– Давай по-дорослому, – сказав Максим, не відриваючи очей від телефону.
Він сидів за кухонним столом, гортав каталог керамічних кахлів, а перед ним стояла тарілка з вечерею, яку я готувала після зміни. Курка з розмарином, молода картопля, салат.
Він навіть не скуштував. Я тоді ще не зрозуміла, що по-дорослому в його словах означало зовсім не те, що я звикла вкладати в це слово.
Для мене доросле рішення – це коли двоє сідають один навпроти одного, дивляться очі в очі та шукають рішення. Для Максима, як з’ясувалося, по-дорослому означало зовсім інше: таблиця в телефоні з двома колонками.
Його витрати. Мої витрати.
Ми зустрічалися трохи більше як рік і останнім часом все частіше розмовляли про спільне життя. Точніше, Максим одного вечора сказав:
– Який сенс тобі платити за орендовану квартиру? Переїзди до мене.
Я тоді зраділа. Привезла в його квартиру свої речі, повісила нові штори, розставила на полицях свої книги. Виглядало це, як початок чогось справжнього.
Квартира була в нього однокімнатна в панельному будинку на краю спального району. Шпалери в коридорі відходили по швах, лінолеум на кухні місцями протерся, а у ванній кімнаті кран часто гудів ночами.
Максим давно задумав ремонт. Папка зі зразками кахлю, ламінату, палітрами фарб лежала на підвіконні ще до мого приїзду. Він ставився до цього серйозно, як до проєкту, вечорами рахував, порівнював, записував щось у блокнот.
Я швидко обжилася. Після роботи кидала сумочку на заднє сидіння, зарулювала дорогою до магазину, набирала пакети, тягла на поверх.
Холодильник, який колись був порожнім (я пам’ятала, як у перший свій приїзд знайшла там тільки кетчуп, пінне та сир), тепер був забитий: овочі, м’ясо, молоко, зелень.
Готувала я щовечора, іноді із запасом на завтра. Максим їв охоче, хвалив, просив добавки. Посуд мила я, бо він після вечері сідав на диван із ноутбуком готуватися до ремонту.
Пакети з магазину я носила щовечора. Максим тим часом сидів за ноутбуком і вибирав змішувачі на в інтернет-магазинах. Ремонт поки не розпочався, він усе ще планував.
А я виявила, що купую не лише продукти. Мийний засіб скінчився, я купила. Папір туалетний, губки для посуду, пакети для сміття, пральний порошок.
Все це якось само собою опинилося на мені. Максим жодного разу не запропонував сходити в магазин, жодного разу не спитав, скільки я витрачаю.
Ремонтна папка на підвіконні росла, обростала новими зразками, а лінолеум на кухні залишався тим самим.
Якось я обережно запитала:
– А коли ремонт розпочнеться?
Максим подивився на мене трохи здивовано, ніби я спитала щось недоречне.
– Я поки що обираю матеріали. Це серйозна справа, Дін, не можна поспішати.
Я кивнула.
У суботу Максим поїхав до матері. Він їздив до неї раз на тиждень чи два, завжди один. Я пропонувала поїхати разом, познайомитися нормально, за столом, а не на бігу в передпокої, як вийшло вперше. Максим щоразу відповідав однаково:
– Мама втомлюється від гостей.
Я не наполягала.
Того дня я почала прибирання. Протерла полиці в кімнаті, зібрала пилюку з карнизів, вимила вікно на кухні.
Через відкриту кватирку тягнуло сирим жовтневим повітрям. Максим подзвонив ближче до вечора, голос у нього був задоволений, розслаблений після маминих котлет.
– Мама каже, що нам треба завести спільний рахунок.
Він сказав це між «скоро буду» та «купи хліба». Кинув, наче йшлося про дрібницю. Я зупинилася з ганчіркою у руці.
– Спільний рахунок?
– Ну так. Щоб обидва скидали туди щомісяця. На побутові витрати, комуналку, таке інше. Мама каже, у них із батьком так було. Зручно.
Я мовчала.
– Дін? Ти чуєш?
– Чую, – сказала я. – А хто вестиме цей рахунок?
– Ну, я можу. Мені простіше, я звик із цифрами працювати.
Звичайно, його рахунок, доступ його, контроль його. Я скидаю гроші в чужу кишеню, а він вирішує, на що вони підуть. Втім, вголос я цього не сказала. Натомість сказала:
– Обговорімо, коли приїдеш.
