– Ти з’їжджаєш за два тижні, – голос Ніни Петрівни, матері Андрія, був холодним і жорстким.
– Мамо, схаменись! Куди ми підемо з дитиною? – Андрій стиснув телефон так, що побіліли кісточки. – Ти обіцяла, що квартира перейде мені…
– Я обіцяла синові, а не безвільній тіні! Чекала на тебе тиждень. Мовчала, думала, одумаєшся. Не дочекалася – дзвоню. Твоя дочка втекла від вас – дружина її вижила, назвала чужою.
– Надворі листопад, в одній тонкій кофті. Доїхала до мене автобусом, добра жінка допомогла. І зараз сидить, щовечора дивиться у вікно – на тебе чекає.
– Ти навіть не подзвонив! Олена залишається в мене! А ви звільняйте мою квартиру. Вигнали дитину – йдіть і самі.
Він хотів щось сказати, але не зміг.
***
З кухні долинав спокійний голос Оксани, його дружини. Вона розливала чай і співала, намагаючись не шуміти. Був пізній вечір.
У тісній кухні хрущовки пахло ромашкою і чимось гірким – чи то ліками, чи давньою гіркотою, яка, здавалося, просочила ці стіни. Вдома панував оманливий спокій.
Його легко прийняти за щастя, коли вимотаний до краю. Але галас із кухні – спочатку тихий, потім все голосніше – розбудив Каріну. Вона увійшла сонна, злякана. Андрій прикрив слухавку рукою і тихо сказав:
– Посидь тихо, доню, ми скоро закінчимо.
– Ти чуєш мене? – Мати підвищила голос.
– Чую. Але Оксана вважає, що Олені зараз краще в тебе. Щоб не травмувати.
– Оксана вважає? – мати майже засміялася, але в цьому сміху прозирала гіркота. – Андрію, ти недолугий? Чи прикидаєшся?
– Твоя дочка втекла з дому посеред ночі в одній кофті, бо твоя дружина влаштувала чергове пекло. Вона називала сироту сторонньою та кричала, що ти зруйнував сім’ю. А тепер ця жінка каже тобі, що так краще?
– Мамо, ти не розумієш, в Олени складний період…
– Заткнися! – відрізала вона. – Я все вирішила. Олена залишається в мене. Я подам заяву на опікунство, піду до юриста. Знайду спосіб.
– У мене є знайомі в опіці – вони підкажуть, як законно залишити Олену в мене, якщо ти не проти. А вашу квартиру здам. Гроші підуть на її майбутнє. Ви дорослі – заробите самі. Рівно чотирнадцять днів. Потім міняю замки.
Короткі гудки – ось і вся відповідь.
Андрій опустив руку. В голові гуло – жодної думки, тільки галас. Він повільно побрів на кухню. Оксана сиділа з чашкою теплого молока, дивлячись в одну крапку. Побачивши Андрія, вона натягла посмішку – напружену, чергову.
– Хто дзвонив, коханий?
– Мати. Вона… виганяє нас.
Посмішка зникла з її обличчя миттєво, ніби й не було.
– У сенсі? Це ж твоя квартира. Твоя мати не має права.
– Її квартира, Оксано. І вона має право. Сказала, що здаватиме житло, щоб підіймати Олену.
Оксана повільно поставила чашку на стіл. Очі її звузилися.
– Тобто ця дитина позбавить нас даху над головою? Я сиджу з Каріною вдома, грошей нема. Куди ми підемо? Вона вже зруйнувала нашу сім’ю, тепер хоче зробити нас безхатьками?
– Не смій! – Андрій раптом заговорив голосніше, ніж планував. – Це не Олена. Це ти. Ти вижила її своїми криками та своїм мовчанням, коли вона до тебе зверталася.
– Я? – Оксана схопилася. Стілець з гуркотом упав на підлогу. – Це ти притягнув її до мого дому! До нашого будинку!
– У нас із тобою донька, Андрію! Каріна. Їй п’ять років. Вона боялася спати сама, бо твоя Олена ночами ходила по квартирі та лякала її. Я що, мала удати, що все нормально?
– Вона втратила матір! – Закричав він у відповідь. – Ти знаєш що таке невиліковна хвороба? Олена сиділа з нею у лікарні до останнього дня.
– В Ірини нікого не було, одна Олена залишилася. Їй було одинадцять, коли мами не стало. Нині дванадцять. Я присягався, що не кину її!
