– Губу пристебніть, Галино Іванівно, щоб по колінах не шльопала! – Віра стояла посеред коридору в пальті та відчувала, як від втоми ниє поперек.
Робочий тиждень видався божевільним, зміна на складі затяглася, і єдине, чого вона зараз хотіла – це зняти взуття та лягти.
Але лягти було неможливо. Прямо у вітальні її покійної бабусі, у квартирі, куди вони з Костиком тимчасово перебралися на час ремонту в їхній іпотечній однокімнатній квартирі, стояла свекруха.
Галина Іванівна не просто стояла. Вона встигла скинути свої туфлі прямо посеред килимка, недбало кинути плащ на тумбочку в передпокої й тепер по-господарськи оглядала старі шпалери у квіточку.
За її спиною маячив Костик. Чоловік переминався з ноги на ногу, ховав очі та старанно вдавав, що він тут взагалі ні до чого. Просто повз проходив, а мама сама матеріалізувалася.
– Ти як із матір’ю розмовляєш? – Галина Іванівна різко обернулася. У її руках якимось дивом уже опинилася справжня будівельна рулетка.
– Я до неї з щирою душею, приїхала допомогти, а вона мені хамить!
Віра втомлено притулилася плечем до одвірка. Сил на скандал не було, але й мовчати вона не збиралася.
– Допомогти в чому?
Свекруха щиро обурилася, театрально притиснувши вільну руку до грудей.
– Як у чому? Квартиру впорядковувати! – Вона обвела вітальню широким жестом, немовби виступала перед комісією.
– Бабусі твоєї вже два місяці нема. Царство їй небесне, звісно. Але ж житло простоює! Комуналка капає, пил збирається. Я Кості так і сказала: треба брати справу у свої руки, поки ти тут соплі жуєш.
Віра перевела тяжкий погляд на чоловіка.
– Костю?
Той здригнувся.
– Ти теж приїхав справу у свої руки брати?
Костя смикнув плечем і уткнувся поглядом у старий сервант, заставлений кришталем.
– Віро, а що такого? – Він спробував усміхнутися, але вийшло жалюгідно.
– Мама має рацію. Чого добру пропадати? У Юльки он чоловік роботу втратив, їм за оренду платити нічим. Мама запропонувала їх пустити сюди. По-родинному.
Віра щільно заплющила очі на секунду. Юлька була молодшою сестрою Кості. Та сама Юля, яка на її весілля заявилася в білій сукні, а потім два роки поспіль позичала у них гроші. Без повернення.
А її чоловік, який завжди шукає себе – геній, роботу не втрачав. Він її просто ніколи особливо не шукав.
– Пустити Юлю? Сюди? – Віра розплющила очі та невесело посміхнулася. – І платити вони, я так розумію, не будуть?
– Які рахунки між своїми! – Галина Іванівна замахала руками, наче відганяючи настирливу муху.
– Сім’я ж! Сьогодні ми допоможемо їм, завтра вони нам. Ти, Вірочко, про майбутнє взагалі не думаєш. Живеш одним днем. А я ось все порахувала.
Свекруха діловито підійшла до вікна, обсмикнула стару фіранку і виглянула у двір. Осіннє сонце освітлювало облуплені лави біля під’їзду.
– Подвір’я тихе, садок поруч. Юльці з малюком саме те. А те, що ремонт тут ще за царя Гороха робили – то це ми поправимо. Шпалери переклеїмо, цей меблевий мотлох викинемо. Я вже прикинула.
Вона витягла металеву стрічку рулетки та приклала до стіни біля дивана.
– Я завтра майстрів привезу, хай подивляться труби у ванній кімнаті. І Юлі подзвоню, щоб речі збирала.
Вона поправила комір кофти.
– А ти, як не подобається, можеш до матері своєї їхати. Костя, бери пакети, пішли.
Віра дивилася на свекруху і намагалася зрозуміти, як в одній людині може вміщатися стільки абсурдного, залізобетонного нахабства.
Адже вона щиро вірила, що має право розпоряджатися чужим житлом просто за фактом свого існування та статусу «матері чоловіка».
У Віри занили скроні від злості, що накотила.
– Покладіть ключі на місце! – Вона зробила крок уперед, перегороджуючи шлях до вхідних дверей.
– Ще чого! – Галина Іванівна зневажливо скривила губи. – З дороги відійди! Завтра приїдеш, допоможеш мотлох на смітник виносити.
Саме в цей момент у замку вхідних дверей, з боку сходової клітки, з брязкотом обернувся ключ.
Віра не стала замикатися зсередини, коли увійшла, і зараз хтось зовні впевнено відчиняв двері.
Галина Іванівна завмерла. Костик витягнув шию, намагаючись роздивитись, кого там принесло.
Віра відступила на пів кроку, двері відчинилися.
У отвір протиснулася величезна постать. Чоловік був такого розміру, що в маленькому передпокої хрущовки миттєво не залишилося вільного місця. У нього була голена голова, широченні плечі, обтягнуті спортивною олімпійкою, і характерний зламаний ніс.
Слідом за ним маячив другий – такий самий габаритний, тільки з густою бородою та здоровенною спортивною сумкою на плечі, що здавалася іграшковою в його руках.
– Господине, доброго здоров’я!
Пробасив перший, акуратно зачиняючи за собою двері. Голос у нього виявився на подив м’яким, майже вибачливим.
– А ми ось із речами. Як домовлялися.
Галина Іванівна позадкувала і втиснулася спиною у вішалку з верхнім одягом. Костя, здавалося, взагалі припинив дихати.
