Тільки пізно ввечері Ніна нарешті повернулася додому. Родичі навперебій запрошували її до себе, але вона відмовилася. Точніше: відмовлятися сил уже не було, дівчина просто заперечливо хитала головою.
Їй дуже хотілося якнайшвидше залишитися самій. Потрясіння, яке вона сьогодні пережила, вимагало усвідомлення.
Зачинивши двері, Ніна просто в передпокої скинула з себе весь одяг, щоб позбутися, як їй здавалося, настирливого дряпання по тілу, і машинально пройшла в душ.
Гарячі струмені, стікаючи каскадом з довгого волосся, зігрівали змучене моральними та фізичними стражданнями тіло.
Ніна стояла під ними, притиснувши руки до грудей і, здавалося, нічого не відчувала.
Сьогодні вона поховала маму. Усе. Тепер вона сирота. Колись, зовсім недавно, вона мріяла про це…
Дівчина вважала, що мати зазіхає на її свободу, не дає «нормально жити» і що її ненавидить. Так-так: Ніна була впевнена, що мама її ненавидить. А тепер її немає…
Нема з ким з’ясовувати стосунки. Нема кого звинувачувати у всіх своїх бідах. Ніхто не читатиме нотацій і не полізе зі своїми порадами. Ніколи не полізе!
Під час похорону Ніна поводилася так, як від неї чекали: сиділа, наче завмерши, дивилася в одну точку і навіть плакала – хоча це для неї було найважче.
Насправді дівчина нічого не відчувала. У голові була лише одна думка: все, її більше немає.
Так було спочатку. Потім Ніну накрив якийсь ступор. Вона припинила «вдавати», зовсім забула, що навколо люди. Вона їх просто не бачила.
Дивилася лише на маму. На її застигле в незнайомій усмішці обличчя. На пасмо золотистого волосся, що вибилося з-під хустки.
“Треба поправити”. Подумавши про це, Ніна встала з лави й нахилилася над мамою. Всі присутні завмерли, ніби чекали на якусь каверзу, а потім Ніна почула, як активно заплакала якась жінка.
У цей момент у свідомості дівчини стався провал. Схаменулась вона, коли біля свіжої могили люди чомусь вирішили поговорити. Висловитись. Згадати про маму. Начебто вони вже про неї забули.
І ось тут Ніна, яка завжди вважала, що знає свою маму «як облуплену», зрозуміла, що її зовсім не знала…
У неї навіть склалося відчуття, що мамині колеги та родичі говорять зовсім про іншу жінку…
– Не можу повірити, що Тетяни більше немає з нами, – почала якась жінка у суворому чорному костюмі – така молода… Їй би жити та жити.
– Які були плани, стільки проєктів. Не знаю, чи зможемо ми їх здійснити. Талановита, організована, все завжди помічала, всім допомагала, підказувала, якщо треба. А рятувала скільки разів!
– І все з усмішкою, з радістю. Ніколи нікому ні в чому не відмовила. Рідкісної доброти та душі людина. А скільки в ній було любові! Любові до людей.
– Зараз рідко таку людину зустрінеш. Одиниці залишились. Тепер і Танюша нас покинула. Справжня душа та совість нашого колективу. – Промовивши останнє слово, жінка розплакалася.
Поки вона говорила, Ніна, яка не пропускала жодного її слова, розглядала решту маминих колег.
Сподівалася помітити хоч якусь таємну усмішку на їхніх обличчях. Але ні: всі ці люди скрушно хитали головами на знак згоди, а жінки витирали хустинками очі.
Наступною вийшла говорити тітка Зіна – вредна сусідка, яку Ніна терпіти не могла…
– Тут ось сказали, що Тетяна була дуже доброю. Згодна. Таких, як вона, сьогодні удень з каганцем не знайдеш. Вже й не порахую, скільки разів вона мене виручала, скільки допомагала.
– І до лікарні приходила. І уколи, якщо треба. І продукти із крамниці. Все – Тана. Як дочка мені була… Ніколи не думала, що згадуватиму її… Голос сусідки зірвався у ридання…
Потім ще говорив хтось, потім ще.
Ніна дізналася, що мама, виявляється, була не тільки прекрасним фахівцем, а й доброю, чуйною дбайливою людиною.
Що її всі шанували, цінували. Часто з нею радилися. І що вона ніколи ні з ким не сварилася, жодній людині поганого слова не сказала.
– Нісенітниця якась! – думала Ніна, – це не може бути правдою! А як же я тоді? Я жодного разу від неї доброго слова не чула!
– Вона завжди й всім була незадоволена! Ніколи на мене не зважала! Добра… Де була її доброта, коли вона змусила мене дитини позбутися?!
– Коли за двері мене виставила одразу після лікарні! Не сварилася вона. Ага! Та вона так матюкалася, що у будь-якого мужика вуха б відвалилися!
Поки Ніна думала свої думи, біля могили, де не взявся, з’явився чоловік з оберемком білих троянд. Усі присутні почали перешіптуватись.
Ніна з подивом дивилася на незнайомця – вона бачила його вперше у житті. І ці квіти…
Чоловік поклав троянди на могилу, став навколішки.
