикусила язика. Заперечувати було складно. Вона, сама того не усвідомлюючи, заварила таку кашу, яку було неможливо висьорбнути, не заляпавшись.
Вона безумовно любила Артема. Він був чудовий. Веселий, лагідний, самостійний з раннього віку. Він акуратно складав свій одяг, коли перевдягався.
Міг годинами тихенько сидіти з мультиками, пластиліном чи фарбами. Майже не вередував і ніколи ні з ким не чубився.
Але, на що довелося піти бабусі заради онука…
…Все почалося зі знайомства Любові та Поліни. Коли Максим привів її до батьківського будинку, йому було вже за сорок. Невісткі ж ледве перевалило за двадцять.
Максим був флегматичним та привабливим, але вітряним та несерйозним. Жінки його віку чудово зчитували його, а ось молоді – ще велися.
Поліна була вже сьомою дівчиною, яку він знайомив із батьками, і Любов чудово знала: це ще нічого не означає. Її син ще жодного разу не був одружений і, здається, навіть не збирався.
А ось Любов мала свої плани і на нього, і на Поліну. За все своє життя вони з чоловіком накопичили просто дивовижний стан.
У них було все: простора квартира, заміський двоповерховий будинок з гарним садом, пристойний рахунок у банку.
Але передати це було нікому. Максим був бовдуром. Він не любив працювати і здебільшого, просто пропалював сімейні гроші.
І тоді Любов вирішила взяти справу в свої руки.
– Максиме, вона чудова дівчина! І вчиться, і працює, – ну прямо розумниця якась. Та й малюка подарувати ще встигне. Хапай її швидше, поки не забрали! – казала вона синові.
– Ти вже не молодий, тобі скоро захочеться мати спокійну гавань за спиною. Подумай гарненько. Рано чи пізно молоді дівчатка припинять дивитись на тебе.
– Мамо, та припини. Навіщо всі ці свідоцтва про шлюб, коли жити можна і так? – відмахувався син.
Але все частіше Максим приходив у гості не один. А Любов не втрачала жодної можливості зблизитися з Поліною: то сімейну фотосесію організовує, то моря. Словом, Любов робила все для того, щоб встановити близькість з потенційною невісткою.
І це спрацювало. Любов незабаром зіграла їм весілля. Так, саме Любов, бо навіть там заправляла всім вона. Оплачувала, звісно, теж.
Все заради онука. Не заради Поліни, не заради Максима. Любов хотіла відчути, що в її житті є сенс, що щось залишиться після неї, коли вона піде.
Після весілля свекруха почала продавлювати невістку на тему дітей. Все почалося із питань про здоров’я.
– Поліно, а ти давно обстежувалася по-жіночому? – дбайливо запитала Любов одного разу, коли невістка гостювала в них за містом. – Може, сходиш про всяк випадок? Все-таки профілактика, хоча б раз на пів року потрібна.
Хоч Поліна й відмовилася, свекруха не зупинилася. Незабаром штурм перейшов у активну фазу.
– Поліно, а ви ще не думали з Максимом про дитину? Все-таки у нього вже вік…
– Та не знаю. Ми не поспішаємо поки що. Потрібно ж спочатку пожити трохи для себе, – невпевнено відповіла невістка.
– Ну, я на вас не тисну, але знай, що ми б вам у всьому допомогли. Сама знаєш, що можливості у нас поки що є.
– Тобі б не довелося ламати голову ні над житлом, ні над вищою освітою для дитини. І тебе ми, звичайно, у разі чого не залишимо. І декрет організуємо, і доучимо потім, і з малюком сидітимемо.
Поліна швидко зрозуміла, що за таку сім’ю треба триматися, тому вже за пів року була при надії.
А Максим? Ну, він не змінювався. Так само не працював, постійно мотався по друзях і… гуляв з іншими дівчатами. Коли це розкрилося, Поліна насамперед прибігла до свекрухи.
– Любов Борисівно, я в його профіль в соцмережі підглянула, а там таке… Милі переписочки про зустрічі, та ще й не з однією! – обурювалася вона, ледве стримуючи сльози.
Для свекрухи це стало несподіванкою. Не врахованою змінною у її планах.
– Ох, Поліночко… Ну, я йому шию намилю! Бач, що надумав! Дружина з пелюшками сидить, а він по дівках бігає! – співчутливо голосила Любов. – Що робити збираєшся?
– Та йти я від нього збираюся. Що тут думати…
– Поліночко, ти не поспішай. Я з ним поговорю, може, він зрозуміє, – заспокоювала Любов невістку. – А навіть, якщо й ні… Ми від тебе не відмовляємося. Може, до нас переїдеш? Разом із Артемком.