– Здрастуйте, Стасе, – Віра кивнула, відчуваючи, як відпускає напругу в плечах. – Проходьте. Знайомтеся, це родичі. Зайшли попрощатися із квартирою.
Стас окинув уважним поглядом блідого Костика і свекруху, що втиснулася в стіну. Чемно посміхнувся, оголивши рівні білі зуби.
– Родичі – це добре. Це святе. Денисе, занось баули!
Другий гігант боком протиснувся до передпокою, опустивши сумку на підлогу. Підлога хрущовки жалібно рипнула під вагою.
– Ви… хто ви такі?
Голос Галини Іванівни дав півня. Вона судомно вчепилася у свій кардиган, немов шукаючи у ньому захист.
– Чоловіки, ви помилилися дверима! Ми поліцію викличемо! Костю, дзвони!
Костя і не подумав діставати телефон. Він спробував злитися зі шпалерами у квіточку, повільно відступаючи вглиб вітальні.
Стас незворушно стягнув величезні кросівки, акуратно поставив їх у кут і запитливо глянув на Віру.
– Проблеми, господине? Ми можемо погуляти пів години у дворі, поки ви вирішуєте сімейні справи. Нам не поспіхом, погода хороша.
– Жодних проблем, Стасе, – Віра схрестила руки на грудях і обернулася до свекрухи.
– Галино Іванівно. Це Станіслав та Денис. Вони тренери з боксерського клубу, який у сусідньому дворі нещодавно відчинився. І вони винайняли цю квартиру.
Вона витримала паузу.
– Я здала їм її. З оплатою за пів року наперед.
Свекруха переводила приголомшений погляд з невістки на двох гігантів у передпокої.
– Як… здала? – Видавила вона, облизнувши пересохлі губи. – А Юля?
– А Юля нехай іде працювати, – відрізала Віра. – І чоловік її теж. Ці гроші підуть на закриття нашої з Костей іпотеки. Щоб ми скоріше виплатили борг. Ви ж хотіли, щоб квартира працювала на сім’ю? Ось вона й працює.
Денис, що весь цей час мовчки стояв біля дверей і розминав шию, раптом нахилився до Галини Іванівни.
– Перепрошую, пані, – він вказав масивним пальцем на відстовбурчену кишеню її кардигана. – У вас там ключики дзвенять. Чи не наші випадково? Нам господарка другий комплект обіцяла видати. Для зручності.
Галина Іванівна здригнулася всім тілом. Вся її колишня пиха, весь командирський гонор випарувалися за одну секунду.
Поруч із двома професійними спортсменами її залізобетонна впевненість чомусь припинила працювати.
Вона тремтячими пальцями вивернула з кишені зв’язку ключів і мовчки простягла величезній Денисовій руці.
– Дякую, – Денис кивнув і сунув ключі у кишеню спортивних штанів.
– Стасе, розташовуйтеся, – Віра повернулася до орендарів, ігноруючи стан свекрухи.
– Труби я вчора перевірила, лічильники в коридорі, вай-фай оплачено. Якщо щось потрібне, телефонуйте в будь-який час.
Стас окинув професійним поглядом вітальню і раптом помітив рулетку, яку Галина Іванівна в паніці так і не випустила з лівої руки, притискаючи до стегна.
– О, річ потрібна! – Зрадів боксер, роблячи крок до свекрухи.
– Господине, позичить на п’ять хвилин? Нам би прикинути, чи влізе тут у куток шведська стінка та турнік. Ми свердлити багато не будемо, на розпорах поставимо, як домовлялися.
Свекруха, не видавши жодного звуку, відкріпила рулетку і віддала її Стасові.
Після цього вона мовчки підхопила свій плащ з тумби, смикнула Костика за рукав сорочки й боком, намагаючись не зачепити Денисового плеча, протиснулася на сходову клітку.
Віра вийшла слідом, щоб зачинити за ними двері. Костик стояв на майданчику, дивлячись на свої черевики. Він виглядав так, ніби його щойно відчитав директор школи.
– Віро, ну ти даєш… – Пробурчав він собі під ніс, не зводячи очей. – Хоч би попередила. Мама ж образилася.
– Переживе! – Віра знизала плечима, відчуваючи, як усередині розливається приємна, спокійна легкість.
– Іди, наздоганяй маму. Їй ще Юлю засмучувати.
Вона повернулася до квартири. З вітальні вже долинав густий бас Стаса, який обговорював із Денисом, куди краще поставити важкий шкіряний диван, щоб звільнити місце для груші.
Віра забрала свою сумку, попрощалася з новими мешканцями та вийшла на вулицю. Осіннє повітря було прохолодним і напрочуд чистим.
Минуло пів року. Іпотека за однушку танула на очах завдяки стабільним та точним переказам від Стаса.
Боксери виявилися ідеальними квартирантами: не шуміли, не водили компаній, а сусідка знизу навіть перестала писати скарги в чат будинку, тому що Денис кілька разів допоміг їй донести важкі відра з дачі до самого ліфта.
Галина Іванівна з Вірою більше не розмовляла.
На рідкісних сімейних зборах вона демонстративно підтискала губи та відверталася до вікна, якщо невістка заходила в кімнату.
Костик періодично зітхав на кухні та просив Віру «бути мудрішою», «зробити перший крок» і перепрошувати перед мамою за той негарний інцидент із квартирою.
Віра з чоловіком не сперечалася. Вона просто щоразу мовчки наливала собі каву, відкривала додаток банку на телефоні та дивилася на залишок за кредитом.
Перепрошувати їй зовсім не хотілося. Та й не було чого. Самі вигадали, самі образилися, – а вона винна…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
