– Ти думаєш, що це йде Надя, сестра Оленки? Ні, хазяїне, це йде наша з тобою доля! Наше майбутнє! Тільки ти ще цього не зрозумів, а я знаю. Я знаю все!

Ще у початкових класах Дмитро вирішив, що стане лікарем і завзято йшов до своєї мети. Але цьому перешкоджав батько – власник великої фірми, який бачив у сині свого продовжувача.

Він підключив зв’язки, внаслідок чого Дмитро після школи до університету не вступив. Зрозумівши, яку роль відіграв батько у цій виставі, Дмитро все вирішив по-своєму.

Відслужив в армії, майже рік відпрацював водієм на «швидкій» і таки здійснив свою мрію – тут батько нічого не зміг вдіяти, оскільки вони не спілкувалися…

– Ну, що ж, Ваша відповідь мене цілком задовольнила. – Професор, начепивши окуляри, ще раз глянув у заліковку і додав: – Студент Загайний Дмитро Сергійович.

Він оглянув Дмитра – двадцятидворічного студента другого курсу медичного університету. Дмитро інстинктивно сховав ноги під стілець – не хотілося, щоб професор побачив старі кросівки, неодноразово зашиті, в яких доводиться бігати від гуртожитку до навчального корпусу, взимку.

Більшість студентів – дівчата, звичайна справа. Присутність в групі хлопця – високого, міцного, який пройшов службу в армії – рідкість.

Судячи з зовнішнього вигляду, навчання дається йому непросто, а прямо сказати – бідує хлопець у матеріальному плані. Часто саме ця причина стає каменем спотикання у навчанні, після чого деякі талановиті студенти залишають університет.

А цей хлопець – талановитий та навчається з бажанням. Шкода буде, якщо медицина втратить такого адепта. Чи є спосіб допомогти, але як це запропонувати, щоб не образити, не збентежити його?

– Ось що, Дмитре, – обережно почав професор. – Ваші знання цілком задовільні, я б навіть сказав – хороші. І вчитеся Ви зі старанністю – помітне прагнення стати добрим лікарем. Але хочу Вам сказати, що без практики Ваші знання нічого не варті. Більшість студентів пізнають її після закінчення навчального закладу – я маю на увазі справжню практику. І втрачають на цьому – три-п’ять років повноцінної лікарської діяльності. Можу запропонувати Вам не відкладати практику на потім, а розпочати негайно – як співробітник молодшого медперсоналу в міській лікарні. У дитячому відділенні є робота. Хоч якась зарплата, я думаю, Вам буде не зайвою. Але головне – практика!

Так Дмитро потрапив до дитячого відділення міської лікарні. Чергувати доводилося в нічну зміну, іноді у вихідні.

Міцному здоровому організму було достатньо чотирьох-п’яти годин сну. Приблизно стільки ж залишалося на зубріння і повторення нескінченних конспектів.

На четвертому курсі університету Дмитро працював там же, але вже на посаді медбрата. О дев’ятій годині у маленьких хворих – відбій, підйом о сьомій ранку.

Простеживши за виконанням призначень, попередивши про ранкові аналізи та процедури він оголошував дітлахам:

– Рота, відбій! Сорок секунд до повної тиші! – Діти розбігалися ліжками.

– На добраніч, малята. Гарних вам снів. – Бажав він і ті, задоволені увагою, з усмішками засинали.

– Дмитре, зайди на кухню. Там дівчата-кухарі тобі вечерю залишили. – Черговий лікар відділення Маргарита Петрівна по-материнськи посміхалася йому. – Люблять вони тебе, не забувають. Якщо що – я у кабінеті. Спокійно мені, коли ти чергуєш, Дімо. – зізналася вона. – Діти не бешкетують.

– Діти… – Знизав плечима Дмитро. – Відпочивайте Маргарита Петрівно, я тільки візьму журнал призначень…

«Тиша у відділенні. Неяскраво горить настільна лампа, шелестять сторінки конспекту. Летить час. І з навчанням усе налагодилося. А особисте життя? Поки не до нього – на те воно й особисте, що можна самому вирішувати – бути йому чи ні». – Помилявся Дмитро, ох як помилявся.

Доля готувала йому сюрприз і вже надіслала на розвідку маленького, хвостатого помічника.

Шльоп, шльоп, шльоп… Кроки босих ніг коридором. Підлога у відділенні тепла, з підігрівом, але босими ногами!? Оленка Мазур, шість років, гострий холецистит, – згадав Дмитро.

– Що трапилося, Оленко? Болить щось, чи по мамі скучила?

Та заперечливо похитала головою. І присівши на кушетку з очима, повними сліз, прошепотіла:

– Дмитро Сергійовичу, він там плаче! Він помре!

– Хто помре? – Дмитро нічого не зрозумів зі слів дівчинки.

– Кошеня! Він сидить під нашим віконцем і плаче. А надворі холодно. І він, мабуть, хоче їсти!

