– Петька сказав, що одружиться з Юлькою, якщо ти мене житлом не забезпечиш! – Ураганом увірвалася у квартиру Оля і прямо, не роззувавшись, забігла на кухню, де мати готувала обід.
– Що за шум? – Як завжди добродушно промовила Наталя Іванівна, переставивши каструлю з гарячої конфорки, – Давай-но, заспокойся для початку, а потім розповіси, що та як.
– А що тут розповідати? – Так само голосно випалила дочка, – Я вже все сказала! Юльці батько квартиру подарував учора, і якщо ти ось цю на мене не перепишеш, то Петька одружується з нею, а не зі мною!
– Сідай, чайку поп’ємо, ти просто на емоціях зараз, а треба все обміркувати добре.
Наталя Іванівна налила чай у дві чашки, й підсунула ближче до Ольги вазу з її улюбленим печивом, а та стягнула з шиї шарф і, скинувши куртку на підлогу, відсунула печиво трохи далі.
– Нудить мене вже від цього печива, прибери його! – Сказала і схлипнула, – Мамо, ти просто зобов’язана переписати квартиру на мене, інакше твоя дочка залишиться нещасною на все життя!
– Оленько, – мати глибоко вдихнула і продовжила спокійно говорити, – Якщо Петька твій таке заявляє, значить, він тебе й не любив по-справжньому.
– Ну ти сама подумай, хіба може замінити квартирою кохану людину? Ось коли ми з твоїм батьком одружилися, у нас навіть думок таких не було.
– Знімали кімнатку у самотньої старенької, там тільки ліжко містилося і столик, зручності всі на вулиці, а ми були щасливі та вірили, що всього разом досягнемо.
– Та я цю історію вже тисячу разів за своє життя чула! Тоді інші були часи, ти що сама не розумієш?! Тепер все по-іншому, любов’ю ситий не будеш, мамо! І те, чому вчили вас, мовляв, з милим рай й у курені, давно не актуально!
– Справжні почуття завжди актуальні, рідна моя. Адже серцю, як кажуть, не накажеш. Якщо воно тягнеться до когось, то ніякими благами його не розвернути.
– Ти не поспішай такі висновки робити, просто прислухайся до порад. Адже тут ясно, як Божий день, що Петька цей ніколи нікого не любив.
– Видно по ньому – очі не горять, квітів тобі не дарує, а запроси – ого-го? На дитячому майданчику посидіти, та на дачу з’їздити?!
– Коли молодій людині дівчина насправді цікава, він її намагається і здивувати, і порадувати, і не просить нічого натомість, а Петька вигоду побачив, і перевзувся відразу.
– Спочатку сам тобі не дозволяв із Юлькою дружити, а тут одружуватися навіть хоче! Ось, як чуже добро може людину змінити!
– Мамо! – Оля розплакалася, – Я ж все життя наперед розпланувала, ми навіть заяву подати збиралися, а тут ти руйнуєш всі мої плани! Ну що тобі, важко мені віддати квартиру? Ти не хочеш, щоб твоя дочка була щасливою?
– Що ти, Олечко! Та я, навпаки, тільки щастя тобі й бажаю, і заради щастя твого прошу подумати над моїми словами.
– Не твоя він людина, твоє щастя десь поруч, просто ти його поки що не бачиш. Якщо він зараз такі умови ставить, то далі буде гірше, повір.
– Моє щастя – Петро! І ти, мамо, не заважай мені, зрозуміла? Зрештою, ти мене на світ божий привела, ти маєш і забезпечити! Так що переписуй квартиру на мене, і крапка!
Наталя Іванівна важко зітхнула, і притулила руку до серця. Давно прихоплювало, та вона мовчала, не хотіла дочку турбувати зайвий раз.
Її Ольга завжди була такою турботливою, відколи не стало її чоловіка, дочка намагалася їй допомогти, й нічого не вимагала ніколи, а тут її ніби підмінили.
Ось недарма у неї було передчуття, що ні до чого доброго ця дружба з Петькою не приведе, але Оля цього й слухати не хотіла. Наталя Іванівна скривилася від болю, що повільно повз по всьому тілу, а потім, зітхнувши, продовжила.
