Ми з Андрієм познайомилися у кафе. Він був старший за мене на десять років, і працював архітектором.
Я ж лише недавно закінчила інститут, і приїхала у Київ у пошуках престижної та високооплачуваної роботи.
Попри різницю у віці, між нами спалахнув роман, і незабаром обранець запросив мене переїхати до нього. Андрій мав власну квартиру, яку він отримав у спадок від бабусі.
Батьки чоловіка нещодавно відзначили шістдесятиріччя. Вони вели звичайний спосіб життя, як і багато людей похилого віку в столиці.
Коли вони дізналися, що у їхнього єдиного спадкоємця з’явилася дівчина, не стали зволікати, й одразу запросили нас у гості.
Надія Павлівна, мама Андрія, накрила стіл, а батько, Володимир Ілліч, відкрив пляшечку червоного.
За столом точилися розмови про те, як ми познайомилися, та які у нас плани на спільне майбутнє. Однак, поступово розмова перейшла до особистих тем.
– Ну, розкажи нам більше про себе, люба, – з цікавістю запитала Надія Павлівна. – Як ти влаштувалися в столиці? Де живеш?
– Я живу разом з Андрієм … У мене поки немає свого житла, але я планую знайти роботу, і придбати в майбутньому квартиру, – ніяково сказала я.
– Он воно що! А ми думали, що ти вже давно влаштувалася тут, – похмуро промовив Володимир Ілліч. – Ти розумієш, синку, що ця дівчина може бути зацікавлена не лише в тобі, а й у твоєму майні?
– Тату, що за дурниці? Ми кохаємо одне одного! – впевнено відповів Андрій.
– Ти краще до батька прислухайся, він більше твого побачив, – суворо промовила мати, не соромлячись моєї присутності.
– Дівчата приїжджають до столиці, щоб познайомитись із забезпеченим чоловіком, і потім маніпулювати ним, заради вигоди. Невже ти думаєш, що вона справді кохає тебе?
Я відчула, як кров прилила до мого обличчя. Я хотіла заперечити, але Андрій випередив мене.
– Мамо, тату, давайте без цих підозр. Я впевнений у своїх почуттях, і почуттях Олени. Вона переїхала до мене тому, що ми хочемо бути поряд, а не через якісь корисливі міркування, – нервово відповів чоловік.
Однак батьки, не соромлячись моєї присутності, продовжили наполягати на своєму.
– Подумай гарненько, синку! Можливо вам варто спочатку з рік пожити окремо? Або хоча б оформити все офіційно, щоб ніхто нічого не міг забрати, – стривожено спитала Надія Павлівна.
У цей момент я не витримала і, вставши з-за столу, стукнула по кришці столу кулаком.
– Я думаю, вам краще обговорити це наодинці. А я піду додому, – сказала я роздратовано, і вийшла в коридор.
Андрій спробував зупинити мене, але я була рішуче налаштована, та поспішно покинула квартиру.
Чоловік сухо попрощався з батьками, та побіг слідом за мною. Він наздогнав мене вже на вулиці.
– Пробач, будь ласка, моїх батьків, – сказав він, взявши мене за руку. – Вони просто переживають за мене, ось і несуть всяку нісенітницю.
Я важко зітхнула і подивилася на Андрія, моє роздратування змінилося втомою.
– Я розумію, що їм важливе твоє щастя, – відповіла я, намагаючись говорити спокійно. – Але всі їхні підозри є абсолютно необґрунтованими. Мало того, вони не соромилися висловлювати їх у моїй присутності.
– Все буде гаразд, обіцяю. Просто дай їм ще один шанс, – слізно попросив чоловік.
– Добре, але наступного разу, якщо вони нападатимуть на мене з причіпками та дурними підозрами, я стримуватись не буду, – грізно попередила я.
Минуло кілька тижнів після знайомства з батьками Андрія. За цей час я знайшла тимчасову роботу, що дозволила мені забезпечувати себе.
Надія Павлівна та Володимир Ілліч трохи заспокоїлися, і перестали тиснути на сина та вимагати, щоб він вигнав мене з квартири.
Якось увечері Андрію по відеозв’язку зателефонували батьки. Я в цей момент була поряд із ним.
– Олено, ти знаєш, що сьогодні четвер? Отже, завтра у нас традиційна гра у лото! – несподівано заявила Надія Павлівна, побачивши мене.
Я здивовано глянула на неї, не розуміючи, до чого веде жінка.
– Що? – перепитала я.
– Так-так, щоп’ятниці ми з Володимиром Іллічем та Андрієм граємо у лото. От і завтра гратимемо. Ти теж маєш прийти, – суворо промовила Надія Павлівна.
