– Ти мене виганяєш? Через шматок заліза? – репетував чоловік. – Я виганяю паразита, який переплутав береги, – спокійно відповіла Маргарита. – Збирай свої речі та їдь до мами! Там тебе надихатимуть, плекатимуть твоє самолюбство і годуватимуть безплатно…

Маргарита зводила в таблиці маршрутні листи для трьох фур, коли екран телефону спалахнув від вхідного виклику.

– Рито, слухай, а ти не пам’ятаєш, де у нас коробка від роутера лежить?

Голос у Едуарда був дуже безтурботний.

– У нижній шухляді тумбочки під телевізором. А навіщо тобі коробка від роутера посеред дня? Він працює.

– Та провайдер налаштування скинув, хочу пін-код на наклейці подивитися. Гаразд, не відволікаю.

Маргарита відклала телефон. Логіка кульгала. Пін-код був записаний у блокноті на столі, Едуард чудово це знав.

Але вникати в дивацтво чоловіка було ніколи – водій із Ужгорода затримувався на завантаженні, довелося терміново перекроювати логістику.

За дві години фура пішла на маршрут. Маргарита зачинила кришку ноутбука, потерла очі, що втомилися, і вийшла з кімнати, щоб налити собі води.

У передпокої стояли чужі жіночі туфлі. Маргарита зупинилася в отворі вітальні.

Раїса Степанівна стояла біля столу. Свекруха діловито обмотувала пухирчастою плівкою невеликий чорний предмет. Едуард переминався з ноги на ногу поряд, тримаючи в руках фірмовий паперовий пакет із якогось бутика.

– Едіку, ну притримай ти край, – командувала свекруха. – Річ дорога, не дай боже подряпати. Вероніка буде у захваті. Зараз ця плівка в моді, молодь божеволіє.

– Мам, може, я просто в коробку покладу? – бубонів Едуард. – Навіщо стільки шарів? Рита взагалі не любить, коли її речі чіпають.

– Які її речі? – Раїса Степанівна відрізала шматок скотчу. – Лежить без діла, пилюку збирає. А Нікі для фотостудії – це шик. Справжній вінтаж! Гості заздритимуть.

Маргарита зробила крок уперед.

– Дуже цікаве кіно!

Едуард здригнувся. Раїса Степанівна завмерла з приклеєним до пальця скотчем.

– Риточко? – свекруха швидко натягла на обличчя чергову посмішку. – А Едік сказав, ти до вечора в гарнітурі сидиш, маршрути свої будуєш.

– Розвантажилася раніше.

Маргарита підійшла до столу. Під шарами прозорої плівки вгадувалися контури старого дідівського фотоапарата «Лійка». Того самого, у шкіряному чохлі з потертим ремінцем, що зберігався в нижній шухляді тумбочки.

– Я правильно розумію, – Маргарита перевела погляд на чоловіка, – що дзвінок про роутер був потрібен тільки для того, щоб переконатися, що я не заглядала до шафи?

Едуард пішов червоними плямами.

– Рито, ну чого ти починаєш, – забурмотів він, дивлячись у підлогу. – Мама зайшла провідати. Ми тут прибиралися.

– З рулоном пакувальної плівки? – Маргарита кивнула на стіл. – Що саме ви робите з моєю камерою?

Посмішка зійшла з обличчя свекрухи. Раїса Степанівна розправила плечі, повертаючи собі звичний безапеляційний тон.

– З якою ще твоєю камерою, дитино? Це майно мого сина.

– Ви нічого не плутаєте?

– Ні, не плутаю! – Раїса Степанівна спробувала засунути замотаний фотоапарат у пакет, але Маргарита перехопила її руку.

– Покладіть на стіл!

– Та як ти смієш! – обурилася свекруха. – Едіку, ти подивися на свою дружину! Я забираю подарунок для дочки. Вероніка відкриває свою фотостудію.

– Витрати величезні, оренда шалена. Ми. як сім’я, маємо допомогти. Едік сам запропонував віддати цей старий апарат для інтер’єру.

– Едік запропонував? – Маргарита дивилася на чоловіка. – Едіку, розкажи мамі, чия це річ.

Едуард зіщулився.

– Ну, Рит, шкода тобі, чи що? – Видавив він. – Ти ж не фотограф. Стоїть залізяка, місце займає. А Нікі для антуражу саме те. Мама весь мозок мені проїла з цим подарунком на відкриття. Я ж хотів як краще!

– Ти сказав їй, що це твоє?

– Він сам його купив! – втрутилася Раїса Степанівна, загороджуючи сина. – Він мені ще три роки тому розповідав, як  знайшов цю штуку на барахолці. За свої зароблені гроші. За биткоїни ці свої, чи як їх там. Едік у нас інвестор, він у трендах розбирається!

Маргарита посміхнулася. Пазл зійшовся миттєво. Все їхнє сімейне життя було побудовано на цих казках. Коли Едуард два роки тому звільнився з офісу, щоб займатися криптою, він переконав матір, що став мільйонером.

Насправді Маргарита оплачувала свою дошлюбну іпотеку, купувала продукти та переводила йому на бензин. А Едуард пускав пилюку в очі родичам, роздаючи поради з бізнесу на сімейних вечерях.

– Інвестор, значить, – мовила Маргарита. – Інвестор, який дарує чужі речі, бо у кишені дірка!

