Валентина прокинулась від тиші. Дивно, як швидко звикаєш до самотності у п’ятдесят вісім. Тридцять п’ять років кожен ранок починався з буркотіння Петра: то кава недостатньо міцна, то сорочка неідеально випрасувана.
А тепер — тиша, пронизлива й холодна, як вітер за вікном орендованої кімнати.
Вона повільно піднялась із дивану, який сестра люб’язно виділила їй на якийсь час, «поки все не владнається». От тільки «владнуватися» нічого не збиралось.
Три місяці після розлучення, а в неї й досі лише дві валізи речей, пачка фотографій і свідоцтво про розлучення, де чорним по білому написано – спільно нажитого майна немає.
«От же халепа вийшла», — пояснював тоді адвокат Петра, розводячи руками з удаваним співчуттям. — «Петро Сергійович усе купував самостійно, за свої особисті кошти. А ви, Валентино Миколаївно, не працювали останні п’ятнадцять років…»
Звісно, не працювала. Лише готувала, прала, прасувала, тримала дім у зразковому порядку. Лише доглядала за його матір’ю до останнього дня. Лише виховувала їхнього сина, якому зараз двадцять п’ять і який живе за кордоном, рідко телефонує батькові та зовсім не телефонує їй.
Валентина машинально заварила чай і сіла біля вікна. З п’ятого поверху панельної дев’ятиповерхівки відкривався вигляд на дитячий майданчик. Вона спостерігала, як молода мати катає доньку на гойдалці, й згадувала, як колись Петро так само катав їхнього Кирила.
— Валю, ти снідати будеш? — у кімнату заглянула сестра Тетяна, єдина, хто простягнув руку допомоги.
— Нема апетиту, Тань, — зітхнула Валентина.
— Так не можна, — рішуче заявила сестра, присідаючи поруч. — Третій місяць ходиш як тінь. Скільки можна? Так, Петько вчинив як остання сволота. Квартиру, машину, дачу — все оформив на себе заздалегідь. Але це ще не кінець життя!
— Знаєш, що найприкріше? — Валентина відвернулась до вікна, щоб сховати сльози, що навернулись. — Не майно. А те, що він усе спланував. Роками готував запасний аеродром, а я й не помітила.
— Зате тепер помітиш, — Тетяна стиснула її руку. — Ніна з пошти казала, що бачила його з цією… пігалицею. Вбрав її, каже, з голочки. Шубу доньці Світлани купив. По ресторанах водить.
Щось у Валентині здригнулося. Тридцять п’ять років шлюбу — і жодної шуби. «Навіщо тобі, Валю? Ти й так гарна», — казав він, купуючи собі третій костюм за рік.
— Учора дзвонила Маргарита Степанівна, — продовжила Тетяна. — Пам’ятаєш, та, що з тобою в садочку працювала? Каже, їм потрібна нянечка. Тимчасово. Може, підеш?
Валентина повільно кивнула. Гірше вже не буде.
У цей момент телефон різко задзвонив. Незнайомий номер.
— Алло? — невпевнено відповіла Валентина.
— Валентино Миколаївно? — пролунав приємний жіночий голос. — Це Каріна, секретарка нотаріуса Савельєва. Пам’ятаєте, ви заходили до нас минулого тижня, питали про документи?
— Так, звісно, — серце Валентини забилось частіше.
— Ви могли б під’їхати? Є інформація, яка може вас зацікавити.
— Що за інформація? — Валентина міцніше стиснула телефон, боячись повірити у можливість добрих новин.
— Телефоном не можу обговорювати, — голос Каріни звучав змовницьки. — Але скажу так: Юрій Олександрович знайшов цікаву… невідповідність у документах.
За годину Валентина вже сиділа в невеликому кабінеті нотаріуса. Савельєв, повненький чоловік з уважним поглядом, гортав якісь папери.
— Пам’ятаєш квартиру на Береговій, яку тобі залишила бабуся? — запитав він, поправляючи окуляри. — Ту, що ти довірила чоловікові продати десять років тому?
