Вірі було тридцять два. Вона не відразу усвідомила, що її простора двокімнатна квартира на Набережній перетворилася на прохідний двір.
Спочатку вона раділа – після втрати чоловіка Олега та шестирічного сина Дмитра тиша зводила з розуму.
Але дуже швидко з’ясувалося, що чужий гамір не лікує. Єдиною живою душею, що справді була поруч, залишалася кішка Василина.
Коли брат Микола зателефонував і сказав:
– Віро, ми приїдемо погостювати, підтримати тебе, – вона розплакалася, почувши брата.
Це була помилка.
Коля, його дружина Алла та двоє дітей – Паша та Дарина – зайняли квартиру за три дні. Тепер з порога пахло смаженою картоплею, мокрими шкарпетками та тютюном. Улюблений диван Олега, на якому він читав Дімі казки, перетворився на батут.
– Віро, ти чого застигла? – Коля вийшов із ванної в сімейниках, витираючи голову її рушником. – Алла там борщ зварила. Тільки м’яса нема. Ти б сходила в магазин, га? Ти працюєш, у тебе гроші водяться, а ми люди сімейні.
Віра працювала викладачем у коледжі. Після дорожньої пригоди вона брала будь-які підробітки, але гроші йшли невідомо куди – припинила стежити за фінансами. І тільки на кішку Василину – останню живу істоту, яка прикрашала самотність – вона не шкодувала.
– Миколо, у мене зарплата післязавтра, – тихо сказала вона. – Може, ви з Аллою самі сходите?
З кухні, почувши розмову, вийшла Алла.
– Самі? – вона витирала руки об фартух, що раніше належав свекрусі. – Ми, між іншим, гості. Рідня. Ти повинна нас годувати. І взагалі, твоя кішка знову на килим нагидила. У нас діти малі, алергія може бути.
Віра кинулася в кімнату. Василина, смугаста, худа, з надірваним вухом, тремтіла під ліжком.
– Киць-киць, виходь, – Віра лягла на підлогу, простягла руку.
– Тітко Віро! – Влетіли племінники. Паші – сім, Дарині – п’ять. – А давай кішку в рюкзак посадимо і з балкона спустимо? Вона вміє літати?
– Негайно вийдіть, – Віра затулила собою ліжко.
– Ой, та гаразд тобі, – Микола ліниво притулився до одвірка. – Дітям же треба пограти. А в тебе тут музей. Фоточки ці, іграшки Дмитра … Пора вже викинути, між іншим. Живими треба жити.
Віра відчула, як усередині щось обірвалося. Але промовчала, не змогла. Бажання сперечатися та захищати себе зникло разом із ними – у тій лікарняній реанімації.
Два тижні вона терпіла. Алла переставила всі каструлі. Коля наливав собі чай у кухоль, який Олег привіз із Праги – з ручним розписом.
Віра хотіла вихопити його, але язик не повернувся – вона боялася скандалу. “Мій тепер”, – усміхнувся він, помітивши її погляд. Діти помалювали фломастерами на шпалерах у передпокої.
Останньою краплею стала п’ятниця. Віра повернулася з репетиторства – вона займалася з дев’ятикласником за двісті п’ятдесят гривень на годину. У кишені – п’ятсот гривень. На котячий корм та хліб.
Двері у квартиру були прочинені. Зсередини лунав гуркіт.
– Ану швидко сюди! – репетувала Алла. – Я сказала – у кут!
Віра зайшла до вітальні – там було порожньо. Диван зрушений, килим скручений. На підлозі – уламки кришталевої вази.
Вона стояла на журнальному столику біля краю. Кішка метнулася, діти смикнулися – і вона полетіла на підлогу.
– Що тут відбувається? – голос Віри пролунав хрипко, але твердо.
Коля вийшов із кухні з пляшкою пінного.
– А з’явилася. Діти твою вазу розбили, до речі, через твою кішку. Подумаєш, скло, нову купиш.
– Цій вазі багато років, вона дісталася мені від мами, – Віра стиснула кулаки. – Це пам’ять!
– Ой, та ти задовбала зі своєю пам’яттю! – Алла виштовхнула вперед Пашу та Дарину. Ті ревли. – Дивись, що вона зробила!
– Подерла їх! Ми хотіли як краще – прибратися. Кішка вирвалася, діти за нею – і ваза звалилася. Тварюку твою взагалі приспати треба!
– Що? – Віра зблідла. – Де Василина?
– А чорт її знає, – Коля знизав плечима. – На балкон вибігла, може, стрибнула. Невелика втрата.
Віра рвонула на балкон. Двері були відчинені. На бильцях сліди пазурів. Внизу – дев’ятий поверх. Надворі вже стемніло – травневий вечір видався похмурим.
