Коли Михайло розповів дружині, що йому залишилося пів року, Віра довго не могла заспокоїтися. Кричала, плакала, била посуд. А потім заявила, що подає на розлучення.
Автобус голосно «завив» і поїхав у бік міста, залишаючи після себе велику хмару пилу.
Михайло Федорович дивився йому вслід, стоячи на безлюдній зупинці, і розумів, що тепер точно все…
…назад дороги немає.
Коли старенький ПАЗик «пихкаючи та крекчучи» втік за пагорб, пил осів, а звук двигуна остаточно вщух, Михайло почав оглядатися на всі боки, намагаючись згадати, де знаходиться бабусин будинок.
Насилу, але все ж таки згадав. Попри те, що не з’являвся тут тридцять років.
«Добре, що будинок не продав… — посміхнувся Михайло. – Хоч якийсь дах буде над головою».
Цей будинок бабуся заповіла йому незадовго до своєї смерті, і він давно вже мав намір продати його, бо не планував жити в селі. Але чомусь постійно відкладав продаж, чим дуже дратував Вірочку.
— Ну, навіщо тобі ця розвалюха потрібна? – обурювалася дружина. — Давай продамо і машину краще купимо.
Він кивав, а потім забував про свою обіцянку. Щось його зупиняло.
Михайло підняв сумку, закинув її за спину, і пошкандибав по ґрунтовій дорозі.
Поки йшов, мимоволі згадував усе, що сталося з ним останнім часом.
А трапилося багато чого.
Спочатку він випадково побачив дружину в компанії іншого чоловіка, і після того, як вони довго й міцно обіймалися, зрозумів, що зустріч у них далеко не перша.
Якби він був молодший, напевно, закотив би скандал. Напевно, навіть із бійкою.
Але в 55 років навіщо воно потрібне? Тим більше що кохання як такого між ними давно вже не було. Як і дітей.
Михайло просто змирився.
Пізніше, коли його вже дістали постійні головні болі та напівнепритомність, які нерідко закінчувалися втратою свідомості, він вирішив пройти повне медичне обстеження.
Точніше, навіть не він вирішив, а на роботі змусили це зробити.
— Пізно звернулися… — розводив руками лікар-онколог.
— Скільки мені лишилося? – розгубленим голосом запитав Михайло, тримаючи в руках результати аналізів та МРТ.
— Зрозумійте, прогнози робити складно. Особливо у вашому випадку. Це як із синоптиками: вони кажуть, що буде дощ, а на небі ні хмаринки… На практиці з таким діагнозом живуть не більше трьох-чотирьох місяців. Максимум пів року.
Михайло тяжко зітхнув. «Навіщо він лише погодився на це обстеження?».
Адже набагато легше жити в незнанні, ніж жити, знаючи, що скоро тебе не стане.
Лікар виписав купу препаратів, порадив частіше бувати на свіжому повітрі та відмовитися від шкідливих звичок, після чого міцно обійняв Михайла, поплескав по плечу і сказав:
— Тримайтесь! І пам’ятайте: у житті завжди є місце диву. А що як вам пощастить…
Коли Михайло розповів дружині, що йому залишилося максимум пів року, Віра довго не могла заспокоїтися. Кричала, плакала, била посуд. А потім заявила, що подає на розлучення.
— Тобі вже все одно, а я не хочу бути вдовою! – пояснила вона своє рішення. – І ховати тебе не хочу.
Михайло знизав плечима.
Він чудово розумів, з чим було пов’язане таке бажання, і не заперечував. “У неї ще все життя попереду”.
Хоча в глибині душі йому, звичайно, дуже потрібна була підтримка близької людини.
А з близьких у нього була лише Віра. Батьків не стало давно, дітей не було, братів і сестер теж, бо він у сім’ї був єдиною дитиною.
«Рідні стіни лікують…» — згадав Михайло слова своєї бабусі та вирішив переїхати до села.
Він розлучився з дружиною, залишивши їй все майно (на тому світі воно не знадобиться), продав батьківську квартиру за копійки, тому що часу не було чекати зацікавленого покупця, і більшу частину отриманих грошей відправив до дитячого притулку, залишивши собі трохи на їжу та ліки.
Тепер його вже нічого не тримало на цьому світі: можна було спокійно доживати свої останні дні. Хоча ні. Треба було ще знайти людину, яка б його поховала після того, як він піде в інший світ.
Втім, із цим проблем бути не повинно: натомість на будинок з ділянкою охочих буде хоч греблю гати.
Михайло зупинився біля старої хвіртки з іржавою табличкою «вул. Сунична, 12», з силою штовхнув її та увійшов на свою ділянку.
Колись тут був квітучий сад, доглянутий будинок з гарними різьбленими рамами, а тепер тільки море бур’яну, дірявий шиферний дах, поросли мохом, розтріскані стіни.
«Ідеальне місце для такого, як я…» — чомусь усміхнувся Михайло.