– Вона дитина, а не недруг. Олена ночами плакала – маму згадувала. Каріна прокидалася. Я розумію, це тяжко.
– Але ти вимагала, щоб вона не нила. Чотири роки ми жили нормально. Поки Ірина не захворіла. А потім ти почала кричати.
– Я вимагала нормального життя! Ти обіцяв, що нічого не зміниться. А змінилося все! Ти почав пізніше приходити, менше зі мною розмовляти, весь час із цією твоєю чужою дочкою. Я не вивозила, зривалася. А ти йшов до матері.
– Вона не чужа, Оксано. Це моя дочка.
– А Каріна? – вона перейшла на крик, сльози бризнули з очей. – Виходить, ти її кохаєш менше? Ти обіцяв стати їй рідним батьком.
– Я вдочерив Каріну. Вона моя дочка. І ніколи не ділив їх з Оленою. Я люблю їх однаково. Але ти зробила все, щоб Олена відчула себе зайвою.
– І досягла свого! Вона пішла до бабусі. Тепер бабуся виганяє нас. Це твоя перемога! Я надто втомився, Оксано. А ти так і не прийняла мою дочку.
Оксана завмерла, важко дихаючи. Каріна знову зазирнула на кухню – не втрималася, почула крики.
– Мамо, тату? Ви чому лаєтеся?
Оксана миттєво змінила обличчя – з істеричного на лагідне. Підійшла, обійняла дочку.
– Все добре, доню. Ми просто розмовляли. Іди спати.
– Не йди, – Каріна потягла її за рукав. – Мені страшно.
– Нічого не бійся, – Андрій тяжко зітхнув, провів рукою по обличчю, насилу стримуючись, і сказав тихо: – Іди спати, дочко.
Коли Каріна пішла спати, на кухні повисла тиша. Олена першою порушила мовчання. Голос її був тихий і спокійний – Андрій знав: так вона розмовляла, коли готувала каверзу.
– Виходить, ми з’їжджаємо?
– Схоже на те.
– А якщо я подзвоню твоїй матері? Вибачусь. Скажу, що не мала рації. Що я… прийму Олену назад.
– Пізно, – Андрій похитав головою. – Ти не розумієш мою матір. Якщо вона сказала «два тижні», значить, два тижні. Її не переконати. Вона завжди захищає слабкого. А тут слабка – Олена.
– Тобто я сильна, по-твоєму? – Оксана гірко посміхнулася. – Знімемо кімнату, якщо доведеться. Я не знаю, чи зможу полюбити Олену. Але так жити більше не можу. Давай хоча б не вороги.
– Ти навіть не спробувала її прийняти, – відразу в багнети.
– Тому що вона зламала нашу родину! Ми жили добре, доки вона не з’явилася.
– Вона не винна, що її мати пішла із життя! Їй було нікуди йти, – він стукнув кулаком по столу. – А ти вимагала, щоб я вибирав між вами.
– А ти ганчірка! – крикнула Оксана. – Ти просто пливеш за течією.
– Я зробив вибір, коли привіз Олену! Але ти його не прийняла.
Вони дивилися один на одного – втомлені, чужі. У кімнаті заплакала Каріна. Оксана вийшла, не сказавши жодного слова.
Андрій лишився сам. Набрав номер матері. Довгі гудки.
– Алло, – сухо відповіла вона.
– Мамо, я приїду завтра. До Олени.
– Не завтра. Сьогодні. За годину.
– Добре.
Він натиснув відбій і надів куртку. Зі спальні Оксана запитала:
– Ти куди?
– До дочки. До тієї, яку зрадив.
Андрій вийшов у під’їзд. На сходах було холодно. Він задимів, хоч кинув три роки тому.
Олена, побачивши батька, завмерла. Худенька, в тонкій кофті. Секунда – і вона кинулася йому на шию, заплакала, вчепилася в куртку.
– Тату… – тільки й змогла видихнути.
Вона годинами сиділа на підвіконні, притискаючи до грудей мамину фотографію, і дивилася в одну крапку. Без звуку. Без сліз.
Андрій знав це – він бачив її такою у свої рідкісні приїзди. Він це бачив – і мовчав. Щоразу мовчав. Але сьогодні він приїхав і сказав:
– Пробач, дочко. Я поряд. І більше ніколи тебе не кину, – обіцяю!
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
