— Чотириста тисяч, — сказав Павло, не відриваючись від екрана ноутбука, де світилася якась нудна таблиця. — Олесі потрібно чотириста тисяч.
Марина замерла з чашкою чаю на півдорозі до рота. Гаряча пара обпекла пальці, але вона цього майже не помітила. Сума прозвучала так буденно, ніби йшлося про купівлю нового чайника.
— Скільки? — перепитала вона, ставлячи чашку на стіл. Чай хлюпнув у блюдце.
— Чотириста тисяч, — повторив він тим самим рівним голосом. Він нарешті відірвався від монітора і подивився на неї. В його сірих очах не було ні провини, ні сумніву, лише втома і якась глуха, непробивна впевненість. — У неї проблеми. Серйозні.
— Пашо, у нас немає чотирьохсот тисяч. У нас є шістсот тисяч. Які ми десять років відкладали на перший внесок. На квартиру, пам’ятаєш? Щоб із цієї однокімнатної з’їхати до того, як нам по сорок стукне.
— Значить, буде двісті тисяч. Накопичимо ще, — він знизав плечима, і ця простота її розлютила.
— «Накопичимо ще»? Ти це серйозно? Твоїй сестрі двадцять п’ять років! Які можуть бути проблеми на таку суму, якщо вона не влізла в торгівлю чимось забороненим? Вона знову взяла кредит на якусь нісенітницю? На поїздку до океану, де «розкривають чакри»? На курси зі створення особистого бренду?
— Це не нісенітниця, Марин. І не твоя справа, на що. Вона моя сестра, і я маю їй допомогти.
Слово «маю» прозвучало як удар молотка. Не «хочу», не «вважаю правильним», а саме «маю». Ніби на ньому висів віковий борг, про який Марина нічого не знала.
— Вона твоя сестра. А я твоя дружина. І це наші спільні гроші. Гроші нашої сім’ї. Яку ми будуємо, Пашо. Чи ти забув? Ми відмовляли собі в усьому. Я забула, коли востаннє сукню собі купувала, тому що «ми збираємо на квартиру». А тепер виявляється, що ми збираємо на вирішення «серйозних проблем» Олесі?
— Ти перебільшуєш.
— Це я перебільшую? — голос Марини задзвенів. — У твоєї сестри щороку «серйозні проблеми». То їй потрібно було оплатити орендовану квартиру на пів року вперед, бо її «недооцінюють на роботі». То їй терміново знадобилися гроші на «перспективний стартап», який виявився пшиком. Ми постійно її латаємо! Але це були інші суми. Пашо, це майже все, що в нас є! Я заради твоєї сестри не збираюся жодної гривні зі своєї заначки віддавати!
Він встав, підійшов до вікна і відвернувся. Його спина в домашній футболці здавалася напруженою і чужою.
— Я знайду ці гроші.
— Як? Візьмеш кредит? Повісити на нас ще й кредит через її безвідповідальність?
— Якщо знадобиться.
Марина дивилася на його потилицю і відчувала, як між ними росте крижана стіна. Вони були разом дванадцять років, із них десять у шлюбі. Вона знала всі його звички, всі інтонації, знала, як він хмуриться уві сні та як сміється, закинувши голову. Але зараз перед нею стояв чужий, упертий чоловік, одержимий ідеєю, яку вона не могла ні зрозуміти, ні прийняти. І найстрашніше — він навіть не намагався їй нічого пояснити. Він просто ставив перед фактом.
Наступні кілька днів перетворилися на мовчазне пекло. Вони рухалися по квартирі як два привиди, стикаючись лише випадково, плечима у вузькому коридорі. Павло поринав у роботу, затримувався, а вечорами знову втуплювався в ноутбук. Він більше не заводив розмову про гроші, але ця тема висіла в повітрі, щільна і задушлива. Марина почувалася зрадницею. Ніби вона відмовила не навіженій зовиці, а тяжкохворій дитині. Але ж це було не так!
Вона намагалася аналізувати, згадувати. Ця сліпа, жертовна любов Павла до сестри була завжди. Він був старшим на тринадцять років і від самого її народження поводився не як брат, а як третій батько. Він забирав її з садочка, робив із нею уроки, відбивав від дворових забіяк. Свекруха, Світлана Ігорівна, тиха і сувора жінка, завжди говорила з гордістю: «Павло у нас — справжній чоловік. Відповідальний». Свекор, Віктор Семенович, похмурий і мовчазний, лише кивав у відповідь.
Марина завжди вважала це нормальним. Ну, велика різниця у віці, ну, любить сестру. Але зараз це вийшло за всі рамки. Це було схоже на одержимість, на якусь нездорову повинність.
