Марія прокинулася рано, ніби хтось прошепотів їй на вухо: «Прокидайся, в тебе біда». Зазвичай у суботу вона вставала пізніше — особливо якщо п’ятниця видалась важкою, а п’ятниці у неї завжди були такими. Робота в приватній клініці, пацієнти, які читають «Гугл» і потім доводять, що у них рак, а не гастрит. Дома — побут, чоловік з вічно втомленим обличчям і його мама, ще та королева драми.
Марія потягнулась за телефоном — і зависла. Телефон, її новенький, блискучий, ніжно-бузковий красень, за який вона три місяці платила в розстрочку, зник.
— Так… — вона почала шарити рукою по тумбочці. Потім перевірила під подушкою. Потім підскочила і підбігла до письмового столу.
Порожньо.
Марія спустилась униз. На кухні пахло яєчнею і… пасивною агресією.
— Де мій телефон? — холодно спитала вона, дивлячись на Олексія, який копирсався в каструлі з вівсянкою. Він явно вдавав, що не чує. Занадто гучно гуділо витяжкою, занадто старанно він мішав кашу, занадто театрально кривився.
— А, ти про телефон? — ліниво сказав він, навіть не повернувши голову. — Мама попросила на час. У неї збій на старому почався, цукор не може контролювати, додаток глючить…
Марія застигла. Вона навіть не одразу зрозуміла, що він тільки-но сказав. Але коли дійшло — засміялась. Голосно, різко, неприродно.
— Ти хочеш сказати, що просто… віддав мій телефон? Мамі? Без дозволу?
— Ну… — Олексій нарешті обернувся. — Ти ж усе одно тільки фотки обідів в Інсту публікуєш.
— Я його купила. За свої. Я тобі навіть не казала, що беру в розстрочку — ти б почав нити, що треба економити. Пам’ятаєш? «Ти вічно витрачаєш на дурниці!» — вона передражнила його з навмисною хрипотою.
Олексій зітхнув і похитав головою, ніби пояснює щось дурній дитині.
— Марічко, не починай. Мамі реально треба. У неї діабет, у будь-який момент може впасти рівень цукру. А ти молода, тобі й старий згодиться. Потім купимо тобі ще кращий.
— А чому «ми»? — різко сказала Марія, зробивши крок уперед. — Це був мій телефон. І я тебе не просила мені щось купувати. І якщо мамі так потрібен смартфон — може, ти їй купиш? Або вона сама? Чому — за мій рахунок?
— Ти що, ревнуєш до моєї мами? — з усмішкою кинув він. — Почалося…
Марія прикусила губу. Її трусило. Вона знала, що якщо зараз не піде, то жбурне в нього цю кляту каструлю з вівсянкою.
— Де він? — прошепотіла вона. — Де зараз мій телефон?
— У мами. Вона зранку зайшла, я дав.
— Ти навіть не подумав мене розбудити? — тихо спитала вона, вже не намагаючись стримуватися.
— А сенс? Ти б усе одно влаштувала скандал. Я подумав, так буде краще.
— Краще для кого? — голос її зірвався. — Для тебе, щоб не бути між двох вогнів? Чи для неї, щоб вона, як завжди, отримала те, що хоче?
Олексій знизав плечима.
— Це просто телефон. Не роби з мухи слона.
Марія фиркнула. Потім різко розвернулась, схопила куртку з вішалки та попрямувала до виходу.
— Ти куди? — здивовано спитав Олексій.
— Туди, де мій телефон, — відрізала вона, грюкнувши дверима.
Двір в Ольги Петрівни був таким самим, як і вона — охайний, але з претензією. Пластикові клумби у формі лебедів, антена на балконі, яку ніхто не використовує, але зняти «шкода — раптом знадобиться». Домофон, звісно, не працював. Тому Марія натиснула всі кнопки підряд, доки хтось не впустив.
Ольга Петрівна зустріла її в халаті, з обличчям благородної мучениці.
— О, з’явилась. Я думала, ти хоч раз поступишся, а ти, як завжди, зі скалкою.
— Я без скалки, — сухо сказала Марія. — Я по телефон. Мій.
— Він мені потрібен. У мене скаче цукор. Я ледве жива. Олексій в курсі. Ти надто молода, щоб розуміти, як це — жити зі страхом, що тебе знайдуть без свідомості у ванні.
— А ти надто доросла, щоб красти чужі речі, — огризнулась Марія. — Це не просто телефон. Це… це особиста річ. Я не зобов’язана з тобою ділитися.
Ольга Петрівна надула губи.
— Олексій тобі занадто багато дозволяє.
— Ні, Ольго Петрівно. Це ви собі занадто багато дозволяєте, — Марія зробила крок уперед. — Поверніть телефон. Зараз. Або я подаю заяву про крадіжку. Так-так, нехай подивляться на мене, як на істеричку. Але заяву приймуть. Бо це — крадіжка.