Він приїхав, поцілував мене, кинув куртку на стілець, дістав із рюкзака контейнер з маминою їжею і поставив його в холодильник на полицю з моїми продуктами.
Розмову про рахунок він почав за чаєм, уже переодягнувшись у домашнє. Дістав телефон, відкрив додаток банку.
– Дивися, я вже створив. Ось сюди обоє скидаємо щомісяця. Однакову суму. Звідти комуналка, побутові…
Він подивився на мене і додав:
– Я ж роблю ремонт для нас обох. Це серйозні інвестиції.
Ремонт, який поки що існував лише у його голові. Жодної знятої шпалери, жодної зрушеної шафи, жодного майстра, викликаного хоча б на замір…
Я допила чай і поставила кухоль у мийку, яку вранці відтерла до блиску.
– Добре, – сказала я.
Максим посміхнувся. Задоволений, спокійний. Діловий. Зачинив програму, прибрав телефон у кишеню.
Вночі я лежала в темряві, слухала, як він дихає поруч, сито. Згадала, як Світлана, подруга ще зі студентських часів, казала мені:
– Чоловік повинен почуватися господарем у будинку. Це нормально. Натомість стабільність.
У Свєти чоловік контролював кожну покупку, видавав їй гроші «на господарство» у конверті, а вона звітувала чеками. Світлана вважала це нормальним…
Я перевернулася на бік і важко, але все-таки заснула.
Четвер. Звичайний вечір, нічим не примітний. Я прийшла з роботи, перевзулась у капці, повісила пальто.
Ноги гули, бо весь день на ногах, без нормального обіду, хіба що перехопила бутерброд у перерві. Дорогою додому зайшла у магазин. Курка, молоко, хліб, яблука, пачка гречки, сметана… Пакет був звично важкий.
Максим сидів за кухонним столом. Перед ним лежав аркуш паперу, списаний його рівним, акуратним почерком. Він підвів голову, зустрів мене поглядом.
Не привітався, не спитав, як пройшов мій день. Обличчя у нього було серйозне, зосереджене.
– Сядь, – сказав він.
Я поставила пакет із продуктами на підлогу та сіла навпроти.
– Що це? – Запитала я, кивнувши на аркуш.
– Це умови спільного проживання. Ми з тобою їх уже якось промовляли, але тепер я зафіксував усе на папері. Пройдемо ще раз.
– Отже, перше, – Максим підняв палець. – Я робитиму ремонт у своїй квартирі. А ти завжди купуєш продукти. Для нас обох.
– Завжди! Не «поки що». Не «на перший час». Завжди!
– Друге, – спільний рахунок. Як я й казав, щомісяця ми обидва скидаємо однакову суму. Я розпоряджаюсь. І третє, – комуналка – суворо навпіл.
Він замовк, відкинувся на стільці та глянув на мене. На обличчі не було жодного сумніву.
Я подивилася на нього, потім перевела погляд на пакет із продуктами. Курка, молоко, хліб, яблука, гречка, сметана… З цього за годину буде вечеря. Яку він з’їсть, подякує кивком, піде до ноутбука вибирати колір затірки для кахлів, яких ще не купив.
– Ти слухаєш? – Запитав Максим.
– Слухаю, – відповіла я.
Я піднялася, підійшла до холодильника, відчинила дверцята. Полиці, забиті мною: контейнери із залишками вчорашнього рагу, банка солоних огірків, пачка масла, надрізана вранці, молоко, яйця, сир, зелень у мокрому рушнику, щоб не зав’яла. Жодного продукту, купленого Максимом. Жодного!
Я почала діставати все це. Контейнер з рагу, банку огірків, масло, молоко, яйця, акуратно, по одному переклала в картонний лоток. Сир, зелень. Пакет кефіру. Банку оливок.
Все це я розставила на кухонному столі, поряд із його списком умов. Методично, не поспішаючи.
Максим спостерігав. Спочатку з подивом, потім із роздратуванням.
– Ти що робиш?
– Викладаю свої продукти, – відповіла я. – Ти ж сказав “умови”. Ось мої умови.
Потім я дістала з пакета сьогоднішні покупки та виклала поряд з усім іншим. Стіл заповнився цілком. Їди вистачило б на тиждень.
Потім я швидко зібрала речі, взулась і одягла пальто. Максим вийшов у передпокій, притулився до стіни, схрестивши руки.
– Дін, ти куди?