Раптом в очах потемніло, голова закружляла, земля почала йти з-під ніг.
Він сперся рукою на стару яблуню, постояв кілька хвилин, приходячи до тями, і попрямував до будинку.
Першого тижня Михайло Федорович рідко виходив надвір. Лише по потребі та в магазин кілька разів. Весь час він лежав у ліжку і дивився в стелю, на якій цілеспрямовані павуки, не втрачаючи надії зловити хоч якусь здобич, плели свої ловчі тенета.
Михайло надії не мав, тому він просто байдуже спостерігав за цим процесом. А ще думав про те, як бездарно він прожив своє життя.
Він знову згадав свою колишню дружину, яка, як виявилося, його ніколи не любила, і жалкував про те, що йому не вистачило сміливості втекти від неї раніше.
«А тепер що? Я нікому не потрібен, один у напівзруйнованому будинку, чекаю на стару з косою…».
Коли Михайло став частіше з’являтися на подвір’ї, він почав помічати на сусідній ділянці жінку з хусткою на голові та з косою у руках…
«Чи не та це «стара», на яку я чекаю?». – посміхнувся він.
Втім, жінка, окрім коси, ще й іншими інструментами володіла непогано.
Сокирою розмахувала, коли дрова рубала, молотком стукала, прибиваючи щось…
У перервах між роботою вона то білизну на мотузці між деревами розвішувала, то курей годувала, то розмовляла ще з кимось лагідним голосом.
Причому з ким саме він не бачив.
Натомість чув. Чув радісний дзвінкий гавкіт. В ці моменти він завмирав і якось сумно дивився у бік огорожі.
Михайло давно мріяв про свого собаку.
Але Вірочка була проти. «Тільки цього нам не вистачало!» – Заявила вона, коли він запропонував завести цуценя.
Знову змирився. Ні дітей, ні тварин… Важко було з цим жити. Але він жив.
«Багато людей так живуть, а я що, гірше?».
Зараз він, можливо, і хотів би щось змінити, та тільки пізно вже щось міняти.
Одного з таких днів страшенно розболілася голова, і Михайло вирішив прогулятися біля озера.
Довго гуляв, години дві точно.
Потім раптом почув зозулю і привітно помахав їй рукою. Колись у дитинстві він частенько приходив сюди та питав у птаха, скільки йому жити залишилося, а вона мовчки відлітала.
«Напевно, і зараз полетить…» — був упевнений Михайло, але все ж таки запитав:
— Зозуля, зозуля, скільки мені жити лишилося?
Птах якось дивно подивився на людину, мовляв, «Багато знатимеш – швидко постарієш…», а потім чомусь передумала і вирішила відповісти.
— Ку… — бадьоро почала вона, але різко замовкла і, злякавшись чогось, полетіла.
«Та вже… — засмутився Михайло. – Виходить, цей рік справді буде останнім».
Від хвилювання голова закружляла, ноги підкосилися і він, спершись на стовбур дерева, обережно сповз на землю. Потім зовсім ліг на м’яку зелену траву, розкинувши руки в сторони.
Дивився, як повільно пливуть над головою хмари, як птахи літають. Потім заплющив очі… і навколишній світ тієї ж миті поринув у темряву.
Михайло стояв на березі озера і махав рукою колишній дружині, яка стояла на протилежному боці та кликала до себе. Він увійшов у воду і впевнено пішов до іншого берега.
Вода дійшла до підборіддя, а він усе йшов і йшов, не збираючись зупинятися. Через деякий час він повністю зник під водою і тільки тоді зрозумів, що йде на дно – невідома сила тягла його вниз, а він навіть не чинив опір цьому, смиренно чекав, поки помре.
Коли Михайло розплющив очі, то побачив цуценя, яке старанно лизало його щоку.
Михайло спочатку здивувався, а потім обличчя його розпливлося у широкій усмішці:
«Треба ж, все життя я мріяв про цуценя, а під кінець життя він сам мене знайшов».
— Афоня, ходімо! Нема чого з нетверезими дружбу водити! – почув він знайомий голос.
Від подиву Михайло підвівся і подивився на жінку в хустці та з вудкою в руці.
— А чого я нетверезий?
— У нас у селі лише такі валяються на землі у робочий час. Робити їм більше нічого.
— Я просто ліг.
— Ага, розказуйте казки. З будинку майже не виходите, тільки в туалет та в магазин. Ага…
Тільки зараз, вставши на ноги, Михайло зрозумів, що розмовляє із сусідкою.
«От чому голос здався йому знайомим». До цього ж сонце сліпило очі, і він бачив тільки розмитий силует, що більше схожий на ангела.
Жінка разом із цуценям попрямували у бік села, а Михайло дивився їм услід і не розумів, чому такий схвильований. Хоча ні: розумів. “Він не такий, яким уявляла його ця жінка і він не дозволить нікому так до себе ставитися!”.