У суботу ввечері вона помітила, що він щось гарячково шукає на сайтах банків. Коли вона підійшла ззаду, він різко закрив кришку ноутбука.
— Що це було? — спокійно запитала Марина.
— Нічого. Робочі моменти.
— Ти шукав споживчий кредит. Я бачила.
Він подивився на неї важким, колючим поглядом.
— Марин, я ж сказав. Я вирішу це питання.
— За моєю спиною? Ти збирався потай від мене влізти в борги? Ти вважаєш це нормальним?
— А що мені залишалося робити? Ти ж уперлася.
— Я вперлася, тому що це стосується нашого майбутнього! Нашого! Ти розумієш це слово? Чи у твоїй картині світу є тільки ти й Олеся з її вічними «проблемами»?
— Ти нічого не розумієш! — майже вигукнув він, і в його голосі прорвався такий глухий біль, що Марина на мить розгубилася. — Просто… не лізь. Будь ласка.
Він схопив куртку і вийшов із квартири, грюкнувши дверима. Марина залишилася сама посеред кімнати. «Ти нічого не розумієш». Може, і справді не розуміє? Що такого може стояти за цим відчайдушним бажанням врятувати сестру за будь-яку ціну?
Наступного дня подзвонила Світлана Ігорівна. Її голос, як завжди, був рівним і безбарвним, ніби вона читала некролог.
— Марино, здрастуй. Ми з батьком чекаємо вас на обід у неділю. О другій годині. Не спізнюйтесь.
Це було не питання і не запрошення. Це був наказ. Марина зрозуміла, що Павло поскаржився матері. Тепер на неї чекала «обробка». Серце неприємно стислося.
Квартира свекрів зустріла їх запахом нафталіну та старого дерева. Тут нічого не змінювалося роками: ті самі важкі портьєри, що не пропускають світло, та сама полірована «стінка» з кришталем, той самий килим на стіні. Це був не дім, а музей застиглого часу.
Світлана Ігорівна була підтягнутою жінкою з гладко зачесаним сивим волоссям і тонкими, щільно стиснутими губами. Колишня вчителька української мови та літератури, вона і в шістдесят п’ять зберігала сувору, владну поставу. Віктор Семенович, навпаки, з роками ніби всох і згорбився. Він сидів у своєму кріслі, байдуже дивлячись у телевізор.
Обід проходив у гнітючій тиші. Світлана Ігорівна розкладала по тарілках запечену курку, ставила чергові питання про роботу. Павло відповідав односкладово. Нарешті, коли з їжею було покінчено, свекруха склала на колінах свої тонкі, аристократичні руки й впритул подивилася на Марину.
— Павло сказав, ти відмовилася допомогти Олесі.
Марина внутрішньо підібралася.
— Світлано Ігорівно, йдеться про суму, рівну всім нашим накопиченням за десять років. Ми збиралися купувати житло.
— Житло — це стіни. А сім’я — це люди, — чітко сказала свекруха. — І коли в сім’ї трапляється біда, стіни можуть почекати.
— Яка біда? — не витримала Марина. — Що сталося такого страшного, що вимагає таких грошей? Чому мені ніхто нічого не говорить?
Світлана Ігорівна перезирнулася з сином. Павло відвів очі.
— Це неважливо, — сказала вона. — Важливо те, що допомога потрібна. І брат має допомогти сестрі. Павло завжди це робив. Це його хрест, і він несе його гідно.
«Хрест». Дивне слово. Чому допомога сестрі — це хрест? Марина подивилася на Віктора Семеновича. Той сидів із кам’яним обличчям, ніби розмова його не стосувалася.
— Але чому цей хрест має тягнути лише він? І чому за рахунок нашої сім’ї? В Олесі є батьки. Ви, Віктор Семенович.
Свекор здригнувся, ніби його вдарили. Світлана Ігорівна кинула на чоловіка швидкий, як постріл, погляд.
— Батько нездоровий. А я пенсіонерка. Усі наші заощадження давно пішли на Олесині… потреби. Вся надія лише на Павла. Він — опора сім’ї.
Марина почувалася як на суді, де вирок було винесено заздалегідь. Вона була егоїсткою, міщанкою, яка цінує «стіни» вище за живих людей. Вона подивилася на Павла, шукаючи підтримки, але він сидів, втиснувши голову в плечі, і мовчав. Він уже зробив свій вибір.
Увечері, коли вони повернулися додому, у їхні двері подзвонили. На порозі стояла Олеся. Уся в сльозах, із розмазаною по щоках тушшю, вона виглядала як трагічна героїня дешевої вистави.
