– Скільки свекруха мені крові попила, а тут раптом дружити вирішила, – похитала головою я, вирішивши обговорити цю тему з матір’ю. – Ось я відчуваю, що все це неспроста.
– Може подумала і вирішила, що з невісткою краще дружити? – припустила Ніна Олексіївна, моя мати.
У відповідь я закотила вгору очі. Мені не вірилося, що мати чоловіка несподівано змінила своє ставлення до мене.
Близько десяти років Тетяна Іванівна мучила мене! Якось вона навіть заявила мені про те, що кістками ляже, щоб розлучити мене із сином.
Її ні краплі не бентежив той факт, що у нас на той момент було вже двоє дітей. Саме тому я не вірила в те, що свекруха раптом стала до мене більш терпимою.
Нервувати мене змусили повідомлення від свекрухи, яка п’ять днів поспіль надсилала мені спочатку картинки, а потім завела листування і навіть почала дзвонити.
Вона почала цікавитись у мене, як справи в онуків і в мене самої, чи проблем на роботі немає.
– Ну і добре, бо я останнім часом сильно за вас переживаю, – поділилася свекруха.
– Ні, у нас, дякувати Богові, все добре, – запевнила її я.
– А здоров’я у вас як? Не хворієте? Як сваха? Теж все добре? – Тетяна Іванівна перевела розмову на тему здоров’я.
– Так, – коротко відповіла я. – У нас все чудово!
– Слава Богу! Ваня тут мені шепнув, що ти свою дошлюбну квартиру продала? – несподівано перевела вона розмову.
– Так, вирішила продати, щоб накопичити, та купити ще дві…
– Навіщо ще стільки? У вас і так є трикімнатна, – насторожено спитала свекруха.
– Я за майбутнє дітей переживаю. Це для них, щоб у кожного було своє житло, – пояснила я.
Тетяна Іванівна, почувши мої слова, голосно засміялася. Мої плани видалися їй досить дурними.
– Їм всього п’ять і сім років. Чи ти вже їх зібралася відселяти?
– Ні, але квартири ж їсти не просять, – впевнено заперечила я. – Нехай стоять. Поки що здавати можна буде.
– Нісенітниця якась, якщо чесно. Ще рано думати про їхнє майбутнє, та й узагалі, нехай самі працюють і купують собі житло, – не соромлячись, вона висловила свою думку.
– Ми самі подумаємо і вирішимо, – я вирішила не вступати в суперечку зі свекрухою.
– Ну як знаєте, – зітхнула Тетяна Іванівна і, попрощавшись, поклала слухавку.
Наступного дня вона знову зателефонувала мені й завела розмову на ті самі теми. По тому, як свекруха перебивала мене, я зрозуміла, що вона хоче про щось зі мною поговорити, але не наважується.
– У мене приятелька вирішила продати свою однокімнатну квартиру. Чи не підкажеш, скільки ти за свою виручила? – поцікавилася вона.
– Це від квадратури залежить. У мене тридцять п’ять квадратів, я за півтора мільйона продала, – без жодної задньої думки поділилася я зі свекрухою.
– Півтора, значить, ага, – задумливо промовила вона. – Добре, я передам.
На тиждень свекруха зникла з мого поля зору, і я трохи розслабилася.
Все ж таки Тетяна Іванівна зі своїм спілкуванням викликала у мене дискомфорт. Через вісім днів свекруха написала мені й повідомила про те, що хоче зі мною поговорити віч-на-віч.
Мене сильно напружила завзятість матері чоловіка зустрітися зі мною прямо зараз, але я погодилася.
– Я поряд з вашим будинком знаходжуся, – нервово захихотіла Тетяна Іванівна, і вже через пару хвилин почала дзвонити в домофон.
Я впустила її у квартиру, та люб’язно запропонувала гарячого чаю. Це була наша перша зустріч після періоду не спілкування.
