Того ранку вона збирала снасті, як раптом помітила на старому причалі хлопчика. Він сидів, схилившись над саморобною вудкою. Поплавець то зникав, то знову виринав на поверхню води, але сам хлопчик був нерухомий, як статуя.
– Ти чий? – тихо спитала Валентина Павлівна, підходячи ближче.
Хлопчик здригнувся, але не втік. Він повільно повернув голову, насторожено подивився на неї, а потім швидко опустив очі.
– Нічий, – пробурмотів він, смикаючи край футболки.
Валентина Павлівна пильно подивилася на нього. Його обличчя було худорлявим, погляд – втомленим, а одяг здавався трохи поношеним. Поруч не було ні велосипеда, ні пакета з їжею, ні якихось ознак того, що хтось його доглядає.
– Отже, один? – Уточнила вона, злегка підібгавши губи.
Хлопчик мовчки кивнув головою.
– І що ловиш? – поцікавилася вона, підійшовши ближче.
– Рибу, – буркнув він, не підводячи голови.
Вона глянула на його вудку: зламана котушка, саморобний поплавець зі старого пінопласту, який явно погано тримався. У відрі поруч, як вона і передбачала, не було жодної риби.
– На таку вудку ти й водорослі не зловиш, – зауважила вона з добродушною усмішкою.
– Це ви так думаєте, – уперто відповів хлопчик, трохи піднявши голову.
Валентина Павлівна посміхнулася, та нічого не сказала. Їй подобалося, що хлопчик має характер, навіть якщо він виражався в такій підлітковій упертості. Вона сіла поруч і, дивлячись на воду, запитала:
– А чого один? Де батьки?
Хлопчик замовк, ніби питання поставило його в глухий кут. Нарешті, після довгої паузи, він пробурмотів:
– Всі вдома. Їм не до мене.
Слова пролунали просто, але Валентина Павлівна відчула за ними прихований смуток. Вона була людиною чуйною і знала, що діти не кажуть таке просто так.
– Ну гаразд – сказала вона, підводячись. – Якщо не вийде нічого зловити, клич. Я тут недалеко.
Хлопчик підняв на неї очі, сповнені сумнівів, але нічого не відповів.
Йдучи, Валентина Павлівна озирнулася. Він знову дивився на поплавок, але виглядав трохи менш зосередженим.
Наступного дня Валентина Павлівна знову помітила хлопчика на тому самому місці. Його тонкі плечі були сутуло опущені, а зламана вудка так само лежала поруч. Поплавець безпорадно дрейфував по воді, і видно було, що риби він не дочекається.
– Ну, як улов? – голосно спитала вона, підходячи ближче.
Хлопчик обернувся, ніби виринувши зі своїх думок.
– Ніяк… – промимрив він, відвертаючись.
– Та не дивно. З такою вудкою і я б нічого не спіймала, – зауважила Валентина Павлівна, сідаючи поруч.
– А ви хіба рибалите? – Хлопчик нарешті глянув на неї з недовірою.
– Та краще, ніж ти. Хочеш нормальну вудку?
Він кинув на неї погляд, сповнений сумнівів.
– Навіщо це вам? – тихо спитав він.
Валентина Павлівна хмикнула і вказала на річку.
– А навіщо рибу ловити? Начебто б і так її повно в магазині, а ми сидимо тут, витрачаємо час. Просто люблю процес. І знаєш, люблю, коли бачу, що в когось виходить.
Хлопчик трохи насупився, намагаючись осмислити її слова.
– Давай так, – продовжила вона. – У мене вдома завалялася стара вудка. Справжня, не те що твоя палиця з мотузкою. Хочеш – подарую.
– Подаруйте? – він, як і раніше, не вірив своїм вухам.
– Звісно, подарую. Тільки з однією умовою: коли рибу зловиш, не залишай собі. Віддай тому, хто більше потребує.
Хлопчик опустив очі і надовго замислився. Потім кивнув:
– Гаразд.
– Ось і домовились. Тоді пішли, покажу, як нею користуватись, – Валентина Павлівна підвелася і простягла йому руку.
– До вас додому? – Він насторожився, але потім додав: – Гаразд, тільки ненадовго.
