Олег із силою зачинив дверцята холодильника, через що пляшки всередині здригнулися, а один із магнітів із глухим стукотом упав на підлогу.
Олена стояла навпроти, бліда, з щільно стиснутими кулаками.
– Ну що, стало легше? – Видихнула вона, різко піднявши підборіддя.
– Ти мене просто дістала! – Голос Олега зірвався, хоч він і намагався говорити спокійно. – Це взагалі життя? Жодних емоцій, жодних перспектив!
– Значить, знову я винна? – Олена гірко посміхнулася. – Звісно, у нас же все не так, як у твоїх мріях.
Олег хотів щось сказати, але махнув рукою. Відкоркував пляшку мінеральної води, зробив ковток прямо з неї, й з шумом поставив на стіл.
– Олеже, не мовчи, – її голос тремтів. – Скажи хоч раз прямо, в чому річ?
– А що тут казати? – Він скривився. – Якби… та що ти взагалі зрозумієш? Мені все це набридло. До біса!
Вони мовчки дивилися один на одного. Олена глибоко вдихнула і пішла у ванну кімнату. Олег тяжко опустився на диван.
З-за дверей чути шум води – напевно, Олена ввімкнула кран, щоб заглушити сльози. Але йому було байдуже.
…Три роки тому вони одружилися. Жили у квартирі Олени, що дісталася їй від батьків. Ті, вийшовши на пенсію, переїхали за місто та переписали житло на дочку.
Квартира була просторою, але старомодною: меблі з радянського минулого, шпалери, що облупилися, витертий лінолеум.
Спочатку Олег був задоволений: центр міста, пристойний район, до роботи близенько. Але з часом все це почало його дратувати.
Олена відчувала себе затишно у своїй «сімейній фортеці», а Олегу здавалося, що він задихається у цій «застиглій епосі».
– Олено, скажи чесно, – не раз починав він розмову. – Хіба тобі не хочеться поновити цю квартиру? Переклеїти шпалери, замінити лінолеум? Зробити все стильно, сучасно?
– Звісно, хочеться, – спокійно відповіла вона. – Тільки, давай зачекаємо премії, чи трохи накопичимо.
– Зачекаємо? Вся твоя філософія – терпіти та чекати!
Спочатку Олег пишався тим, що вибрав Олену. Казав друзям: “Це бутон, який ще розквітне, і всі ахнуть”. Але тепер йому здавалося, що цей бутон так і не розквіт, а зав’яв.
Олена ж жила так, як вважала правильним. Вона тішилася дрібницями: кухлем гарячого чаю, вечірнім читанням, новими кухонними рушниками. Олег бачив у цьому застій.
Але йти він не поспішав – його зупиняла думка, що доведеться з’їжджати до батьків, а з ними стосунки були натягнутими. Тим більше, що мати, Тамара Іллівна, завжди вставала на бік Олени.
– Синку, ти не маєш рації, – казала вона. — Олена у тебе гарна, розумна дівчинка. Живеш у її квартирі, та ще й бурчиш.
– Мамо, ти просто застрягла у своєму «кам’яному віці», як і вона, – дратувався Олег.
А батько, Ігор Сергійович, лише відмахувався:
– Дай йому самому розібратися, Тамаро.
Але щоразу, повертаючись додому і дивлячись на Олену, Олег думав: “Вона як тінь… Та ще й прив’язала мене цією квартирою”.
І ось одного разу він не витримав.
– Олено, я втомився, – кинув він, стоячи біля вікна.
– Від чого? – її голос був рівний, але в очах виблискували сльози.
– Від цього життя, від рутини! Ти загрузла в каструлях і побуті, а я не хочу витрачати роки ось так!
Олена мовчки взяла сміттєвий пакет і вийшла із квартири. Двері голосно грюкнули.
Олег чекав, що вона повернеться і спробує його утримати, але Олена повернулася спокійною.
– Тобі, мабуть, і справді краще пожити окремо, – сказала вона. – Переїзди.
– Ага, щоб ти тут господарювала одна? – розлютився Олег. – Я не збираюся йти з власного будинку!
– Олеже, це не твій будинок, – усміхнулася Олена. – Це квартира моїх батьків.
За кілька тижнів він все ж таки з’їхав до батьків.
А за кілька місяців вони офіційно розлучилися.
Минуло три роки. Олег так і жив у батьків, обіцяючи собі, що «це тимчасово», що «незабаром винайме квартиру і налагодить життя».
Але не склалося. Робота не приносила достатнього доходу, нові стосунки не клеїлися, а батьки все частіше натякали, що він уже не хлопчик, щоб сидіти в них на шиї.
Одного весняного вечора, повертаючись додому, він проходив повз невелике затишне кафе. Усередині горіли м’які вогники, лунала приємна музика.
Він уже збирався зайти, але раптом завмер на місці. Біля дверей кафе стояла Олена.
Але це була не та Олена, з якою він колись жив.
Перед ним стояла впевнена в собі жінка з елегантною зачіскою, в стильному пальті, та ключами від машини в руках. Вона виглядала спокійною, доглянутою, навіть щасливою.
– Олено? – не втримався він.
Вона обернулася. І лише за секунду впізнала його.
– Привіт, Олеже, – спокійно сказала вона.
– Привіт… Ти… маєш чудовий вигляд.
– Дякую, – посміхнулася вона. – Я тепер живу, як завжди мріяла.
– Усе там же працюєш?
– Ні, у мене своя студія флористики. Довго боялася, але… знайшлася людина, яка мене підтримала.
– Хто? – сам не знаючи, чому, запитав Олег.
З кафе вийшов чоловік. Він обійняв Олену за плечі й сказав:
– Кохана, там столик звільнився. Ходімо?
Олена представила його:
– Це Вадим. Вадим, це Олег.
– Було приємно тебе побачити, Олеже. Сподіваюся, у тебе теж все добре.
Олег лише кивнув. Він хотів ще щось сказати, але слова застрягли у горлі.
Він дивився, як Олена йде, як вона сміється з Вадимом, а всередині його стискало від заздрості.
Колись він казав: «Живу з бутоном, що не розквіт».
Але цей бутон таки розквіт. Просто не поряд із ним…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