— Звісно, — кивнула Валентина. — Петро переконав мене, що краще вкласти ті гроші в ремонт нашої спільної квартири.
— Так от, — нотаріус переможно підняв вказівний палець, — продажу не було. Точніше, спроба була, але угода не відбулася. А твоя довіреність була оформлена з порушеннями і втратила чинність ще дев’ять років тому.
Валентина здивовано кліпнула:
— Але Петро казав…
— Петро Сергійович, мабуть, вирішив не турбувати тебе «дрібницями», — у голосі нотаріуса звучала відкрита іронія. — Квартира й досі записана на тебе. Ось витяг.
Перед очима Валентини поплили рядки офіційного документа, але одну фразу вона прочитала чітко: «Власник: Кравцева Валентина Миколаївна».
— Але чому він не сказав? Навіщо обманув? — прошепотіла вона.
— Це питання не до мене, — знизав плечима Савельєв. — Але ще цікавіше те, що вчора твій колишній чоловік був тут і цікавився можливістю продажу саме цієї квартири.
Валентина відчула, як всередині щось перемкнулось. Тридцять п’ять років вона грала за правилами Петра. Довіряла, вірила, нічого не перевіряла. І ось чим це закінчилось.
— Що я можу зробити? — її голос раптом зміцнів.
— Нічого не робити, — усміхнувся нотаріус. — Без твого підпису він не зможе продати квартиру. Хоча… судячи з паперів, які він приніс, покупець уже знайдений, і завдаток, можливо, отримано.
По дорозі додому Валентина почувала дивну заціпенілість. Однокімнатна квартира на околиці міста — не багатство, але свій дах над головою. І Петро намагався відібрати в неї навіть це.
Дома Тетяна зустріла її з тривогою:
— Ну що? Погані новини?
— Навпаки, — повільно промовила Валентина. — У мене є квартира. І, схоже, Петро в серйозних фінансових проблемах, раз хоче продати те, що йому не належить.
Увечері пролунав ще один дзвінок. На екрані засвітився напис: «Петро». Валентина глибоко вдихнула й відповіла.
— Валю, як ти? — голос колишнього чоловіка звучав незвично м’яко.
— Що тобі потрібно? — спокійно запитала вона.
— Та ось, думав заїхати, навідатись. Все-таки тридцять п’ять років разом… Може, поговоримо?
— Про що? Про нашу дачу? Чи про квартиру на Береговій?
У слухавці повисла важка пауза.
— Ти… дізналась, — нарешті видихнув Петро.
— Так, уяви собі, дізналась! — вперше за багато років Валентина дозволила собі підвищити голос. — І ще дізналась, що ти збираєшся продати МОЮ квартиру! Ту саму, про яку ти, Петре, казав, що продав ще десять років тому!
— Валю, послухай, це не те, що ти думаєш…
— А що я повинна думати? — вона відчула, як усередині підіймається хвиля гніву, довго стримуваного, накопиченого за роки принижень. — Що ти, Петре, обікравши мене одного разу, вирішив обікрасти ще раз?
— У мене проблеми, — голос Петра знітився. — Серйозні проблеми. Заборгованість перед партнерами. Якщо не поверну протягом тижня — будуть великі неприємності.
— І це має мене хвилювати? — Валентина й сама здивувалась холодності власного голосу.
— Я не справляюсь… Світлані потрібні гроші на бізнес, а в мене їх немає. Я думав, продам цю квартиру, віддам борги — і все налагодиться.
— Світлані? — Валентина гірко всміхнулась. — Тій самій, якій ти, Петре, шубу купив? На яку ти витрачаєш гроші в ресторанах?
Поклавши слухавку, Валентина притулилась до стіни й сповзла на підлогу. Руки тремтіли. За тридцять п’ять років шлюбу вона жодного разу не дозволяла собі розмовляти з Петром у такому тоні.
— Що сталось? — стривожена Тетяна вибігла з кухні.
— Він… він уліз у борги через цю жінку, — голос Валентини тремтів. — І тепер намагається продати мою квартиру, щоб викрутитися.
— От негідник! — Тетяна сплеснула руками. — І що ти робитимеш?
