– Танько, ну годі вже зображати з себе казна-що! – Вигукнув Олег. – Ти не працюєш! Ти штани просиджуєш у своєму офісі! А ось я…
– Ось як? – Усміхнулася я.
– Ну, так! А що, хіба ні? Твоя, з дозволу сказати, робота – це так, для галочки, – продовжував говорити чоловік, – принеси – подай – відійди – не заважай.
– Серйозно?
– Так! Ти секретарка звичайна! Ну які ще в тебе можуть бути наради, стратегії? Ну, смішно ж! Правильно я говорю? – звернувся він до друзів, що сиділи за столом.
– Не парся, – тихенько сказала мені Олена. – Олежка просто переймається, що ти затрималася на роботі. Пізно вже…
Я могла б прислухатися до її поради й «не паритися». Але… набридло. Тому що ці поблажливі промови я слухала вже третій рік поспіль.
А почалося все невинно. Влаштувавшись у компанію, я сказала Олегу, що працюватиму помічником керівника. Він тоді хмикнув:
– А, – це та, що секретарка означає.
Я не стала виправляти. А треба було…
Далі – більше. Чоловік наполегливо не помічав, що я роблю рівноцінний внесок у сімейний бюджет. Не помічав нової машини, яку виділила мені компанія, подумав, що я її в кредит взяла.
Навіть, коли мене нагородили та назвали одним із найкращих співробітників, він продовжив вважати мене «дівчинкою з ресепшену».
– Ось дивись, Глібе, – Олег, що вже увійшов у раж, повернувся до іншого гостя, – моя благовірна думає, що якщо начальник довіряє їй заварити каву, то вона вже незамінний співробітник! Тань, а розкажи Глібу, як ти минулого тижня проводила важливі переговори!
Він зобразив лапки в повітрі, і його товариш Костя, чоловік Олени, посміхнувся на весь рот.
– Вона мені тут розповідала, – продовжив чоловік, – що зустрічалася з якимись закордонними партнерами. Напевно, каву їм носила, доки справжні фахівці домовлялися!
Гліб, нещодавній знайомий Олега, з яким його поєднувало спільне хобі, опустив очі у тарілку. Я бачила, як напружилися його плечі.
Річ у тім, що він з недавнього часу працював у тій же компанії, що я. Мало того, він був у моєму підпорядкуванні. Гліб був на тій самій зустрічі й чудово знав, у чому полягала моя робота.
І я не витримала. І запропонувала розповісти чоловікові про те, чим насправді займаюся.
– О, зараз буде лекція про важливість секретарської роботи! – посміхнувся Олег. – Вона у мене іноді така серйозна стає, прямо бізнеследі! Ну валяй!
– Зараз звалю, – відповіла я, – тільки відлучуся на п’ять секунд.
Насамперед я пройшла в спальню, дістала з шафи спортивну сумку чоловіка і почала складати туди його речі, – джинси, футболки, шкарпетки.
– Гей, Таню, ти що там зависла? – крикнув Олег із кухні. – Іди до нас, не дмися!
Я повернулася з сумкою і поставила її біля дверей. Потім сіла за стіл та налила собі червоного.
– Отже, про мою роботу, – почала я, – я справді помічник керівника. Тільки не секретар, а заступник генерального директора з розвитку.
– Та машина – службова. Минулого тижня я не каву носила партнерам з-за кордону, а підписувала контракт на сорок мільйонів.
За столом всі замовкли. Костя припинив жувати, Олена роззявила рота.
– Таня, вистачить фантазувати при гостях, – спробував засміятися Олег.
Я повернулася до Гліба.
– Глібе, – попросила я, – розкажіть вашому товаришеві, ким я працюю. Може, він вам повірить?
Гліб підняв очі та глянув на Олега:
– Тетяна Сергіївна – заступник гендиректора нашої компанії. Я працюю в її підпорядкуванні третій місяць. Власне, на роботу мене запросила саме вона.
– Що?! – Олег так і схопився.
– Ну, а що? – Гліб знизав плечима. – Я думав, ти знаєш. Тетяна Сергіївна взагалі молодець. Її хотіли до столиці переманити, та вона відмовилася.
Олег дивився на мене, як на незнайому людину. Його обличчя кілька разів змінилося, ніби хтось перемикав канали на старому телевізорі, намагаючись упіймати сигнал.
– Чому… Чому ти мені не сказала?