Коли вони прийшли до її будинку, хлопчик завмер на порозі. Невелика затишна кімнатка була заповнена приємним запахом свіжозвареного чаю. На стіні висіли старі фотографії, на яких усміхнені люди тримали величезні рибини.
– Це ви? – спитав він, показуючи на фотографію.
– Ну, не сусід же мій. Це я та мій чоловік. Він також рибу любив.
Вона відчинила шафу і дістала вудку. Дерев’яна ручка була трохи подряпана, але видно, що річ добротна.
– На, тримай. Вчитимешся.
Хлопчик обережно взяв її до рук, немов це була якась коштовність.
– Дякую, – сказав він так тихо, що Валентина Павлівна ледь почула його.
– Ну, покажу тобі кілька секретів?
– Давайте, – у його голосі з’явилися нотки захоплення.
Вони повернулися до річки, і Валентина Павлівна почала показувати, як правильно закидати, як слідкувати за поплавцем. Хлопчик повторював за нею, іноді помилявся, але вперто намагався знову.
– Отак, молодець! – похвалила вона його, коли поплавець упав точно туди, куди треба.
– А ви завжди така добра? – несподівано спитав він, ніяково відвертаючись.
– Не знаю. Просто люблю, коли в когось щось виходить, чесно відповіла вона.
Хлопчик уперше посміхнувся – ледь помітно, але щиро.
– Дякую вам… за все.
– Та нема за що. Лови рибу, рибалка. Справжньому рибалці дякую не кажуть, йому ділом дякують, – пожартувала вона, спостерігаючи за його старанними спробами.
Цей день став початком їхньої дивної, але теплої дружби.
З того часу, як у Паші з’явилася нормальна вудка, він щодня приходив на причал. Ранковий туман ще не встигав розвіятись, а він вже сидів, спостерігаючи за поплавцем. Валентина Павлівна завжди з’являлася трохи пізніше, несучи в руках старий кошик із бутербродами.
– Ну, рибалка, як успіхи? – спитала вона одного разу, підходячи до нього.
– Впіймав одну маленьку плітку, але відпустив, – відповів Паша, показуючи чисте відро.
– І правильно зробив. Ще не вечір, наловиш, – підбадьорила вона.
Розповіді Павла ставали все відвертішими. Він розповідав про школу, про сусідів і, нарешті, про свою бабусю.
– Бабуся в мене хворіє, – сказав він одного разу, дивлячись на воду. – Майже весь час лежить. Я сам готую, прибираю.
– Молодець ти, – похвалила Валентина Павлівна, простягаючи йому бутерброд. – Не кожен дорослий так може.
Паша кивнув, але в його погляді було стільки втоми, що Валентина Павлівна мимоволі замислилась.
– А батьки де? – обережно спитала вона.
Хлопчик зам’явся, але потім все ж таки відповів:
– Тата я ніколи не бачив. А мама… вона давно поїхала.
– І не пише?
– Ні, – коротко відповів Паша, і Валентина Павлівна більше не розпитувала.
Кожна їхня розмова починалася з риболовлі, але незмінно переходила до чогось більшого. Валентина Павлівна відчувала, що хлопчик тягнеться до неї, і це торкалося її до глибини душі.
– Знаєш, а риболовля – це не тільки про рибу, – сказала вона одного разу, коли вони разом чистили спійманих окуньків.
– А про що? – Паша підняв на неї цікавий погляд.
– Про терпіння. Про те, щоб чекати, коли настане потрібний момент. І про те, щоб цінувати те, що маєш.
– У мене не так багато є, – тихо відповів хлопчик.
Валентина Павлівна поклала йому руку на плече.
– Ти маєш бабусю, ти сам у себе є. А це вже багато.
Паша посміхнувся.
– І ви є, – додав він.
– Ну, це само по собі, – засміялася Валентина Павлівна, погладжуючи його розпатлане волосся.
Дні йшли, і їхня дружба міцнішала. Паша не просто слухав її поради – він щиро захоплювався її терпінням та вмінням дивитися на життя з добротою.
Якось, коли риболовля була особливо вдалою, Паша запропонував:
– Давайте бабусі юшку зваримо. Я сам можу, ви лише скажіть, як.
– Оце гарна справа! – вигукнула Валентина Павлівна. – Тоді, збирай свої снасті, і пішли.