– Ну що ж, тоді інакше міркуй. Навіщо мені на тебе переписувати квартиру? Якщо вже на те пішло, ви після весілля могли б просто тут жити зі мною.
– Одну кімнату я займу, а дві будуть у вашому повному розпорядженні. Чим не варіант? Потім на ноги підведетеся, подумаємо, як вам своє придбати.
– Ні! Виключено! – Вигукнула Оля, і з такою силою відсунула кухоль з чаєм, що напій розплескався по столу. – Поки квартира повністю моєю не стане, я з тобою навіть розмовляти не буду!
З цими словами Ольга схопила з підлоги куртку і, грюкнувши дверима, вискочила з квартири, залишивши за собою важку тишу.
Наталя Іванівна залишилася стояти біля столу, дивлячись на чай, що розплескався по скатертині, і краплями стікав на підлогу. Серце нило від туги та болю.
Вона повільно підійшла до дивана, присіла, заплющивши очі. Шум у голові нагадував віддалений гул потягу, що наближається. Все здавалося нереальним, як у якомусь поганому сні.
Минуло кілька хвилин, але біль у грудях лише посилювався. Наталя Іванівна спробувала глибше вдихнути, але повітря наче щось утримувало. Вона намацала телефон, руки тремтіли, і, стиснувши його, набрала номер швидкої.
– Погано мені… дуже погано, – прошепотіла вона в слухавку, намагаючись зібрати всі сили, що залишилися.
Медики прибули швидко. Оглянувши Наталю Іванівну, їй зробили кілька іньєкцій, і біль відступив, змінившись тягучою слабкістю.
Через пів години Наталія Іванівна стала почуватися краще, і лікарі змогли поїхати, порекомендувавши їй пройти повне обстеження.
Подякувавши лікарям, вона вирішила відкласти похід у поліклініку на потім, вирішивши, що зараз для неї найважливіше розв’язати проблему доньки.
Вона обережно підвелася з ліжка, пересівши в улюблене крісло біля вікна і, ніби відкидаючи неприємні думки, почала згадувати минулі часи, коли все здавалося простим і ясним.
Їй згадувався той день, коли вона вперше зустріла чоловіка Віктора. Молодий, з копицею густого каштанового волосся, він був таким веселим і сміливим, що ніхто й подумати не міг, як сильно його змінить життя.
Вони побралися якось швидко. Винайняли кімнату в однієї доброї старенької, і почали відкладати гроші на власну квартиру.
Вони обидва працювали не покладаючи рук – Наталя викладала у школі та займалася репетиторством у вільний час, а Віктор працював інженером на заводі, а вдома виконував на замовлення курсові та дипломні роботи.
Гроші накопичувалися повільно, але вони були молоді й вірили, що все в них попереду. Ось тільки роки йшли, а дітей у них не було.
Наталя з сумом поглядала на молодих матусь, що гуляли з візками, мимоволі затримувала погляд на іграшках у вітринах магазинів. Віктор же завжди підтримував її, та обіцяв, що все у них неодмінно буде добре!
Коли, нарешті, Наталя Іванівна зрозуміла, що чекає на дитину, їй було вже сорок «з хвостиком». Віктор був у захваті від довгоочікуваної новини, він буквально на руках носив дружину, намагався захистити від усіх домашніх турбот, і вони разом будували плани на майбутнє.
З’явилася Оля – маленька, тендітна, з такими ж, як у Наталі, карими очима. Подружжя було безмірно щасливе. Віктор, як і раніше, багато працював, а потім взявся за будівництво дачі.
«Для Олі, – казав він, – тут вона зможе насолоджуватися свіжим повітрям, бігати по траві босоніж. Станемо вирощувати для неї фрукти, ягоди”!
Дача вийшла чудовою. Влітку там пахло свіжоскошеною травою та трояндами. Вечорами вони сиділи на веранді, слухаючи, як цвіркотять цвіркуни, пили чай із малиновим варенням зі свого саду.