– Я говорила, – посміхнулася я, – три роки тому, коли влаштувалася. Ти сказав: “А, секретарка”. І з того часу жодного разу не поцікавився, чим саме я займаюся. Зате регулярно веселив друзів історіями про мою «гру в бізнеследі».
– Але ж ти могла…
– Що? Довести тобі? Принести довідку про доходи? Трудову книжку показати? А ти не бачив, скільки я заробляю?
Олег промовчав.
– Я чекала, – зітхнула я, – коли ти сам зацікавишся. Коли припиниш бачити в мені тільки принеси-подай. Не дочекалася…
Олег сердито глянув на Гліба.
– А ти мені чому нічого не сказав?
– А що він міг сказати? – відповіла я за Гліба. – Ти ж, повторюю, зовсім не цікавився моєю роботою. Ти навіть назву нашої компанії не спромігся запам’ятати.
Олег не знайшовся з відповіддю. За столом знову повисла пауза. Згладити напругу спробував Костя.
– Е-е-е… Ну, це саме! – бадьоро почав він. – Ну, давайте тоді хильнемо за це, чи що? Танюшо, ти молодець! Бажаю тобі ще більших звершень!
Він підвівся з келихом, але решта його не підтримала, і Костя сконфужено сів. Я дивилася на Олега, він відводив погляд убік.
– Твої речі зібрані, Олеже, – тихо сказала я, – можеш пожити у Кості чи у батьків. Тут я вже тобі не вказівник.
– Таню, ти що, серйозно, чи що? – Здивувався Олег. – Через якісь жарти?
– Та не через жарти! А через те, що ти цілих три роки мене принижував, – сухо озвалася я і повернулася до притихлих гостей. – Гліб, Олено, Костю, вибачте за зіпсований вечір.
Гості почали збиратися. Олег посидів ще секунди дві мовчки, а потім подався вперед.
– Тань … – почав він.
– Пізно, Олеже, – відсторонилася я, – я не хочу з тобою ні про що говорити. Мало того, я тебе бачити більше не хочу. До речі, знаєш, що найнеприємніше у всій цій історії?
– Те, що ти страждаєш на якийсь дивний снобізм. Якби я справді працювала секретарем, це теж була б чесна праця. І чесні гроші. Але ж тобі все одно, вірно?
– Таню … – промовив чоловік. – Та-ню!
– Твоя сумка біля дверей, – нагадала я.
Він пом’явся ще трохи, а потім, мабуть, почуваючи себе неймовірно безглуздо, теж почав збиратися. Виходили вони всі разом.
Коли двері за ними зачинилися, я налила собі ще червоного, сіла біля вікна і подивилася на подвір’я. Вони стояли купкою, Олег щось палко казав Кості. Гліб, мабуть, щось пояснював… Незабаром вони сіли в Костину машину і поїхали.
А хвилин за сорок Олег подзвонив.
– Таню, ну що ти справді? – Голос чоловіка був жалюгідним. – Я просто… Я думав, що це… ну гра така у нас. Ну чоловік підколює дружину, дружина закочує очі.
– Гра – це коли смішно обом, Олеже! А коли смішно тільки тобі та твоїм друзям, це називається по-іншому, – обізвалась я.
– Я… Ось я зараз повернуся, і ми поговоримо…
– Ні! Не повернешся, я тебе не пущу.
– Та яке ти маєш право? – скипів він. – Це і моя квартира теж!
– Це квартира моїх батьків, – нагадала я, – а ти тут тільки зареєстрований.
– Таня, ну… Ну, не будь ти такою! – Знову занив він. – Подумаєш, пожартував невдало… А ти одразу…
– Та не відразу, – зітхнула я. – Я три роки терпіла твої підколи, чекала, що ти розплющиш очі й нарешті помітиш… Але ти не помітив. Бо тобі було не цікаво. Навіщо продовжувати жити разом, якщо я тобі не дуже важлива, Олеже?
– Це не так! – заперечив він, але я повісила слухавку.
Зараз ми очікуємо на розлучення. Олег намагається повернутися до мене, але я більше не хочу мати з ним нічого спільного.
Ну не зрослося, що вдієш?! Час – він швидкоплинний. Тож витрачати його на нісенітницю – велика розкіш! Ви зі мною згодні?
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки. Якщо мої історії вам до вподоби – підписуйтесь на сторінку!