На кухні Валентина Павлівна керувала процесом, а Паша виконував усі її вказівки: чистив картоплю, різав цибулю, кидав рибу у киплячу воду.
– Ну, тепер чекай. Юшка – справа нешвидка, – сказала вона, сідаючи за стіл.
– Як риболовля? – підхопив він, і вони обоє засміялися.
Коли аромат юшки наповнив будинок, Паша не витримав:
– Як ви гадаєте, бабуся зрадіє?
– Звісно. Ти ж для неї стараєшся, – відповіла Валентина Павлівна, подаючи йому тарілку.
Вони їли мовчки, але обох зігрівала одна думка: у цьому домі, на цьому причалі вони більше не були самотні.
Минув тиждень, як Пашка перестав з’являтися на звичному місці. Валентина Павлівна щоранку йшла до річки з надією побачити його на старому причалі, але місце залишалося порожнім. Її тривога наростала. Вона не знала, що трапилося, але відчувала, що щось не так.
В один із таких ранків Валентина Павлівна вирішила діяти. Вона згадала, де Паша живе, – маленький старий будинок на околиці села, який хлопчик якось згадував у розмові. Накинувши своє старе пальто і взявши сумку з продуктами, вона вирушила туди.
Коли вона підійшла до будинку, двері відчинила жінка похилого віку зі стомленим обличчям і болісно зігнутою спиною. Її волосся було акуратно зав’язане в пучок, але погляд видавав втому.
– Добрий день, – обережно посміхнулася Валентина Павлівна. – Я до Паші. Давно його не видно.
– Ох, люба, – зітхнула жінка, спираючись на одвірок. – Він у лікарні. Впав зі сходів, ногу пошкодив. Ми й так ледве тримаємося, а тут ще це…
– У лікарні? Як же це? – Валентина Павлівна відчула, як стислося серце. – У якій саме?
За годину вона вже була в палаті. Паша лежав на ліжку, оточений білими простирадлами та запахом антисептика. Коли він побачив її, його обличчя одразу осяяло усмішкою.
– Тьотю Валя! – вигукнув він, підводячись на лікті. – Я думав, що ви не прийдете.
– Ну ти й налякав мене, рибалка, – насупилась вона, сідаючи на стілець поряд. – Чому не сказав, що збираєшся сходи перевіряти? Рибу хто за тебе ловитиме?
Паша засміявся, але швидко скривився від болю.
– Я скоро встану, правда, – сказав він, поправляючи ковдру. – Не хвилюйтеся.
– Не хвилюйся, кажеш? – Валентина Павлівна дістала з сумки бутерброди та яблука. – А як мені тепер самій рибалити, коли ти тут лежиш? Ось, тримай, перекуси.
Паша взяв бутерброд і тихо сказав:
– Дякую. Мені ніхто так давно не приносив нічого.
– Дурниця, – махнула вона рукою. – Головне, одужуй. А як випишуть, повертайся на причал.
У наступні дні Валентина Павлівна неодноразово приходила до Паші до лікарні. Вона приносила йому книги про рибалку, розповідала історії про свого чоловіка та їх спільні походи на річку. Паша слухав з цікавістю, а іноді сам розповідав, як мріє одного разу зловити величезного сома.
Коли його нарешті виписали, то Валентина Павлівна була там. Вона допомогла бабусі забрати хлопчика, а дорогою запропонувала:
– Знаєте, бабусю, я маю ідею. Переїжджайте до мене. Мені самій нудно, а ви будете поряд. Пашці місце завжди знайдеться, та й вам легше буде.
– Але ж як… – почала жінка, але її онук перебив:
– Бабуся, давай! У тітки Валі краще! У неї й пічка тепла, і до річки близько.
Бабуся сумнівалася, але зрештою погодилася. Вже за тиждень вони втрьох переїхали до будинку Валентини Павлівни.
Тепер її затишний будинок наповнився життям: бабуся допомагала по господарству, а Паша з ранку до вечора порався з вудками та снастями. Вечорами вони втрьох сиділи за великим столом, їли юшку та ділилися історіями.
Валентина Павлівна дивилася на хлопчика, який нарешті посміхався, і відчувала, що зробила все правильно. Біля річки тепер завжди лунав сміх, а хата перестала бути порожньою і самотньою.