— Пашо! — заридала вона і, відштовхнувши Марину, кинулася братові на шию. — Пашенько, я все втратила! Усе!
Вона ридала, щось нескладно говорила про якихось людей, про борги, про погрози. Марина стояла осторонь, спостерігаючи за цією сценою з холодним відчуженням. Олеся жодного разу не подивилася в її бік, не звернулася до неї. Наче Марини не існувало. Вона говорила лише з Павлом, вчепившись у нього як у рятувальний круг.
— Тихіше, тихіше, все вирішимо, — заспокоював її Павло, гладячи по волоссю. — Я ж сказав, я все вирішу.
У цей момент Марина зрозуміла, що програла.
Але здаватися вона не збиралася. Якщо вона не може зрозуміти, вона має дізнатися. Що за «хрест» ніс її чоловік? Чому вся сім’я брала участь у цій мовчазній змові?
Через кілька днів Світлана Ігорівна подзвонила і попросила Марину заїхати. Потрібно було забрати старі дитячі речі Павла, які вона нарешті «розібрала» — племінниця чоловіка чекала дитину. Привід був дивним, але Марина вхопилася за цю можливість.
Свекрів удома не було. Марина знайшла антресолі, набиті старими коробками. В одній із них, під стосом пожовклих шкільних зошитів Павла, вона натрапила на товстий альбом в оксамитовій обкладинці. Сімейний альбом.
Вона гортала його, сидячи на підлозі. Ось молоді Світлана і Віктор. Ось маленький Пашко в матросці. Ось він іде до першого класу. Фотографії йшли в хронологічному порядку. І раптом щось порушило цю логіку.
Після фотографій, де Павлу було років тринадцять-чотирнадцять, йшов порожній розворот. А потім — одразу знімки з немовлям. З Олесею. Але на цих фотографіях не було вагітної Світлани Ігорівни. Взагалі. Ось вона, струнка, у суворій сукні, тримає на руках пакунок із немовлям. А поруч — зніяковілий, постарілий ніби на десять років Віктор Семенович і похмурий підліток Пашко.
Марина відчула, як по спині пробіг холодок. Вона почала перебирати коробки гарячково. В самому низу, під старими газетами, вона знайшла невелику дерев’яну скриньку. У ній лежало кілька листів і стара, складена вчетверо довідка з пологового будинку.
Марина розгорнула її тремтячими руками. Прізвище матері було нечитабельним, закресленим чорнилом. А в графі «батько» стояв прочерк. Але дата народження дитини — дівчинки — збігалася з днем народження Олесі. І ще там була адреса — гуртожиток на околиці міста.
Поруч лежав лист, написаний дрібним почерком Світлани Ігорівни. Це був чернетка, невідправлений лист сестрі. «…Він приніс її вночі, загорнувши в ковдру. Сказав, що та відмовилася. Поїхала. А я дивилася на нього, на цього зрадника, і на цей писклявий клубок, і думала, що життя моє скінчене. Хотіла вигнати обох. Але потім подивилася на Павлика. Він усе зрозумів. У його очах було стільки дорослого болю… Я не змогла зруйнувати все. Заради сина. Я сказала всім, що ми удочерили далеку родичку-сироту. І чоловік мій тепер буде вічно мені винен. А Павлик… він пообіцяв мені, що ця таємниця піде з нами. Він тепер за неї відповідальний. На ньому гріх батька…»
Світ Марини рухнув. Все стало на свої місця. Нездорова прихильність, жертовність, слово «хрест», мовчання Віктора Семеновича, вічна провина в очах Павла. Олеся не була дочкою Світлани. Вона була дочкою її чоловіка від іншої жінки. А Павло з тринадцяти років був хранителем цієї брудної сімейної таємниці. Його змусили взяти на себе відповідальність за гріх батька. І він ніс цей тягар усе життя, розплачуючись за чужу зраду. А тепер він змушував платити за це і Марину.
Увечері, коли Павло повернувся додому, вона мовчки поклала перед ним на стіл довідку та чернетку листа. Він зблід. Опустився на стілець і закрив обличчя руками.
— Звідки? — прошепотів він.
— З вашого сімейного склепу.
Він довго мовчав. А потім заговорив. Нескладно, плутано, як на сповіді. Про ту ніч, коли батько приніс немовля. Про матір, що плакала, яка за одну ніч перетворилася на сиву стареньку. Про клятву, яку він дав їй. Про те, як він усе життя почувався відповідальним за цю маленьку, ні в чому не винну дівчинку, яка росла, не знаючи, що все її життя — брехня. Він намагався спокутувати провину батька, заслужити прощення матері. Він став заручником цієї таємниці.