Я з подивом подивилася на нареченого. Він лише посміхнувся, і знизав плечима у відповідь на мій розгублений погляд.
– Мамо, Олена працює допізна, – м’яко зауважив він. – Їй, мабуть, захочеться відпочити, а не сидіти з нами цілий вечір.
– Відпочити можна й у суботу, – невдоволено промовила Надія Павлівна. – Олено, ти ж не хочеш образити старих, правда?
Я вирішила, що краще погодитися з майбутньою свекрухою, ніж вступати у конфлікт.
– Звісно, я прийду, – пообіцяла я. – Заодно, більше дізнаюся про ваші сімейні традиції.
Наступного дня після напруженого робочого дня, ми вирушили у гості до батьків. Надія Павлівна зустріла нас біля порога із коробкою для гри у лото.
– Нарешті! Я вже думала, що ви не прийдете, – вигукнула вона. – Сідайте швидше, почнемо гру.
Володимир Ілліч усміхнувся, мабуть, задоволений, що в їхній компанії з’явилася нова людина. Гра почалася, і я, попри втому, постаралася зосередитися, та зрозуміти правила.
Однак, через деякий час Надія Павлівна зауважила, що я часто відволікаюся.
– Гей, ти чого, спиш? – невдоволено пробурчала вона. – Уважнішою треба бути!
Я лише стомлено посміхнулася у відповідь, і не вимовила жодного слова. Гра в лото викликала в мене непідробну нудьгу.
– Ну, знову пропустила! Ти хоч розумієш, скільки грошей втратила? – несподівано вибухнула свекруха.
Я підвела голову, не вірячи своїм вухам.
– Грошей? – здивовано повторила я. – Але ж я думала, що це просто гра…
– Просто гра?! – обурено передражнила мене Надія Павлівна. – Який сенс грати у лото без грошей? Якщо програєш, то віддаси кожному по тисячі гривень.
– Скільки? – здивувалася я, і розгублено подивилась на Андрія. – Але ж мене ніхто не попередив, що граємо на гроші!
– Мамо, навіщо так багато? Це лише гра, і ми ніколи не грали на такі суми раніше. Знизьмо ставки до символічних, наприклад, до ста гривень, – поспішно втрутився у розмову чоловік.
– Ні, домовилися по тисячі – отже, по тисячі! – відрізала Надія Павлівна, явно незадоволена пропозицією сина. – Тим більше, що твоя пані на роботу влаштувалася. Виходить, гроші є.
Останні слова жінки викликали в мене роздратування, і я не змогла стриматись.
– Слухайте, я не збираюся витрачати свої гроші на цю вашу гру, – холодно промовила я. – Мені здавалося, що це сімейна розвага, а не спосіб витягти з мене останні кошти.
– Олено, заспокойся, – сказав Андрій, намагаючись пом’якшити ситуацію. – Ніхто тебе не хоче образити. Просто мама звикла грати по-своєму.
– Та яка різниця, як вона звикла! – Вигукнула я, розгнівавшись. – Мене ніхто навіть не спитав, чи хочу я взяти участь у цьому! І взагалі, ваші безглузді підозри, а тепер ці дивні правила… Я більше не можу терпіти таке ставлення до себе!
Я встала з-за столу, і попрямувала до виходу. Андрій хотів піти за мною, але мати різко зупинила його.
– Хай іде, синку. Бачиш, який характер у твоєї нареченої? Хіба можна будувати стосунки з такою істеричкою? – тріумфально промовила Надія Павлівна.
Андрій мовчки глянув на двері, за якими я зникла. Він зрозумів, що ситуація вийшла з-під контролю, але не знав, як вчинити правильно.
Тим часом я повернулася додому у засмучених почуттях. Мені стало ясно, що жити під одним дахом з Андрієм та його батьками, буде неможливо.
Їхня недовіра та постійні спроби поставити мене в незручне становище, надто сильно зачепили мене.
Наступного ранку я зібрала речі, та пішла з квартири Андрія. Коли той повернувся з роботи, він знайшов записку, в якій я написала, що вирішила з’їхати, та розпочати життя без нього.
Я подякувала Андрію за все добре, що було між нами, але наголосила, що не готова миритися з поганим ставленням до себе з боку його родини.
За кілька днів я винайняла невелику квартиру на околиці міста. Попри фінансові труднощі, я була впевнена, що вчинила правильно.
Про яке кохання могло йтися, якщо він навіть не намагався зупинити мене, та продовжити наші стосунки.
Якщо у чоловіка немає власної думки, яку він може відстояти, хіба це чоловік – це мамій, і ганчірка! А ви як вважаєте, я слушно вчинила, чи погарячкувала?