Повернувшись додому, Михайло вирішив довести сусідці, що вона помилилася щодо нього.
Озброївшись косою та граблями, він швидко очистив ділянку від бур’яну і згріб траву в одну велику купу.
Сусідка ходила туди-сюди своєю ділянкою і вдавала, що зовсім не помічає сусіда. Але Михайло бачив, що вона крадькома кидає погляди в його бік.
Увечері на його ділянку прибігло цуценя.
Михайло хотів було прогнати його (не хотів, щоб той звик до нього), але коли зрозумів, що це марно, змирився з його присутністю. Навіть пограв із ним небагато, отримавши такий «заряд» позитивних емоцій, що навіть дихати стало легше.
— Афоня, ти де? – почув Михайло голос сусідки.
– Він у мене! Здрастуйте.
— Бачились вже. Афоня додому. Пізно вже, та й узагалі… Не треба з незнайомими людьми дружбу водити.
– Я не той, за кого ви мене приймаєте.
— Вам не здається, що ви надто наполегливо намагаєтесь переконати мене в цьому? – Усміхнулася сусідка. — Такі занедбані будинки зазвичай лише у тих, хто багато п’є та не хоче працювати.
Дочекавшись, поки щеня перелізе через дірку у паркані на її ділянку, вона пішла додому, навіть не попрощавшись.
«Бач, яка пані!» – щиро обурився Михайло. Хоча в чомусь він, звісно, був із нею згоден.
Будинок треба буде впорядкувати.
Наступні дні він активно працював «на зло сусідці», всіма силами намагаючись довести їй, що вона не права: міняв прогнили дошки на ґанку, латав стару покрівлю, зашпаровував тріщини в стінах, а також шліфував і фарбував різьблені рами.
Довелося витратити майже всі гроші, проте будинок не виглядав тепер так жалюгідно.
Та й ділянка теж помітно змінилася. Михайло Федорович отримав справжнє задоволення від виконаної роботи.
А вечорами до нього часто забігав Афоня, і він з ним довго грав, а потім ще й розмовляв.
— Ти цей, не звикав би до мене, — казав Михайло, тримаючи цуценя в руках. – У тебе ж господиня є. Та й мене скоро не буде. Може, за місяць, може за два. Не знаю. Хвороба підступна та страшна здолала мене. Але в будь-якому випадку дякую тобі. За те, що подарував мені справжню радість і здійснив давню мрію.
Сусідка стояла недалеко від паркану і чула всю цю розмову. А з очей її текли сльози.
Наступного дня вона принесла сусідові пиріжки з яблуками, і вони вперше розмовляли.
Про свою хворобу Михайло не розповідав, а вона не стала говорити, що знає. Так і мешкали. То вона в гості до Михайла зайде із пиріжками, то він їй по господарству допоможе. А Афоня гавкав ще голосніше і радісніше.
Минув один місяць, другий, третій.
Приступи головного болю так само продовжували накочувати часом, проте Михайло практично не звертав на них ніякої уваги. Були важливіші справи: дрова порубати Галині Петрівні, на риболовлю сходити з песиком, сміття з двору винести на звалище.
Ніколи йому було про головний біль думати. Та й про смерть думати не було коли.
Щоправда, коли в черговий раз знепритомнів, він все ж таки вирішив розповісти Галі про свою проблему.
Лише довго не знав, з чого почати.
— Галино, тут така справа… — почав він розмову за чашкою чаю. — Загалом, я не хотів тобі казати, що…
— От і не треба нічого говорити, — усміхнулася сусідка, простягаючи йому пиріжок.
— Ні, ти не розумієш… Я повинен. Мені недовго залишилося за станом здоров’я. Лікар сказав…
— Та все я розумію, Мишко. Не поспішай ти на той світ. Поживемо ще…
Зиму Михайло жив у Галини Петрівни, бо до холодів зовсім не підготувався: піч цегляну не відремонтував, дрова не заготував. Думав, що стара з косою на той час його забере.
А вона ніби й не поспішала до нього.
«Дивно, пів року вже минуло, а я ще живий…» — дивувався Михайло.
Весна теж пролетіла непомітно: у клопотах та турботах. Потім і літо настало. Рівно рік минув, а він все ще на ногах і навіть біль його трохи вщух.
«Поживемо ще…» — згадав він слова Галини Петрівни й посміхнувся.
«А справді, куди я поспішаю? Скільки відведено, стільки й житиму…».
— Афоня, на риболовлю підемо? – покликав Михайло свого улюбленого собаку.
— Гав-гав, — пролунав гучний гавкіт. Вже не такий дзвінкий, а з баском, але такий самий радісний.
А поруч із хвірткою стояла Галина Петрівна і проводила своїх чоловіків поглядом. Одну кохану людину вона вже втратила, але за Михайла боротиметься. До кінця.
Ставте вподобайки та залишайте коментарі!