– Ні, – видихнула вона. – Ні-ні-ні…
Вона кинулася вниз сходами, не чекаючи ліфта. Серце калатало. Сльози застилали очі.
Зістрибнула на козирок, потім униз. Віра знайшла її під кущем біля під’їзду. Кішка тремтіла, але була жива. Віра схопила її, притиснула до грудей, розплакалася.
У цей момент задзвонив телефон. Дзвонив Михайло – друг Олега, їхній сусід по дачі, який поїхав у відрядження місяць тому.
– Віро, привіт. Ти як? Я чув, що родичі приїхали?
– Мишко, – прошепотіла вона, притискаючи кішку до грудей. – Приїдь, будь ласка. Мені потрібна допомога.
У слухавці повисла тиша на кілька секунд.
– Віро, ти де? Що сталося? – Голос Михайла став жорстким.
– Вдома. Брат… вони… – вона не могла говорити. – Будь ласка, Мишко.
– Сиди тихо. За двадцять хвилин буду, – сказав він і відключився.
Вона підійнялася у квартиру. Увійшла спокійно, притискаючи до грудей Василину.
– Коля. Алла. У вас є година. Збирайте речі, та йдіть.
– Що?! – Коля похлинувся пінним. – Ти у своєму розумі? Куди ми підемо проти ночі?
– А мені все одно, – Віра дивилася йому прямо в очі. – На вокзал. До друзів. У поле. Ви перейшли усі межі! Ви розбили мою вазу! Ви мало не доконали мою кішку! Ви живете на моїй шиї й ще мене навчаєте!
– Та як ти смієш! – Заверещала Алла. – Ми – рідня! Ми тебе підтримували! Ти ненормальна! Тебе треба лікувати! Ми на тебе в суд подамо! Квартира ця – спадок твого чоловіка! В нас діти!
– У мене теж була дитина, – Віра не підвищила голос. – Ви пропонували його іграшки викинути. Ви кухоль Олега у посудомийку сунули – він тріснув. Ви за два тижні ледве не знищили все, що я берегла після, як пам’ять.
– Чуєш, сестро, – Коля підвівся, обличчя його налилося червоним. – Квартиру ми не віддамо! Ти недієздатна. Істеричка. Я, як найближчий родич, оформлю опіку. Будеш у гуртожитку жити, а ми тут по-людськи.
Він ступив до неї, замахнувся. У цей момент двері відчинилися. Михайло стояв на порозі. Друг дитинства Олега приїхав одразу, як тільки Віра зателефонувала.
– Руку прибрав, – сказав Михайло спокійно, але так, що мурашки побігли по шкірі. – Інакше я зараз тобі покажу, що таке «найближчий родич». Загрози, захоплення квартири. Пиши заяву, Віро!
– Ви хто такий? – заволала Алла. – Це наша квартира! Вона сама її віддала!
– Я зрозумів, – сказав Михайло. – Збирайтеся. Час пішов.
Збори зайняли сорок хвилин. Коля репетував, що «все пригадає». Алла плакала та одночасно пхала в сумки рушники Віри, та її ложки. Діти ревли.
Коли за ними зачинилися двері, Віра сіла на підлогу, притискаючи до себе Василину. Михайло опустився поряд.
– Все, Віро. Закінчилося.
– Я думала, вони мене люблять, – тихо сказала Віра. – Думала, підтримають.
– Спорідненість – це не кохання, – відповів Михайло. – Це перевірка. Вони її не пройшли. А ти пройшла. Ти вистояла.
Минув місяць. Перший тиждень Віра просто спала по шістнадцять годин. Потім почала потихеньку повертатися до життя.
Вона змінила замки, поставила сигналізацію, переклеїла шпалери у передпокої. Вазу не викинула – зібрала уламки в коробку і прибрала на антресолі. Поки не вирішила, що з ними робити. Пам’ять – вона не в речах.
Микола дзвонив двічі. Спочатку погрожував: «я тебе розорю, адвоката найму». Потім скиглив: «ми на вокзалі три ночі ночували». Віра скинула обидва дзвінки. А на третій просто заблокувала номер.
Вечорами до неї приїжджає Михайло. Вони п’ють чай із м’ятою, дивляться старі фільми. Василина спить у нього на колінах.
– Знаєш, – сказала якось Віра. – Я тепер зрозуміла одну річ.
– Яку?
– Кревність, – це ті, які не відвертаються побачивши твоє горе. А решта – просто біологія.
Михайло промовчав, лише торкнувся її руки. А поряд спокійно муркотіла Василина…
Як вам вчинок брата? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
