– Ти мене, мати-одиначку, без грошей залишила, ще й під штраф підвела! – обурюється моя “нещасна” сусідка

Я взагалі все життя намагаюся дотримуватись принципу “живи сам і не заважай жити іншому”. Але іноді люди переходять усі розумні межі та починають намагатися всіх поставити в підпорядковане становище, де їм усі мусять і зобов’язані.

Тут і я піду і на принцип, щоб поставити людину на місце. І пощастило ж мені купити квартиру саме поряд із такою сусідкою.

Рік тому я купила квартиру, але в’їхати вийшло тільки через шість місяців. Квартира була в убитому стані, що пояснювало її дешевизну.

Тож пів року довелося віддати під ремонт. Робили не поспішаючи, щоб не дратувати сусідів цілодобовим грюканням. Дуже намагалися враховувати всі побажання сусідів і взагалі бути максимально непомітними.

Але ось закінчено довгоочікуваний ремонт, куплені та розставлені меблі, і ми з моїм нареченим з почуття глибокого морального задоволення в’їжджаємо в нову, чистеньку, свіжу квартирку. Чи це не є привід для радості?

За час нашого затяжного ремонту ми встигли познайомитися з частиною сусідів, які здебільшого виявилися адекватними та терплячими людьми.

Жодного разу навіть не перейшли на підвищенні тони, примудряючись домовлятися. Тому з цього боку ми теж ніякої каверзи не чекали.

Перші тижні було все чудово. Ми обживалися, нас ніхто не турбував, ми теж нікому не давали приводу для скарг.

Але на початку вересня чи не щовечора у квартирі над нами почало коїтись якесь пекло. Таке відчуття, що там відкрили філію нічного клубу.

Годині з сьомої вечора і до півночі, а то й довше, до нас долинала гучна музика, сміх, крики. Було зрозуміло, що молодь відривається. Старші люди явно віддають перевагу іншому музичному супроводу для своїх “заходів”.

Дивно, але за час ремонту ми жодного разу не стикалися з такими ситуаціями у цій квартирі. Так що це відкриття стало для нас із моїм хлопцем неприємним сюрпризом.

Але навіть у цій ситуації ми спробували спочатку якось звикнути, адже все одно лягали близько півночі, а ближче до цього часу зверху все затихало.

Але потім терпець урвався. Ну насправді скільки можна? Тиждень святкували, два, але місяць жити в такому ритмі просто нереально.

Якби це було лише у вихідні, то з цим ще хоч якось можна було миритися, але вечірки були чи не через день.

Ми не стали одразу телефонувати в поліцію, спочатку вирішили самі поспілкуватися. Мій хлопець підіймався кілька разів, начебто затихало. Але наступного дня або через день-другий знову вечірка.

– Та там студенти. Можливо, курс другий. З цими малолітками взагалі марно розмовляти. Ну не руки ж розпускати, – морщився він щоразу.

Я теж була проти таких заходів, та й привід був такий сумнівний. Я не втрачала надії домовитися миром, без залучення поліції та інших методів.

У сусідів вдалося дізнатися, що квартира належить жінці, яка там не мешкає. Вона її здає студентам вже не перший рік. Минулого року сусіди теж страждали від вічних тусовок.

Мені одразу пояснили, що боротися із цим неможливо. Сусідка неадекватна, а дільничного ще спробуй знайди. Поліцію того року кілька разів викликали, але користі від цього ніякої не було.

Я звикла не вірити пліткам, тож заморочилася та знайшла номер телефону квартирної господині. Якщо її назвали неадекватною, це ще не означає, що вона такою є, правильно? Вирішила з нею сама поговорити.

Перша розмова була цілком нормальною. Вона пообіцяла поговорити зі своїми квартирантами, щоб вони поводилися тихіше.

Я їй подякувала і почала чекати ефекту від розмови. І наче подіяло – цілих два тижні стояла тиша. Але потім все поступово пішло по тому ж сценарію.

Я знову зателефонувала сусідці, вона розмовляла вже агресивніше, але ми дійшли компромісу. І знову та сама історія – тиждень тихо, а потім знову все те ж саме. Втретє я вже не додзвонилася, слухавку ніхто не взяв. Це мене розлютило.

Ну здаєш ти квартиру, добре. Стеж, щоб процес заробляння тобою грошей не заважав оточуючим. Це так просто. А не можеш – тоді отримуй.

Я стала методично щоразу викликати поліцію. Кілька разів приїхали, нічого не змінилося. Згодом і їздити вже перестали.

А я ж казала, що мене, якщо допекти, то не зупинити? Ось я й почала боротися. Скарги полетіли й до поліції, і до прокуратури.

Коли зрозуміли, що я та ще заноза і просто так цю справу не спущу, почався рух. І дільничний з’явився, і у квартирі над нами тиша утворилася.

Мені сусідка сказала, що коли туди почав дільничний ходити як на роботу, “дітлахи” швидко з’їхали.

Сусідка зрештою залишилася без мешканців, а ще з’ясувалося, що здавала квартиру вона нелегально, за що їй вліпили штраф. Оскільки сусідів її квартиранти допікали не перший рік, люди охоче розповіли поліції всю правду.

А знаєте, хто винен залишився у всій цій історії? Звісно ж, я! Що мені вчора вона особисто приїхала сказати.

– Ну що, задоволена, хвойда?! А я мати-одиначка, між іншим! На що мені накажеш дитину годувати та одягати?! Мало того, що квартирантів мені налякала, поліцію нацькувала, ще й під штраф мене підвела! Я тобі, ****, це просто так не спущу!

Поки вона намагалася щось там ще кричати, я її попередила, що вона собі зараз не лише на штраф, а й на статтю наговорить.

– Ось ти мені зараз погрожуєш, а завтра зі мною випадково щось станеться. І усі сусіди чули, що ти мені загрожувала розправою. Дуже хочеться проблем?

Сусідка заткнулася, але собі під ніс продовжила щось бурчати. З тим і пішла.

І хто їй винен? Сама не захотіла по-доброму вирішувати питання, довела ситуацію, а тепер отримала розплату й ще ображається. Чи вона думала, що статус матері-одиначки – це якийсь чарівний оберіг?