— Ах ти гадюка… — прошипіла свекруха.
— Можете сичати скільки завгодно, — Марія вже стояла біля дверей. — Через годину я чекаю телефон вдома. Або викликаю поліцію.
Вона пішла, грюкнувши дверима. Усередині все палало. Сором, приниження, злість. І десь у грудях — холодний, відчайдушний страх.
Вона зрозуміла: Олексій ніколи не вибере її. Ніколи.
Телефон з’явився на комоді в коридорі, як привид. Без чохла, з розрядженою батареєю і якимось жирним відбитком прямо на екрані, ніби хтось їв оселедець і одночасно перевіряв погоду в «Метео».
Марія знайшла його через дві години, коли повернулася з магазину. Ніяких пояснень, ніяких вибачень. Просто лежав. Наче так і було. Наче це вона сама його туди поклала, а тепер психує без причини.
Олексій сидів на дивані й дивився телевізор. Наче нічого не сталося. У нього був особливий талант: прикидатися, що живе в паралельній реальності, де все «нормально». Де його дружина — не псих, а просто втомлена. Де його мама — не маніпуляторка, а «турботлива жінка у віці». Де він — бідолашний чоловік між двох вогнів. Жертва.
Марія взяла телефон, роздивилася подряпину збоку і видихнула, майже ридаючи.
— Зламали. — Її голос був плоским, без емоцій. — Подряпина.
Олексій озирнувся.
— Та подивись на себе, яка ти нервова. Ну подряпина — і що? Ти ж ніби заміж за нього зібралась, цей телефон.
— Я за нього платила. Три місяці. Він був новий. Не для Ольги Петрівни з її вареними руками й пальцями як сардельки. Вона навіть не спитала.
— Досить! — різко сказав він, встаючи. — Досить уже. Ти себе чуєш? Ти доросла людина чи хто? Це телефон! А ти поводишся так, ніби в тебе дитину вкрали!
Марія замовкла. Її очі стали скляними. Усередині — порожнеча. І тільки одна думка билася об череп:
«Він мене не чує. Він не хоче чути.»
— А ти себе чуєш, Льоша? — повільно вимовила вона. — Ти кожного разу, коли мама каже «треба», кидаєшся виконувати. Мене ти не слухаєш. Ти навіть не подумав спитати, зручно мені чи ні. Вирішив, що я зобов’язана. Бо вона — мама.
— Вона ж старенька! У неї здоров’я! Вона сама!
— А я хто? — голос здригнувся. — Я живу з тобою, я тобі дружина. Чи ти живеш зі мною лише до того моменту, поки мама не покличе?
— Ти перегинаєш. Ти просто не любиш мою маму.
— А ти не любиш мене, — сказала Марія, і в кімнаті настала тиша.
Олексій моргнув. Потім фиркнув.
— Та не драматизуй. Я просто намагаюся тримати баланс. Мама одна. Ти — доросла. У тебе робота, ти справляєшся. А їй важко. Їй треба допомагати.
— Баланс, — усміхнулась Марія, — це коли обидві сторони задоволені. А в нас — ти посередині, я в лайні, а мама зверху керує. Це не баланс. Це трикутник залежності, Олексію. Погугли. Тобі сподобається.
Він скривився, ніби вона плюнула в борщ.
— Ти мені зараз лекцію читаєш?
— Ні. Я тобі даю вибір.
Він завмер.
— Що?
— Я не буду жити в домі, де в мене забирають речі без дозволу. Де моя думка нічого не значить. Де я — завжди «друга після мами». Я втомилась.
— Ти що, йдеш? — його голос став різким, як наждачка.
— Поки що — ні. Але якщо ще раз повториться щось подібне — так. Я піду. Без скандалу, без істерики, без каструль у вікно. Просто візьму і піду. І не дзвони мені потім, щоб я «повернулась і не дулась». Це не «дуюсь». Це — йду.
Він втупився в підлогу. Потім сказав:
— Ти не права. Мама просто…
— Нехай вона тобі про це розповідає. Я — не її психолог. Я — не ти. Я — окрема людина. І в мене, прости Господи, теж є межі.
— Тобі треба відпочити, — пробурмотів він. — Ти надто гостро реагуєш.
Вона підійшла ближче. Мовчки. Взяла його долоню і поклала на екран розбитого телефону.
— Ось. Подивись. Це не просто подряпина. Це — символ. Ти кожного разу здаєш мене заради «мами». Ти не чоловік. Ти син. І ти цим пишаєшся.
Олексій відсмикнув руку.
— Все, я пішов покурити. Треба охолонути.
— Та йди. — Вона відвернулася. — Тільки візьми з собою свою маму. І свій «баланс». Мені тут дихати нічим.
Він грюкнув дверима, як фінальною крапкою. Тільки це була не крапка.
Це була кома.
