– Ти маєш бути вдячна, що я взяв тебе з дитиною, – сказав чоловік, який живе у моїй квартирі

Чоловік днями при черговій сварці заявив, що я маю бути йому вдячна за те, що він мене взяв із дитиною. А при цьому ми живемо в моїй квартирі, їздимо на моїй машині та заробляю я стільки ж, скільки й він. Вже явно не пропала б. Дякую мамі та бабусі, якби не вони, я б взагалі не вляпалася у цей шлюб.

Мене виховували мама та бабуся. Тато пішов із сім’ї майже одразу після моєї появи, я його навіть не пам’ятаю. Від батька мені залишилося лише по батькові, прізвище та фотографія у якомусь з альбомів.

І все життя мені вселяли, що жінка з дитиною може ставити на собі хрест, вона нікому не потрібна і на ринку дружин не має успіхів. Моя мама так все життя одна і прожила, працюючи наочним прикладом, яким не забувала постійно тикати мені в ніс.

Я не жила з батьком, тому не знаю, що я втратила і чи втратила взагалі хоч щось. Серед моїх однокласників було багато таких прикладів, бачачи яких думалося, що краще не мати ніякого батька, ніж такого. Але я виховувалась в оточенні зовсім інших понять.

Для мами та бабусі чоловік у будинку – це щось на кшталт священної корови. Він може пити, може підіймати руку, але ж це мужик у сім’ї, а отже жінка має бути щасливою.

– Жінці без мужика не можна, ми для сім’ї створені, – розмірковувала бабуся. – А одній жінці дуже гірко. Ось ти на матір подивися – добре їй живеться? Ні! Чоловіка в хаті немає, а тепер хто її з доважком візьме.

Під доважкою малася на увазі я.

Мені міцно втовкмачили, що мужик у сім’ї має бути, тому коли мене у двадцять років мій хлопець покликав заміж, я пішла, навіть побігла. Мама з бабусею мій вибір схвалили, звичайно ж.

Сімейне життя у нас не задалося. Я за три роки з дитиною на руках повернулася до батьківської квартири. Мама з бабусею намагалися мене навчити, лякали самотністю, розповідали про мамину нещасну долю, пророкували, що мені буде важко жити.

Я ж уперто зчепила зуби та пішла добиватися нормального життя без чоловіка. Закінчила університет, який закинула після появи дитини, влаштувалася на роботу та почала багато працювати. З донькою сиділи мама та бабуся, що давало мені можливість повністю зосередитись на роботі.

До того ж я не хотіла зайвий раз перебувати вдома, щоб не вислуховувати стогнання на тему мого загубленого життя матері-одиначки. Хоча ночами я теж думала, що залишуся одна до кінця днів, адже кому я з дитиною потрібна. Але ці думки змушували мене тільки міцніше зчепити зуби та орати, орати та орати.

Нині моєї доньці вже десять років. Я купила квартиру, є машина, живу окремо від мами та бабусі. Робота у мене складна, але приносить добрий дохід.

Рік тому познайомилася із хлопцем. Чекала на подругу в кафе, він підсів, завів розмову, обмінялися телефонами, і все пішло-поїхало. За пів року ми одружилися.

Мама з бабусею були щасливі – пощастило мені, мужика відхопила. І тут же зятя звели в герої – він мене з дитиною взяв. Свекруха, до речі, думала так само. Але найгірше було те, що сам чоловік теж, виявляється, почував себе героєм та рятівником.

Жили ми у мене, з дочкою він нормально спілкувався, вона його теж спокійно прийняла. Але майже відразу після весілля почалися якісь сварки.

Наче дрібниці, я списувала все на те, що ми тільки притираємося характерами в побутовому плані, все це з часом згладиться. Але скандали лише набирали обертів.

Мама з бабусею, які жваво цікавилися моїм сімейним життям, мене постійно дорікали, що я перегинаю ціпок, треба бути м’якішою. Переконували, що вода камінь точить, треба бути мудрішою. І я навіть до них прислухалася, поки під час однієї сварки мужик мені не заявив, що замість своїх претензій я йому подяку повинна висловлювати.

– Так, ти маєш бути мені вдячна, що я тебе з дитиною взяв. Багато мужиків готові взяти бабу з причепом?

Цікава річ, живемо в моїй квартирі, їздимо на моїй машині, на все це заробила я, чоловік ще поки що нічого не приніс у сім’ю, крім валізи зі своїми речами. Заробляємо ми однаково, до речі. То це ще питання, хто кого взяв. Що я чоловіку й озвучила.

В яку ж лють він впав, як же він образився! Почав кричати, що не дозволить з собою так розмовляти, що не треба його альфонсом та злиднем виставляти. Схопив речі та пішов, мабуть, до мами. Нажалівся їй, та зателефонувала навіть не мені, а моїй мамі, а та вже з криками прилетіла до мене, промивати мозок на предмет поклоніння “штаням” у хаті.

– Ти що зовсім з глузду з’їхала, мужику таке говорити! І він має рацію, це він тебе з дитиною взяв. Не все можна міряти грішми! Він доньку допоможе виховати, їй без чоловічої руки теж, мабуть, несолодко, – кричала мама.

Але мені таке звернення не до вподоби. Взяв із дитиною, це якщо я прийшла до нього, на його територію, сіла разом із дитиною йому на шию, а він нас тягне. Ось це, як мені здається, “взяв із дитиною”. А в нас зовсім інша ситуація.

Поки до розлучення не дійшло, але чоловік досі живе у своєї мами. Якщо він чекає вибачень, то мені перепрошувати нема за що. Я й так ще подивлюся тиждень- другий, і подам на розлучення сама. А навіщо я такому гордому птаху життя псуватиму? Нехай собі знайде бабу без причепа. Ну як ви вважаєте?