— І ти мовчав? — голос Марини був тихим і страшним. — Ти десять років жив зі мною і мовчав? Ти дозволив мені стати частиною цієї брехні?
— Я не міг, Марин. Я обіцяв.
— Обіцяв? А мені ти нічого не обіцяв, коли ми одружувалися? Жити в любові та довірі? Ти побудував нашу сім’ю на гнилому фундаменті. Усе твоє життя — це служіння цій таємниці. А де в ній місце для мене? Для нас?
Він не відповів. Він просто сидів, розчавлений цим тягарем.
Марина зрозуміла, що це кінець. Але вона не могла піти просто так. Ця брехня отруїла занадто багато років її життя. Вона мала бути зруйнована.
Наступної неділі вона наполягла, щоб вони знову поїхали до його батьків. Усі разом. І Олеся теж була там. Вона приїхала вимагати гроші.
Вони сиділи за тим самим столом. Олеся примхливо розповідала, як їй важко. Світлана Ігорівна підтакувала. Віктор Семенович мовчав. Павло дивився у свою тарілку.
І тоді Марина встала.
— Я думаю, досить, — сказала вона тихо, але її голос пролунав у мертвій тиші. — Досить брехні. Олесю, ти хочеш знати, чому твій брат готовий віддати тобі все? Тому що він не твій брат.
Олеся втупилася в неї, не розуміючи.
— Що за маячню ти верзеш?
— Павле, — Марина повернулася до чоловіка. — Скажи їй. Або це зроблю я.
Павло підняв на неї очі, повні благання. Але Марина була непохитна.
Світлана Ігорівна схопилася.
— Замовкни! Не смій!
— А ви не боїтеся? — посміхнулася Марина. — Не боїтеся, що ваша ідеальна картинка рухне? Розкажіть Олесі, Світлано Ігорівно. Розкажіть, як ваш чоловік приніс її до будинку, а ви, щоб врятувати свою репутацію, змусили власного сина стати співучасником цієї брехні та нести відповідальність за чужий гріх.
У кімнаті повисла оглушлива тиша. Олеся переводила погляд із блідого обличчя Павла на перекошене обличчя Світлани Ігорівни, на скам’янілого Віктора Семеновича.
— Це… це правда? — прошепотіла вона, дивлячись на людину, яку все життя вважала батьком.
Віктор Семенович не витримав. Він згорбився, обхопив голову руками й глухо застогнав. І це було промовистіше за будь-які слова.
Олеся дивилася на них на всіх — на своїх брехливих батьків, на брата-жертву — з жахом і огидою. Її обличчя спотворилося. Це була вже не примхлива дівчинка, а жінка, у якої в одну мить відібрали все її життя.
— Я вас ненавиджу, — прошипіла вона. — Усіх.
Вона вибігла з квартири.
Світлана Ігорівна повільно опустилася на стілець. Вона подивилася на чоловіка довгим, порожнім поглядом.
— Я присвятила тобі все життя, — сказала вона млявим голосом. — Зберегла твою таємницю. Виховала твою дочку. А ти навіть зараз не можеш сказати ні слова.
Вона встала і мовчки пішла до своєї кімнати, щільно зачинивши за собою двері. Гра в сім’ю була закінчена.
Марина і Павло їхали додому в повній тиші. Він не дорікнув їй. Він усе розумів. Вона зруйнувала його сім’ю, але ця сім’я давно була мертвою. Вона просто прибрала красивий саван, що прикривав розкладання.
Удома Марина мовчки дістала валізу і почала складати свої речі. Одяг, книги, косметику. Павло стояв у дверях і дивився. У його очах не було злості. Тільки спустошення.
— Ти йдеш? — тихо запитав він.
— Так.
— Я… я розумію.
Вона застебнула блискавку на валізі.
— Справа не в грошах, Пашо. І навіть не у твоїй сестрі. Справа в тому, що тебе немає. Є лише твоя роль — хранителя таємниці, спокутника гріха. Ти все життя намагатимешся склеїти те, що розбив твій батько. І в цьому житті немає місця для мене. Для нашої сім’ї. Ти не погана людина. Ти просто… не мій. Твоя вірність належить їм. Цим привидам минулого.
Вона підійшла до нього. Востаннє подивилася в його сірі, що стали зовсім чужими, очі. Ані сліз, ані обіймів. Усе було випалено дотла.
Вона взяла валізу, яка здалася несподівано легкою, і вийшла за двері, залишивши його самого у квартирі, де більше не було майбутнього. Тільки минуле, яке нарешті вирвалося на волю і зжерло все інше.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