Валентина зітхнула:
— Повернуся у свою квартиру. А далі… побачимо.
Наступні три дні перетворилися на вир активності.
Разом із сестрою Валентина з’їздила на Берегову, відкрила стару «однушку», яку не бачила десять років. Пил, затхлість, але стіни міцні, і навіть потемнілі шпалери здавались рідними. Зі знайомих залишилися сантехнік і електрик — швидко привели комунікації до ладу.
— Ну як тобі? — запитала Тетяна, допомагаючи розставляти небагато меблів, які зібрали по друзях.
— Як у молодості, — усміхнулась Валентина, відчуваючи дивне відчуття повернення до самої себе — колись самостійної й рішучої. — Тільки тоді все було попереду, а зараз…
— І зараз все попереду, — перебила її Тетяна. — П’ятдесят вісім — це ж не дев’яносто вісім!
Телефон Валентини постійно вібрував. Петро дзвонив, писав повідомлення, благав передзвонити. Вона мовчала, збираючи сили для розмови, яка мала неодмінно відбутись.
І вона відбулась у п’ятницю, коли Валентина завершувала розставляти книжки на полиці, привезеній із дому сестри. Дзвінок у двері був різким, настирливим.
— Якого біса ти не відповідаєш?! — Петро влетів у передпокій, навіть не привітавшись. Але його гнів швидко згас, коли він озирнувся. — Ти… ти тут живеш?
— Так, як бачиш, — спокійно відповіла Валентина. — У своїй квартирі.
— Валю, послухай, — його тон змінився на благальний. — Я знаю, що був неправий. Але в мене справді серйозні проблеми. Можемо якось домовитись? Я все поверну потім, клянусь!
Валентина уважно подивилась на чоловіка, з яким прожила більшу частину життя. Сиві скроні, зморшки біля очей, які колись здавалися привабливими. Але зараз перед нею стояв зовсім чужий чоловік, готовий знову використати її.
— А що ти пообіцяв покупцям? — запитала вона. — І коли має відбутися угода?
Петро зам’явся:
— У понеділок. Мені треба повернути борг у вівторок, інакше… — він провів ребром долоні по горлу.
— Кому ти заборгував?
— Партнерам. Я взяв у них товар у борг, а продати не зміг. Світлана казала, що в неї є канали збуту, але все зірвалося.
— І Світлана, звісно, тепер ні до чого, — констатувала Валентина.
— Вона… каже, що це не її вина, — пробурмотів Петро, відводячи погляд. — Вона погодилась почекати з шубою й прикрасами, але…
Валентина гірко усміхнулась:
— Яка великодушність з її боку.
— Валю, ти ж не така, — Петро спробував узяти її за руку. — Ти завжди була доброю, розуміючою. Ти ж не даси мені пропасти? Я продам квартиру, віддам борг, а потім куплю тобі іншу — кращу за цю!
Скільки разів він щось їй обіцяв «потім». Нову шубу — потім. Відпустку на море — потім. Ремонт у ванній — потім. Це «потім» ніколи не наставало.
— Ні, — твердо сказала Валентина.
— Що — ні? — не зрозумів він.
— Я не дам тобі продати мою квартиру. Думай сам, як викручуватись.
— Та ти хоч розумієш, що буде?! — вибухнув він. — Ці хлопці жартувати не звикли!
— А ти розумієш, що буде зі мною, якщо я знову залишусь без даху над головою? — тихо запитала вона. — У п’ятдесят вісім років, без роботи, з мінімальною пенсією? Ти про це подумав, Петре?
Він розгублено заморгав:
— Ми щось придумаємо разом…
— Ні. Більше ніякого «разом» нема. Ти сам це дав зрозуміти, коли забрав усе, що ми нажили. А тепер хочеш забрати й останнє, що в мене залишилось.
— Ти пожалкуєш, — прошипів він, різко змінюючи тон. — Думаєш, я не дізнався, що в тій твоїй довіреності була помилка? Довожу, що це технічна похибка — і суд стане на мій бік!