Поліна замислилася, але в підсумку все ж таки подала на розлучення. Свекруха, як і обіцяла, невістку не залишила, допомагала грошима та речами. Онук ні в чому не потребував.
Зате батько не переймався ні сином, ні своєю колишньою. Ніякі вмовляння та погрози матері на нього не подіяли. Він знайшов собі забезпечену “шию” і швидко на неї пересів, забувши про рідних.
Поліна довго сумувати не стала і почала налагоджувати своє особисте життя. Щоправда, для Артема у ньому місця не було. Він дедалі частіше вирушав у гості до свекрухи. Більше того, Поліна ще й висувала претензії.
– Ви ж мені обіцяли допомагати! Ви повинні!
– Я обіцяла допомагати, Полю! Допомагати, а не виховувати замість тебе, – заперечувала Любов. – У нас із чоловіком уже здоров’я не те. Зрештою, ви ж для себе його на світ привели!
– Саме так! Я привела його для вас. Це ви на мене тиснули, а я, недолуга, повелася. З вашого сина користі, як з козла молока.
– Отже, відповідальність повинні нести ви. Я, знаєте, теж не планувала, що мені зрадять, і я залишусь матір’ю-одиначкою.
Свекруха тільки зітхала і мовчала. Навіть вона розуміла, що невістка в чомусь має рацію. Але ж подорож до Туреччини… Це переходило всі межі.
– Поліно, якщо ти повісиш онука на нас, ми його в тебе відсудимо, – відрізала Любов, вирішивши, що з неї достатньо.
Поліна аж засміялася:
– Ви? У вашому віці? Дуже сумніваюся в тому, що опіка буде на вашому боці. Я ж сина не кидаю, а прошу доглянути.
– Зате після таких викрутасів легко можу обрубати вам спілкування з ним. У мене, між іншим, батьки теж є. Обійдусь і без вашої допомоги.
– Ну-ну. Подивимося, на скільки їх вистачить, – відповіла Любов і поклала слухавку.
Але насправді вона не знала, як їй бути у цій ситуації. А що, якщо Поліна й справді позбавить її спілкування з онуком? Що, коли вона ніколи більше не побачить Артема? Але ковтати та терпіти теж не хотілося.
Наступного ранку Любов пішла до Тетяни. Подруга жила в сусідньому під’їзді, викладала літературу у найближчій школі та була суворою, але справедливою жінкою. Вона завжди знала, як краще вчинити.
– Не знаю, що робити, – зізналася Любов, нервово смикаючи серветку в руках. – Поліна мене шантажує. Погрожує, що не дасть бачитися з онуком. А я… я не можу без нього. Прикипіла вже. Він тепер є сенсом мого життя.
Тетяна слухала її, підперши підборіддя рукою.
– Ну, подруго, вітаю. За що боролася – на те й напоролася. Ти ж хотіла онука? Ось він! Займайся, виховуй, порпайся з ним. Може, ти хоч з нього мужика зробиш, бо Максим твій… ну, не хочу ображати, але ти все й так зрозуміла.
– То я ж не лише онука хотіла, а й нормальну родину для сина! Щоб всі один до одного з повагою…
– З повагою? Ти спочатку натиснула на сина, потім на невістку. Звела їх, як хом’ячків, а тепер дивуєшся.
Любов опустила очі. Що тут скажеш? Подруга мала рацію.
– Запам’ятай, – додала Тетяна, – після розлучення бабусі спілкуються з онуками на пташиних правах. Ось упреться вона рогом – і все, спостерігатимеш за Артемом тільки через фото в соцмережах.
– Захоче вона, наприклад, поїхати в інше місто. І що? Ти їй заборониш?
Любов нервово проковтнуло. Вона раптом уявила, як онук росте без неї. З вітчимом, з іншими бабусями, а її навіть не пам’ятає. Ні, вона так не хотіла…
– Тож не зли невістку! Хочеш бачити онука – посміхайся і махай. Пізно пити боржомі!
Свекруха лише зітхнула. Вона зрозуміла, що відтепер їй доведеться мовчати, навіть, якщо хочеться кричати. Тому, що вона не хотіла втрачати онука. Тому, що це вона затіяла цю гру, в якій програла…
Ось так в житті буває! Краще не пхати носа в життя дорослих дітей, собі ж дорожче буде…
А ви що скажете з цього приводу? Хто винен, а хто має рацію? Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях.