– Заспокойся, Оленко. Якщо кошеня ще там, то ми його врятуємо. – Пообіцяв Дмитро. – А зараз-спати. Вранці я тобі все розповім.

Глянувши з вікна на вулицю, він і справді побачив худеньке кошеня, яке марно намагалося сховатися від крижаного вітру і по черзі піднімало лапки, намагаючись їх зігріти.

«Ось так справи… – зітхнув Дмитро. – Однак обіцяв Оленці – треба виконувати!»

У халаті, без верхнього одягу, він вискочив за двері й упіймав хвостатого малюка, сховав його за відворот халата.

«Ох і дістанеться мені від Маргарити Петрівни. – думав він, проходячи коридором у ванну кімнату. – Проговоряться діти, зароблю я по повній!»

Ретельно викупавши кошеня, він просушив його рушником, нагодував залишками вечері та залишив грітися біля гарячої батареї.

– Поживеш поки що тут! – прошепотів він. – Я тебе на ключ буду зачиняти.

П’ятничне чергування плавно перетекло у суботнє. Вдень турбот було більше. Пройшовши до палати дівчаток із журналом вимірювання температури, жартома й посміхаючись, він зібрав термометри, записав показники. Дівчатка оточили його зграйкою:

– Дмитре Сергійовичу, де він? Як він? Ми все бачили з вікна. – Щебетали дівчата. – Нам Оленка сказала, що Ви його обов’язково врятуєте. Ми нікому про нього не розповімо, навіть батькам! – запевняли вони.

– А Ви нам його покажете? Чи можна буде з ним пограти? – смикала його за рукав Оленка. – А хлопчакам можна розповісти?

– Я з’їжджу з ним до ветеринара. Якщо він здоровий, то покажу вам його. Якщо ні – то спершу полікую. А хлопчикам – розкажіть. Все одно дізнаються.

– Діма, чому ванна кімната закрита на ключ? Якщо хтось із хлопців надумає викупатися? – Черговий лікар запитливо дивився на Дмитра.

– Якщо надумають – звернуться до мене, – резонно заперечив Дмитро. – Ті, хто без протипоказань та температури. Але до вечора я нікому не дозволю – сьогодні день відвідувань, хтось може застудитись після душу.

– Правильно! – схвалила його рішення Маргарита Петрівна. – До речі, Дімо, з обіду до четвертої години можеш бути вільний, а після четвертої – я відлучуся додому, на пару годин. Впораєшся? Я на телефоні.

Виходячи з корпусу з кошеням за пазухою, Дмитро мало не зіткнувся з дівчиною. Щось невловимо знайоме було у її образі.

– Здрастуйте. Ви, мабуть, до Олени Мазур? – Не витримав він.

– Як Ви здогадалися? – здивувалася дівчина, широко розплющивши очі.

– Дуже схожі. – посміхнувся Дмитро. – Для мами – надто молоді, напевно – сестра?

– Так. – посміхнулася та у відповідь. – А Ви, мабуть, Дмитро Сергійовичу? Оленка тільки про Вас і розповідає.

– Оленка. – посміхнувся Дмитро. – Балакуча маленька. Як мені звертатися до Вас? – поставив він питання, яке зараз цікавило його найбільше.

– Надія. Надя. – Просто посміхнулася дівчина і довірливо простягла йому замерзлу на зимовому холоді руку.

– Кошеня цілком здорове, схоже всього пару днів прожив на вулиці – ще недавно був домашнім. Ех, люди! – зітхнув ветеринарний лікар. – Собі вирішили залишити?

– Поки що не знаю. – знизав плечима Дмитро. – Там буде видно.

До вечері кошеня залишалося в палаті дівчаток. Нагладжений, заласканий годований, він зрештою заснув на ліжку Оленки.

– Дмитро Сергійовичу. – Пошепки, щоб ніхто не чув, звернулася до нього вона. – Я хочу, щоб він жив у мене вдома. Я вже майже домовилась.

– Ось як? А я хотів його забрати до гуртожитку, після сьогоднішнього чергування.

– Не треба. Увечері прийде Надя та забере його, якщо Ви не будете проти.

– Надя? Хай приходить. Я не проти. – Згадавши дівчину посміхнувся Дмитро.

– Та до чого тут Надя! – обурилася дівчинка. – Я про кошеня – ви не будете проти?

– Не буду. Хоч і встиг до нього звикнути. – зізнався Дмитро.

Увечері, здавши чергування, Дмитро не поспішав залишити відділення. Він і Оленка стояли біля вікна, дивлячись на тротуар, що йшов від автобусної зупинки.

Нарешті вони побачили фігуру Надії, освітлену вуличними ліхтарями. Оленка радісно засміялася, серце Дмитра здригнулося, а кошеня, сидячи на підвіконні, хитро глянуло на нього.

– Ти думаєш, що це йде Надя, сестра Оленки? Ні, хазяїне, це йде наша з тобою доля! Наше майбутнє! Тільки ти ще цього не зрозумів, а я знаю. Я знаю все!

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?