Вирвалися ми з моїм хлопцем з тягучого навчального процесу – серпень. Відпочити пора. Загалом, вирушили до мене на дачу. З моїми батьками домовилися, що приїдуть вони до нас через день – два.
А що, добре на дачку. Баня, ліс, річка. Після міста тільки про це і мрієш.
***
Пізно – близько одинадцятої вечора. Діма, хлопець мій – в лазні ще. У кутку невеликої вітальні тихенько дзижчить телевізор.
Розмірений голос за кадром, що розповідає про слонів, подіяв на мене дуже заспокійливо – притискаючи до себе пульт, я задрімала.
Раптово, в кімнату увірвався Димка і закричав як божевільний:
– Мариш, скоріше на вулицю, там, ніби купол в небі!
У смугастому халаті і тапочках, з виряченими очима і мокрою головою, розмахуючи банним віником, мій хлопець виглядав більш ніж дивно.
У мене не було ні найменшого бажання вилазити з теплого будинку – в холодну і темну ніч.
– Швидше за же! – Діма все підганяв мене.
Через пень-колоду, замотати в якусь хустку, я виповзла на ганок. Подивившись на небо, здивувалася. Це було неймовірно, незрівнянно красиво!
Кілька променів зеленуватого відтінку виходили від лінії горизонту і сходилися в одній точці посеред неба – і правда, як купол!
Один з них то зникав, то з’являвся, немов підморгуючи тим, хто ще не заснув в цю казкову ніч. З ділянки було погано видно, тому ми з Дмитром, захопивши ліхтарик, вийшли на центральну дорогу в садівництві.
Але не одні ми милувалися цим видовищем – в метрах п’яти від нас стояла фігура, що нагадує мені одну знайому моєї бабусі, яка живе через лінію.
– Здорово! – Діма сказав досить голосно, спрямувавши свій погляд у небо.
– Так! – почулися знайомі нотки голосу.
– Ліда Василівна, це ви? – я все ще стояла з задертою головою.
– Так, Марін, я. Знаєш, якщо побачиш вогненний слід в небі – загадай, щоб всі бажання збувалися.
– Чого?
Я направила ліхтарик на місце, звідки доносився голос Ліди Василівни. На мій подив, дорога була порожня. Дмитро теж став озиратися – нікого.
Я пару раз гукнула її, але відповіді не послідувало. Напевно, задивилися і не помітили, як вона пішла.
Ну, і ми потопали до дому.
По дорозі обговорювали, що ж це за купол такої – зійшлися на північному сяйві, хоча це рідкісне явище в наших краях. Та що вже тут говорити – я за все своє життя його тільки на фотографіях і бачила.
Вранці в новинах підтвердили – так, воно саме – північне сяйво. Вже не пам’ятаю, з якої причини воно виникло – але про це теж говорили (думаю, багато його спостерігали в минулому році).
Що ж, як сказав Діма – здорово!
Через пару днів після цієї події до нас приїхали мої батьки.
Вирішили в цей приїзд влаштувати нічні посиденьки біля багаття – поки ми з Дімою назад в місто не помчали.
У нас сімейна традиція – хоч пару раз за літо збиратися – обсмажувати насаджений на палицю хліб у вогні – з димком! Туди ж і гітара з піснями, і т.п. У нас спеціальне містечко в кінці ділянки, викладене камінням. Навколо – лавки, простенькі, два пенька і дошка.
Сидимо, значить, споживаємо всі принади буття на природі. Тато вже взявся за гітару. Мене, мабуть, від достатку свіжого повітря і ситної вечері, потягнуло в обійми Морфея.
Побажавши всім доброї ночі, пішла. По дорозі підняла голову і глянула на небо – яскрава хвостата кулька промайнув перед очима. Чи то зірка, то чи що побільше. Комета, може.
Я забарилася – думаю, багатьом знайома ситуація, коли потрібно швидко загадати бажання: ти починаєш судорожно перебирати думки в голові, в пошуках чого-небудь.
Тут мені згадалися слова Ліди Василівни. Прикрила очі і про себе сказала: «Нехай мої бажання завжди збуваються».
Задоволена, я пішла в будинок і забулася міцним сном.
***
Пора їхати – батьки ще кілька днів на дачі поживуть, ну, а нам з Дімою пора в місто їхати. Він до себе, а я до бабусі в нашу квартиру. Вона залишилася, тому що в той час ми якраз взяли цуценя, а після щеплень треба було з ним вдома сидіти, гуляти ще не можна. Сама зголосилася.
Все було б чудово, якби не одне але – Ліди Василівни, як з’ясувалося, не стало, аж в середині літа.
Поки ми на дачі були, бабуся на поминки ходила. Сорок днів. Каже, засмучувати не хотіла.
Та тільки застала я по приїзду її всю в сльозах. Ось вона мені й виклала,
Про ту таємничу зустріч я не стала нічого нікому говорити, може, сплутала з ким, в темряві-то. А Діма взагалі перший раз у мене на дачі був – нікого не знає.
А бажання і правда виконуються. Стосується не тільки матеріальних благ, а й духовних. Нещодавно мама захворіла – температура під сорок, кашель. Півночі я не спала, все твердила – тільки б не цей грип свинячий! Обійшлося, застуда. І це не в перший раз. Особливо, що стосується мого здоров’я і здоров’я моїх близьких.
Може, як кажуть – Всесвіт допомагає, можливо, Бог мене чує, а, може, це пов’язано якось з тою хвостататою вогняною кулькою. Приходжу до висновку, що це був маленький астероїд.