Марія майже не спала всю ніч. Вона лежала на дивані, бо до спальні більше не хотілося заходити. У кімнаті пахло Льошиним «свіжим» одеколоном, але тепер цей запах був як пліснява — смердючий і липкий. Усе всередині неї бунтувало: від образи, від приниження, від цієї глухої тиші, в якій він пішов курити та не повернувся. Ну, не буквально — він, звісно, повернувся. Але не до неї. Він прийшов, перекинувся парою слів телефоном з мамою, ліг у ліжко й вирубився, ніби в домі нічого не тріщить по швах.
Марія ж лежала і слухала, як тикає годинник на кухні. О третій ночі вона встала, заварила собі чай і сіла на підвіконня. Все було ясно. На диво ясно.
Вранці вона прокинулась в одязі, просто на дивані. За вікном хтось гримів відром. Олексій уже пішов на роботу. На столі — записка, його фірмовий пасивно-агресивний жест:
«Нам треба поговорити. Повернусь о сьомій. Не йди, гаразд?»
Вона подивилась на цю записку й усміхнулася. Наче їй п’ять, а він — батько, що просить не бешкетувати, поки його нема.
О сьомій вона вже збирала сумку. Ні, не істерично, не по-кіношному — не вистачало тільки драматичного звуку блискавки та сукні, що летить із шафи. Все було буденно. Паспорт, зарядка, зубна щітка. Документи. І старий рюкзак, з яким вона колись переїхала до нього.
Олексій увійшов, як ні в чому не бувало. У руці — пакет із магазину. Усередині — його спосіб «згладити провину»: шоколад, хліб і якась курка. Він був упевнений, що все минеться. Він завжди так думав.
Побачив рюкзак.
— Ти що, серйозно?
Марія спокійно обернулась. Без сліз. Вона вже все виплакала.
— Так, Льош. Я йду.
— Почекай, — він кинув пакет, — давай хоча б обговоримо. Ти що, так образилась на маму? Це ж безглуздо. Родина — це компроміс.
— Компроміс — це коли двоє трохи поступаються, щоб залишитись разом. А у нас — один завжди поступається, а другий робить, що хоче. Ну, третій — якщо рахувати твою маму.
— Та ти просто не хочеш миритись. Увесь час якийсь бунт.
Я ж тобі казав — треба бути гнучкішою.
— Гнучкішою? — вона підняла брови. — Я, між іншим, мовчала рік. Рік, Льоша. Коли вона втручалась у наш бюджет, у наш побут, коли вона дзвонила тобі вечорами і казала, що я «неправильно готую м’ясо». Рік! І ось, вперше я не мовчу — і відразу істеричка?
Він сів на стілець, втупившись у підлогу.
— Ну і що тепер? Все? Ось так просто?
— Так. Саме так просто. Я знайшла собі квартиру. Невелику, зате свою. Там не буде людей, які вважають, що я «займаю забагато місця в житті їхнього сина». Там буду лише я. І, сподіваюсь, кіт. Якщо знайду адекватного.
— Ти не пошкодуєш? — він подивився на неї з тим самим виразом, з яким колись дивився в РАЦСі, коли вона нервувала. Ніби знову хотів сказати: «Я з тобою, все буде добре».
Але тепер це виглядало жалюгідно. Бо він не був «з нею». Він був із мамою. Завжди.
Марія підійшла, застебнула блискавку на рюкзаку, вдягнула куртку.
— Може, й пошкодую. Але знаєш що? Я більше не хочу бути зручною. Мені вже тридцять два. І якщо я не почну поважати себе зараз — потім буде пізно.
Він підвівся.
— Я можу поговорити з мамою. Пояснити. Встановити межі.
— Пізно, Льоша. Ти не зрозумів одного: жінка йде не тоді, коли їй погано. Вона йде тоді, коли їй стає байдуже.
Він провів рукою по волоссю, нервово.
— А якщо я приїду? Спробую повернути? Поговоримо?
— Приїдеш — я не відчиню. Говорити треба було вчора. Або рік тому. Сьогодні я розмовляю сама з собою. І мені з собою, знаєш, набагато комфортніше, ніж було з вами.
— Ти зараз зла. Через образу.
— Я — доросла. Просто ухвалила рішення. Не зла. Просто більше не дурепа.
Вона вийшла. Двері за нею зачинилися — не гучно, але так, що Олексій здригнувся. Наче двері не просто зачинились, а поставили крапку.
На кухні втекла вівсянка. Пахло підгорілим. Телевізор тарабанив у порожнечу. І лише в повітрі повисло щось нове.
Порожнеча.
Епілог
За місяць він побачив її в торговому центрі. Вона стояла біля кав’ярні, сміялась із подругою. Телефон у руках — новий. Очі — ясні. Обличчя — вільне.
А він пройшов повз. Не наважився підійти.
Бо зрозумів:
Марія пішла не з квартири. Марія пішла з його життя.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