– Пробач мені, Танюша, – почули ті, хто стояв ближче.
Ті, що стояли трохи далі, бачили лише, як чоловік схилився. Плечі його здригалися. Видно, він плакав.
Потім він різко підвівся і пішов. Ніна почула, як десь недалеко сильно грюкнули двері машини і як вона рвонула з місця.
– Це ще хто? – Подумала дівчина, – таємний шанувальник? Ну мати й дає! Видно, тут ніхто його не знає. Стільки квітів… Любив її, мабуть. Цікаво, що він там шепотів? Може, вибачення просив? Прямо, як у кіно.
…Крізь шум води, Ніна почула, як у двері подзвонили. Вона накинула халат на мокре тіло і пішла відчиняти, навіть не подумавши про те, хто б це міг бути. На порозі стояв той самий чоловік.
– Пустиш мене? – тихо спитав він.
– Проходьте…
Він увійшов, акуратно зачинив за собою двері. Стояв, смішно переступаючи з ноги на ногу. Ніна мовчки дивилася на нього. Чекала, що він скаже.
– Хочу розповісти тобі, – почав незнайомець, – мені здається, ти маєш знати… Хоча…
Він розвернувся, взявся за ручку дверей, маючи намір піти.
– Ну вже ні, – зупинила його Ніна, – кажіть, якщо прийшли. Може, пом’янемо?
Чоловік кивнув, пройшов за Ніною на кухню. Першу чарку випили мовчки. Ніна гостя не квапила і запитань не ставила. Відчувала, що він дуже хвилюється. І ще відчувала, що зараз дізнається про щось дуже важливе.
Нарешті гість почав говорити:
– Мене звуть Іваном. Ми із твоєю мамою однокласники. Десять років за однією партою сиділи. Потім зустрічалися. Кохали одне одного. Хотіли одружитися.
– Скажіть ще, що ви – мій батько, – несподівано для себе самої кинула Ніна.
– Ні. Розумієш. Ніхто не знає, хто твій батько.
– Як це? – Здивувалася дівчина, – мама казала, що він її покинув.
– Одного разу, це вже після школи, Таня йшла додому, – не відповівши на запитання, продовжив Іван, – було пізно. Осінь. Темно…
Чоловік замовк. Було видно, що йому важко говорити.
– Словом, – нарешті видавив із себе він, – на неї наскочили. Їх було двоє, чи троє… Твоя мама потім ніяк не могла згадати скільки.
– Вона нічого нікому не сказала. Тільки мені. І то тільки тому, що опинилася в положенні. А ми збиралися одружитися. Ось і… Зізналася.
Ніна мовчала. Їй здавалося, що всередині все миттєво закам’яніло. Страшна гіпотеза з’явилася в голові сама собою …
– Я тоді молодий був, недолугий, – почула вона винний голос гостя, – розлютився, сказав, що вона сама у всьому винна, що така дружина мені не потрібна.
– І пішов. А потім і поїхав. Зовсім. Якомога далі від цього всього. Коротше, кинув я твою маму, Ніно – я негідник…
– Звідки ви знаєте, як мене звуть? – Запитала Ніна тільки для того, щоб щось запитати.
– Я щойно у твоєї тітки був. Вона й розповіла.
– Що вона вам ще розповіла? – байдужим тоном запитала Ніна. Вона ще до кінця не зрозуміла, що почула кілька хвилин тому.
– Бачиш, вона, виявляється, все знає. І те, що ти народилася після того випадку, і те, як я вчинив. А ще вона сказала, що у вас із мамою були дуже погані стосунки.
– Вона ненавиділа мене, – тихо уточнила Ніна, – все життя.
– Я тому й прийшов. Тепер ти маєш її зрозуміти. І пробачити.
– Вибачити? – у голосі Ніни почулися сарказм і глузування, – невже? За те, що вона перетворила моє життя на пекло? Краще б вона мене не народжувала!
– Так вона й не хотіла, – майже прошепотів Іван, – там батьки втрутилися. Вони ж думали, що Таня від мене в положенні.
– Сподівалися, що ми помиримося. От і не дали нічого зробити. Тільки уяви, що вона відчувала, поки тебе носила, коли на світ приводила. І потім…
– Шкода її?
– Шкода. І тебе шкода. Тільки її вже немає, а ти є. Ти маєш знати правду. Повинна зрозуміти свою маму. Хоча б спробувати зрозуміти. Тобі ж буде легше.
– А ви не хвилюйтеся за мене. Мені не звикати жити в лайні!
– Жити! Ось саме! Розумієш – жити?! У тебе все ще попереду! Все життя! А це – чимало! Це краще, ніж нічого! Повір мені!
– Вірю, – посміхнулася Ніна. – Ні, правда! – Іван не помітив, що Ніна «пожартувала», – тебе ж могло не бути! А ти є! Розумієш? Значить, так і мало бути!
– Добрий ви, – сумно впустила Ніна, – все правильно кажете. А я, знаєте, про що думаю? Сьогодні я дізналася, що у мене було три мами:
Та, що я знала. Та, яку не знала. І та, що мене народила!
І як тепер із цим жити, я не знаю…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