Свекруха солодко посміхнулася і, тримаючись за поперек, попрямувала у бік кухні. Присівши на стілець, вона стурбовано зітхнула. Мені стало зрозуміло, що свекруха хоче, щоб я запитала її, що сталося.
– У вас все гаразд? – насторожилася я.
– Та що тут хорошого може бути. Біда за бідою валиться на мене, – нарікала Тетяна Іванівна.
Я запитливо подивилася на неї, чекаючи на докладну розповідь.
– У лікарню треба лягати, – свекруха склала руки на животі й, втупилася в підлогу.
– Щось серйозне? – свердлячи свекруху пильним поглядом, спитала я.
– Операція потрібна. Погані мої справи, тазостегновий суглоб треба міняти, бо скоро ходити не зможу, – проговорила свекруха.
Я здивовано подивилася на неї, бо не помітила, щоб та кульгала.
– Я ж не просто так зітхаю. Двісті тисяч, це тобі не сорок гривень, – нарікала Тетяна Іванівна.
– Хто вам назвав таку велику суму? – поцікавилася я.
– Лікар, хто ще? – посміхнулася свекруха. – Не з голови ж я взяла цю суму.
– Моїй мамі міняли суглоб за квотою. Зверніться до своєї поліклініки, – порадила я.
– Ой, вони там роками розглядають звернення, – махнула вона рукою.
– Не скажіть, мамі замінили безплатно протягом місяця, – заперечила я. – Я можу дізнатися, як точно все робити.
Свекруха здивовано подивилася на мене, але жодного слова не сказала. Цього дня вона більше не заводила розмови, щодо суглоба.
За два тижні Тетяна Іванівна знову мені зателефонувала й, напросилася в гості. На цей раз вона поскаржилася на те, що їй потрібно ставити дорогі протези.
– Тільки за квотою ніхто не робить. Мені не показано, я ж не ветеран там якийсь, – свекруха натякнула на те, що їй потрібні гроші. – Двадцять тисяч треба десь брати…
– Зверніться до банку, не думаю, що вам відмовлять, – спокійним тоном промовила я.
– До банку? Ти що? Там же великі відсотки, – роздратовано заперечила вона. – Я думала, ти мені допомогу запропонуєш…
– Яку? Я ж не зубний лікар, – знизала я плечима.
– Яку, яку… грошову допомогу, звичайно ж! – З образою насупилась свекруха. – Ти квартиру продала за півтора мільйона. Могла б і запропонувати свою допомогу!
– Чому я маю вам щось пропонувати? – здивовано спитала я.
– Тому, що я не чужа тобі людина, а твоя свекруха! Ти ж, замість допомоги, посилаєш мене до банку! Гарна невістка! – сплеснула вона руками. – У мене проблеми зі здоров’ям, а ти для мене папірців пошкодувала!
– Треба ж, який збіг! Як тільки я продала свою квартиру, то ви одразу ж захворіли, – недовірливо буркнула я.
– Суглоб уже не треба міняти? Одужали? Оце так чудеса? Тепер нові зуби знадобилися? Може, й вони у вас зненацька відростуть? Як із ногою, так?
Свекруха часто задихала. Її ніздрі роздулися, як у розлюченого бика, готового кинутися на червону ганчірку. Вона схопилася з місця і швидкими кроками попрямувала у бік вхідних дверей.
Як тільки вона пішла з квартири, я полегшено видихнула. Тепер я була повністю впевнена, що свекруха до нас більше не покаже носа після того, як пішла ні з чим.
Так і сталося. Не отримавши від мене грошей, вона вирішила повернутись до того, з чого почала – не спілкуватися зі мною!
Якщо вона вважає, що цим мене образила, і я буду ревти ночами, бо потрапила в немилість до свекрухи, мушу її розчарувати – мені байдуже!
Це ж потрібно таку хитрість вигадати, щоб здоров’я своє приплести! Пацієнт для психіатричної лікарні! Ось на цю установу, я точно грошей не пошкодую! Ви зі мною згодні?