— Спробуй, — несподівано спокійно відповіла Валентина. — Нотаріус уже надав мені всі документи. Думаю, суду буде цікаво дізнатись, чому ти десять років приховував факт зірваного продажу. І куди поділись гроші, які ти нібито отримав від неіснуючих покупців.
Петро зблід, пробурмотів щось нерозбірливе й вискочив з квартири, голосно грюкнувши дверима.
Валентина опустилась на стілець. Дивно, але їй стало легше.
У неділю ввечері знову задзвонив телефон.
Але це була не Тетяна і не Петро.
— Валентино Миколаївно? — пролунав незнайомий жіночий голос. — Мене звати Світлана. Нам потрібно поговорити.
— Світлана? — Валентина стиснула трубку, уявивши собі високу блондинку в дорогій шубі. — І що саме ми повинні обговорювати?
— Петро каже, що ти відмовляєшся продавати квартиру, — голос був несподівано нервовим, без нахабства, яке Валентина очікувала почути. — Можемо зустрітися? Це важливо.
На здивування Валентини, Світлана виявилась худенькою, невисокою дівчиною років тридцяти. Вони зустрілись у кафе.
— Я все розумію, — почала дівчина. — Ви мене ненавидите. І маєте на це повне право. Петро… багато обіцяв, — Світлана виглядала зовсім юною та розгубленою. — Казав, що допоможе з бізнесом, що в нього є зв’язки, капітал. Я повірила. Потім виявилось, що грошей немає, зате є борги. А партнери чекати не хочуть.
Валентина мовчала, розглядаючи дівчину. Невже вона сама була такою ж довірливою тридцять років тому?
— Я не хотіла нікому шкодити, — продовжила Світлана. — Не знала, що він обдурив вас, забрав усе під час розлучення. Коли дізналась… було вже пізно. Я теж влізла в борги.
— І до чого тут я? — запитала Валентина.
— Я виїжджаю, — рішуче сказала Світлана. — Сестра в іншому місті допоможе почати з нуля. Але вам краще знати: покупці квартири завтра все одно прийдуть. Петро взяв завдаток, але підробити документи не встиг. Буде скандал.
— Дякую за попередження, — кивнула Валентина.
— І ще дещо, — Світлана простягнула флешку. — Тут виписки з банку і розписки. Петро «позичав» у мене гроші, хоча насправді це були кошти на оплату товару. Можливо, це стане в пригоді, якщо справа дійде до суду.
Наступного ранку в агентстві нерухомості вибухнув скандал. Покупці вимагали повернення завдатку з відсотками, рієлтор телефонував Петрові, який не відповідав. Валентина спокійно показала документи на власність, і під тиском доказів агентство погодилось вирішити питання з покупцями, щоб уникнути суду й репутаційних втрат.
За тиждень Валентина повернулась у дитячий садок. Не вихователькою — здоров’я вже не те, але методисткою на пів ставки. А вечорами шила іграшки на продаж — захоплення, яке Петро завжди вважав «дурною тратою часу».
Петро зник з міста на пів року. Ходили чутки, що переховувався від кредиторів, потім якось домовився, влаштувався виконробом на будівництві в іншому регіоні. Дзвонив синові, але той, дізнавшись від матері всю історію, від спілкування відмовився.
Одного вечора, коли Валентина поверталась із роботи, біля під’їзду вона побачила знайому постать.
Петро виглядав постарілим, у простій робочій куртці замість дорогого пальта.
— Валю, — почав він невпевнено. — Я просто хотів сказати… ти молодець. Справилась. А я все зруйнував — і родину, і справу. Пробач мені, якщо зможеш.
Валентина подивилась на людину, з якою прожила більшу частину життя. Ні злості, ні любові — лише легкий смуток.
— Прощаю, Петре. Але в минуле вороття немає.
Він кивнув, розвернувся й пішов геть, зсутулившись ще більше, ніж зазвичай. А Валентина піднялася у свою маленьку, але таку рідну квартиру, де на столі лежали ескізи ляльок для майбутнього різдвяного ярмарку, і де був її — тільки її — дім.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
