Кіт сидів на кухні навпроти незнайомої жінки й слухав, як вона, дивлячись на нього, говорила тихим голосом:
— І що мені з тобою робити? Говорила ж я бабусі, що не треба було тебе брати, ні…
Коту було вже три роки, і він абсолютно розумів інтонацію голосу, що говорить людина. Він зрозумів, що цій жінці він не подобається і що їй не потрібен.
Те, що господарка пішла з життя, він знав. Тієї ночі він лежав у ногах старенької та бачив, як її душа плавно піднялася до стелі й попливла у вікно.
Він ходив кімнатами квартири, де з’явилися якісь нові речі. Йому не подобалося, як вони пахли. Кіт намагався не попадатися на очі людям, які з’являлися в його будинку. У його будинку, де раніше було тепло та затишно, стало раптом холодно.
Одного дня кіт просто зник з квартири. Жінка, яка тепер жила у цій квартирі, вкотре вийшла на кухню, щоб дати коту їжі, виявила, що вчорашня їжа стоїть недоторкана.
— Може, так і краще, — сказала вона полегшено.
Кіт пішов сам, не чекаючи, коли його виженуть чи кудись віднесуть, як не потрібну річ. Він тихо прослизнув у відчинені двері, коли у квартиру вкотре щось виносили та заносили.
Кіт довго йшов невідомими раніше стежками. Перелазив паркани та перебігав дороги. Він уникав місця, де стало холодно і де ніхто нікого не любив.
У нього кидали каміння хлопчаки, він двічі звалювався з даху, але він уперто все далі й далі уникав минулого життя.
Він зупинився лише тоді, коли зовсім виснажився та втомився. Хотілося їсти, в животі страшенно бурчало, нагадуючи коту, що він не їв уже три дні…
Кіт озирнувся. За старим парканом стояв невеликий дерев’яний будиночок. Було схоже, що в ньому ніхто не мешкає.
Кіт понюхав повітря. Їжею не пахло. Зате від будинку повіяло теплом та спокоєм.
Кіт проліз у дірку в паркані та тихо прокрався до будинку. Ще здалеку він побачив на горищі відчинене вікно. Ось туди він і забрався.
На горищі було навалено сіно. Пахло мишами. В одному кутку лежала стара ковдра. Кіт ліг на неї й вперше відчув, що він удома, що він втомився і лапи гудуть.
У животі знову забурчало, але кіт заплющив очі і заснув.
Він прокинувся від людського голосу. Кіт прокрався до відкритого вікна горища і через щілину глянув униз.
На подвір’ї він побачив дівчинку, яка з кимось розмовляла і при цьому щось викладала у залізну тарілку. Те, що це їжа, кіт зрозумів одразу, у повітрі смачно пахло.
Кіт зосередився на їжі. Шлунок зрадливо забурчав. Він тихо спустився з горища і почав крастись до тарілки з їжею.
Кіт швидко підскочив до тарілки та схопив найбільший шматок, який йому попався і відбіг убік. І вчасно.
З-за будинку показалася дівчинка, а за нею по стежці біг руденький собака, слідом за яким шкутильгали двоє товстеньких цуценят.
— Ходімо, моя хороша, — лагідно казала дівчинка, — я тобі з малечею їсти принесла, підемо.
І раптом кіт почув голос своєї господині. Він почув те тепло і любов у голосі цієї дівчинки, яке він колись чув у себе вдома.
– Ух ти! – Вигукнула дівчинка, – та у нас тут гості! Ти теж голодний, котику.
Виявилося, що кіт сидів майже поряд із тарілкою, йому не вистачило сил відбігти далеко. Він насторожено глянув на дівчинку. А вона, не звертаючи на нього уваги, пригощала щенят і собачку. Він доїв украдений шматок і повернувся до тарілки.
Дівчинка, помітивши, що кіт не тікає, поклала поруч із тарілкою ще кілька шматочків:
– Їж, – сказала вона спокійно, – дивлюся, ти зовсім голодний. Потім дістала якусь миску і налила трохи молока.
— Попий, тобі зараз треба, бо з голоду, щоб погано не було.
Кіт якось заспокоївся. З’їв усе, що йому поклали та випив молоко. Потім пішов і заліз на горище, де знову заснув на своїй ковдрі. Він зрозумів, що тепер він точно вдома.
Так він жив усе літо. І все літо дівчинка приходила і годувала його і Жучку, так вона називала руду собаку та її цуценят.
Кіт зміцнів та видужав. Тепер вони всі разом їли з однієї тарілки, і кота це ніяк не бентежило. Це тепер була його родина.
Він навчився ловити мишей у себе на горищі й тепер, коли приходила дівчинка, він урочисто приносив їй мишку, як подяку за їжу.
Та сміялася і говорила – дякую. Він дозволив їй гладити себе, відчуваючи тепло, яке колись давно відчував у тому далекому минулому.
А потім настала осінь. Ночами стало холоднішати. Кіт не знав, що таке холод, він жодного разу не бачив снігу і був здивований, побачивши вранці білі мухи. Надворі стояв кінець жовтня.
Цього разу дівчинка не прийшла, а приїхала на возі з дідусем. Кіт насторожено дивився з висоти горища на незнайому людину.
Дівчинка пройшла у двір і почала викладати їжу, і на цей запах з-за будинку, де мешкала собача родина, вискочили спочатку Жучка, а за нею підросли два цуценята.
– Ох, ти! Та тут ціла родина, — засміявся дід.
– Так! – засміялася дівчинка, – зараз ще й кіт прийде, – і вона подивилася на горищне.
Кіт не почув у голосі діда погрози та спустився вниз.
– Іди, не бійся, – сказала дівчинка і погладила кота по спинці.
Він заспокоївся і почав їсти.
– Ну, що мої хороші, їдемо додому,— сказав дід,— досить вам тут поневірятися. Він підхопив цуценят і поніс їх на віз.
Жучка побігла слідом. Кіт насторожився.
— Котику, ходімо, не бійся, ми поїдемо додому до дідуся до лісу, там вам усім буде добре, — сказала дівчина коту.
Він уважно глянув на неї. Цей голос, те, як вона говорила, все нагадало йому господиню, яка ось так само колись підібрала його, ще маленького на вулиці, і принесла додому.
Дівчинка дбайливо взяла кота на руки та пішла до воза. Поклала його у великий кошик, вистелений якоюсь теплою ганчірочкою.
Кіт не чинив опір. Він заплющив очі. Він знову повірив людині. Тварини, мабуть, єдині істоти, які прощають нам усе.
І люблять нас, незважаючи ні на що…
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!