– Додому.
– Серйозно, чи що? Після нормальної розмови про гроші?
Я окинула його поглядом. Акуратні нігті, чисті шкарпетки на чистій підлозі (я мила цю підлогу позавчора). На обличчі написано не «залишся, я все зрозумів», а «ти поводишся не логічно».
– Це не розмова, Максиме. Розмова – це коли обговорюють двоє. А ти зачитав мені список!
– Я зачитав справедливу схему, яку ми раніше обговорили, – заперечив він, підвищивши голос. – Що не так?
– Все так, – відповіла я, відчиняючи двері. – Їж. Продуктів тобі вистачить на тиждень. Або навіть більше.
На сходовому майданчику пахло вогкістю та під’їзним пилом. Лампочка блимала. Я вийшла надвір. Жовтневе повітря, холодне, вологе, пахло прілим листям.
Я сіла в машину та поклала сумку на пасажирське сидіння. Руки на кермі. Куди їхати зрозуміло: до мами спочатку. Потім розберуся.
Телефон у кишені мовчав, Максим не дзвонив.
До листопада я винайняла квартиру. Маленьку, у старому цегляному будинку неподалік роботи. Вікна надвір, за вікном каштан, що вже облетів. Обставила її за вихідні: ліжко, стіл, два стільці.
Холодильник заповнила неквапливо, без поспіху, із задоволенням. Купувала те, що хотілося, готувала для себе. Їла, коли я хотіла. Мила одну тарілку, один кухоль, одну виделку. Було у цьому щось майже святкове.
Світлана зателефонувала мені через тиждень. Голос був напружений, підготовлений.
– Ти із-за нісенітниці пішла, Діно! Ну, запропонувала людина розподілити витрати, що такого? Усі так живуть.
Я слухала, не перериваючи, а Світлана продовжувала:
– Він же не скандалив, не ображав, не зраджував. Нормальний хлопець, квартира своя, планує ремонт. Ти потерпіла б, обговорила б спокійно. А ти одразу речі хапати.
– Світлано, – сказала я, – він не запропонував мені обговорити. Він прочитав мені пункти. Причому ще добре, якби все це було тимчасово. Але він хотів, щоб так було завжди.
– Ну то й що? Чоловіки так влаштовані, вони люблять конкретику. Треба було пояснити йому, що тобі не подобається, а не грюкати дверима.
Я промовчала. Сперечатись зі Світланою про чоловіків було марно, вона вірила в «потерпи, притремося». Втім, її чоловік, як і раніше, видавав їй конверт, і вона, як і раніше, звітувала йому чеками.
Максим писав мені. Спочатку щодня, потім через день, потім раз на тиждень. Повідомлення були однакові:
– Поговорімо.
– Ти неправильно все зрозуміла.
– Я ж хотів як краще!
І жодного «вибач», зрозуміло. Жодного «я не мав рації».
Він щиро не розумів, у чому проблема. Він запропонував справедливу схему, а друга сторона, тобто я, повелася ірраціонально. У картині світу помилка була моя. Я не відповіла йому. Не з гордості, мені просто не було що йому відповідати.
Все, що можна було сказати, я сказала.
Ремонт у квартирі Максима розпочався до грудня, коли вже випав сніг. Мені розповіла про це наша спільна знайома. Він найняв бригаду і переїхав до матері під час робіт.
Квартира, за словами знайомої, вийшла шикарна, світла, з новими вікнами. І порожня. Ні штор, ні книжок на полицях, ні запаху їжі з кухні. У холодильнику, мабуть, знову лежали кетчуп, пінне та сир.
Мати Максима, за словами тієї ж знайомої, була задоволена, що “ця дівчина пішла”.
– Не господарська, примхлива, через дурниці скандали влаштовує, – переказувала знайома, копіюючи інтонацію моєї свекрухи, що не відбулася.
Мені було байдуже. Я не відчувала ні зловтіхи, ні жалю. Наче прочитала історію про когось стороннього.
Я сиділа у своїй маленькій квартирі та читала книгу. Тихо. Добре. Моя кава, мій стілець, моє вікно. Жодних пунктів, жодних списків, жодних умов. Просто життя. Моє!
Але іноді я замислююся, може, Світлана мала рацію, всі мужики зараз все ділять навпіл, і це нормально? Може, Максим мав рацію, а я ні?
Як би ви вчинили в цій ситуації? Вона типова, чи абсурдна? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