Віктор збудував для дочки дитячий майданчик – поставив гойдалку, гірку спорудив, зробив пісочницю.
Коли Оля підросла, вона любила приїжджати на дачу з книгами й, розмістившись на мансардному поверсі, читати біля відкритого вікна, насолоджуючись ароматами, улюбленими з дитинства.
Віктор мріяв про те, що вони зможуть накопичити ще на те, щоб купити для Ольги квартиру, і працював, не шкодуючи сил.
Але одного разу, повертаючись із роботи, він не дістався додому – просто на автобусній зупинці стався інфаркт, лікарі не довезли його до лікарні. Рідні не встигли навіть попрощатися із ним.
Втративши чоловіка, Наталя почала жити заради Олі. Вона давала дочці все, що могла, і більше. А Оля росла дбайливою, чуйною, завжди підтримувала її у скрутні моменти.
Але тепер вона раптом змінилася. Однак, для Наталії щастя доньки, як і раніше, стояло на першому місці, вона пам’ятала, як вони з чоловіком не раз обговорювали, що Олю необхідно забезпечити житлом, але не встигли накопичити достатньо.
І ось тепер вона вирішила поступитися квартирою їй, хоч і не вірила, що Оля буде щаслива з Петькою. Увечері Наталія Іванівна, все ще відчуваючи слабість, зателефонувала Олі.
– Доню, я тут подумала… Ти все-таки маєш рацію, молоді повинні жити окремо. Я залишу тобі квартиру, але документи оформлю пізніше, – сказала вона, намагаючись говорити м’яко та спокійно.
– Правда? – голос Олі пролунав здивовано. – Ну, дякую, мамо. Тільки довго не затягуй, гаразд?
– Добре, люба, – відповіла Наталя Іванівна, відчуваючи, як серце знову стискається. – Все оформимо, як слід.
Повісивши слухавку, вона встала і наблизилася до вікна. Вечір опускався на місто, і вдалині замиготіли вогні машин.
Наталя раптом зрозуміла, що їй хочеться виїхати на дачу – туди, де все було збудовано з любов’ю, та де й досі відчувається присутність Віктора.
Зібравши речі у невелику валізу, Наталя Іванівна викликала таксі, та поїхала туди, де сподівалася отримати полегшення.
Увійшовши в будинок, вона одразу відчула, як легко їй стало на душі. Тут було те місце, де можна було все обміркувати в тиші.
Наступного дня вона вирішила зробити невеликий ремонт. Спочатку побілила стелю, потім взялася за стіни. Так минуло кілька днів, і коли Наталя мила вікна, знову відчула біль у грудях. Сильніше, ніж раніше. Руки затремтіли, вона встигла сісти на диван.
Цього разу біль лише посилювався. Наталя викликала «швидку», тільки цього разу її негайно відвезли в лікарню.
Наталя Іванівна лежала на білосніжному лікарняному ліжку, втупившись у стелю, де мерехтіла холодна лампа.
Зовні за вікном яскраво світило весняне сонце, пробиваючись через жалюзі, але на душі її було тривожно. Похмурі думки не відпускали, незважаючи на сувору заборону лікарів хвилюватись.
Вона перекинулася на бік, і знову глянула на двері. Щоранку Наталя чекала, що двері ось-ось відчиняться, і на порозі з’явиться Оля – її непокірна, але все одно така улюблена рідна дочка.
Відколи Наталю Іванівну поклали в лікарню, дочка жодного разу їй не зателефонувала, а сама вона не наважувалася набрати її номер.
«Що вона зараз робить? Як там у неї, із цим Петькою? Чи не ображає він її», – Думала мати, заплющуючи очі, щоб не дати волю сльозам, що підступили.
Вона намагалася гнати від себе тривожні думки, але вони поверталися знову і знову, як настирливі комарі.
Минуло кілька днів, і нарешті лікар повідомив, що її скоро випишуть. Наталя Іванівна посміхнулася, хоч серце стискалася від хвилювання: «А що ж далі?»
Але перед самою випискою, коли вона вже почала збиратися, двері палати різко відчинилися, і на порозі з’явилася Оля. Очі її були червоні від сліз, обличчя зблідло.
– Мамо! – Оля кинулася до неї, захлинаючись слізьми. – Я щойно дізналася… Пробач мені!
Наталя Іванівна, намагаючись утихомирити хвилювання, яке тепер було викликане радістю, обійняла дочку, міцно притискаючи її до себе.
– Ну, що ти, Олю, все добре. – Вона гладила її по голові, наче маленьку, а сльози нестримно котилися по її щокам.
– Я приїхала на дачу, а сусіди сказали, що ти в лікарні. Як же я залишила тебе одну? Як я могла? – Оля ніяк не могла зупинити потік сліз, відчуваючи, як серце стискається від болю та провини.
– Головне, що ти зараз тут, – лагідно сказала Наталя Іванівна. – Давай-но, заспокойся. Все це вже у минулому. Скажи краще, що там у вас із Петькою?
– Погано все! Ти мала рацію, мамо! Тисячу разів мала рацію! – Оля зазирнула в материнські очі, сповнені любові та розуміння. – Все, як ти казала.
– Переїхавши до квартири, він одразу почав встановлювати свої порядки. Я намагалася прислухатися до нього, поступатися, але якось він попросив мене вийти погуляти, поки він влаштує «парубоцьку вечірку».
– Я погодилася, але повернулася завчасно. Мамо, там були не лише його друзі! Там були жінки! І я почула, як він хвалився, що знайшов «дурепу беззаперечну».
Наталя Іванівна насупилась, але намагалася тримати себе в руках.
– Боже мій! Оля, що ж ти… – почала вона, але її дочка перебила.
– Мамо, вибач, що не слухала тебе. Я була дурна і наївна. Він мене не любив. Я просто хотіла вірити у гарну казку. Вибач мені! – Оля міцно стиснула руки матері. – Поїхали додому, я ніколи більше не повторю свою помилку!
Наталя Іванівна з полегшенням усміхнулася, її очі заблищали від радості.
… Минув рік.
Весна знову прийшла в їхнє місто, наповнивши повітря ароматом квітів та теплом. Оля увійшла в кімнату, де мати сиділа біля вікна, і в’язала для неї безрукавку.
– Мамо, у мене є новини, – почала Оля з таємничою усмішкою.
– Що за новини? – з цікавістю підвела голову Наталя Іванівна.
– Я хочу тебе познайомити з однією людиною, – сказала Оля, трохи зніяковівши.
– З ким це?- запитала мати, розуміючи, про що йдеться.
– З моїм нареченим, – Оля видихнула, і на її обличчі заграла щаслива посмішка.
– Нареченим? – Коли ти встигла? Чому я нічого не знала?
– Ми познайомилися з ним майже пів року тому, – пояснила Оля. – Я просто хотіла переконатись, що це моя людина. Він дбайливий, чесний і, він справді любить мене, мамо. Я це відчуваю. Ти побачиш його і зрозумієш.
Невдовзі Наталя Іванівна зустріла Павла, коли він прийшов у гості з квітами та тортом.
– Добрий вечір, Наталю Іванівно, – привітався він зніяковіло. – Дуже радий познайомитися з вами.
– Добрий вечір, Павло, – Наталя Іванівна уважно подивилася на нього. Вона відразу помітила, як він дивився на Олю – з такою ніжністю та любов’ю, що її серце здригнулося. – Я також рада познайомитись.
Під час чаювання Павло розповідав про себе, про свою сім’ю, про роботу та плани на майбутнє. Наталя бачила в ньому цілеспрямовану, серйозну, відповідальну людину, і серце її було спокійне.
Оля ніжно посміхалася, і мати зрозуміла, що її дочка справді щаслива. Провівши Павла після теплого спілкування, Оля підійшла до матері і прошепотіла:
– Ну, як він тобі?
Наталя Іванівна посміхнулася, і лагідно стиснула її руку.
– Гарна людина, Олю, моє серце складно обдурити. З ним ти будеш щасливою!
Оля кивнула, і обійняла матір.
– Дякую, матусю, за все! Тепер я точно знаю, що таке справжнє кохання!