– Ти що несеш! – спалахнула свекруха. – Мій син заробляє пристойні гроші! Він бізнесмен!

– Мамо, почекай, не треба, – Едуард спробував узяти матір за лікоть. – Ходімо звідси. Я Нікі потім інший подарунок замовлю.

– Ми нікуди не підемо! – Раїса Степанівна вирвала руку. – Я не дозволю цій… цій скнарі принижувати тебе! Ти оплачуєш їй комуналку, ти возиш її на море, а вона шматка старого металу для твоєї сестри затисла!

Маргарита взяла зі столу упаковану камеру і почала не поспішаючи здирати скотч.

– Раїсо Степанівно, ваш син не возить мене на море. Востаннє ми були у відпустці три роки тому, і путівки сплатила я. З премії за півріччя!

– Брехня! Едік переказував тобі гроші!

– Едік переказував мені двісті гривень на каву, коли ми гуляли набережною, – Маргарита кинула шматок. плівки у відро для сміття.

– А решту часу ваш успішний бізнесмен сидить удома, грає в приставку і просить у мене в борг до наступного місяця. Який ніколи не настає!

Едуард зблід.

– Рито, замовкни, – з погрозою промовив він. – Досить!

– А чому я маю мовчати? – Маргарита повернулася до нього. – Ти хотів бути добрим братом? Будь ним! Купи сестрі подарунок! Зароби та купи. А не крадь з моєї шафи пам’ять про мого діда!

– Це камера твого діда? – голос свекрухи здригнувся.

Вона подивилася на сина. Едуард наполегливо вивчав малюнок на килимі.

– Синку? Це правда?

– Мамо, ну я справді хотів купити схожу, – забурмотів він, затинаючись. – Просто зараз просідання на ринку. Крипта впала. Я у мінусі. А Ніка чекала на подарунок. Я думав, Рита не помітить зникнення. Стоїть і стоїть.

– Не помітить? – Раїса Степанівна поволі опустилася на край дивана.

Маргарита очистила камеру від залишків плівки і поставила її на полицю шафи.

– А тепер давайте щиро, – сказала вона. – Раїсо Степанівно, ваш син два роки не приносить до хати ані гривні. Його інвестиції – це фікція.

– Він набрав мікропозик, щоб купити нові диски на машину, і тепер кредитори телефонують мені, тому що він залишив мій номер, як контактний.

– Не може бути, – прошепотіла свекруха.

– Може! Я можу показати вам виписки з кредитних карток. Він живе в моїй квартирі, їсть їжу, яку я купую, і при цьому намагається здаватися щедрим меценатом моїм коштом.

У кімнаті стало дуже тихо. Едуард більше не намагався виправдовуватися. Він стояв, знітившись, і виглядав жалюгідним.

Раїса Степанівна довго дивилася на свої руки. Потім підвела голову. Її обличчя дивним чином змінилося. Розгубленість зникла, поступившись місцем холодному, розважливому гніву.

Тільки спрямований цей гнів був не на ошуканця-сина.

– А знаєш, чому він так робить? – отруйно спитала свекруха, дивлячись на Маргариту.

– Просвітіть.

– Тому що ти його затисла! – Раїса Степанівна схопилася на ноги. – Ти уявила себе главою сім’ї! Ти заробляєш, ти вирішуєш, ти принижуєш чоловіка!

– Чоловікові треба почуватися здобувачем! Йому потрібен статус. Якби ти була нормальною, мудрою жінкою, ти б сама віддала  цю трикляту камеру, щоб він міг зберегти обличчя перед сестрою!

Маргарита дивилася на свекруху, не вірячи своїм вухам.

– Зберегти обличчя? Подарувавши вкрадене?

– У сім’ї немає вкраденого! У сім’ї все спільне! – відрізала Раїса Степанівна. – Ти просто егоїстка! Тобі начхати на його самолюбство. Ти спеціально зараз все це вивалила, щоб розтоптати його при мені! Ти насолоджуєшся своєю владою!

Едуард, відчувши підтримку, миттєво випростав спину.

– Мама має рацію, Рито, – подав він голос. – Ти вічно мене пиляєш. Жодної підтримки від тебе немає. Лише докори грошима. Я ж намагаюся, я шукаю проєкти, а ти тільки крила підрізаєш!

Це було настільки абсурдно, що Маргарита навіть не розлютилася. Вона просто втомилася. Втомилася від цих нескінченних виправдань, вигаданих бізнес-проєктів, необхідності бути дорослою за двох.

– Чудово, – Маргарита схрестила руки. – Раз я так погано впливаю на самолюбство успішного інвестора, значить, настав час його рятувати.

– Саме так! – підтакнула свекруха. – Дружина має надихати, а не звіти вимагати.

– Едуарде, – Маргарита проігнорувала Раїсу Степанівну. – У тебе є година.

– На що?

– На збори.

Едуард моргнув.

– У сенсі? Ти мене виганяєш? Через шматок заліза?

– Я виганяю паразита, який переплутав береги, – спокійно відповіла Маргарита. – Збирай свої речі та їдь до мами! Там тебе надихатимуть, плекатимуть твоє самолюбство і годуватимуть безплатно!

– Ти не маєш права! – верещала Раїса Степанівна. – Це і його будинок теж! Він чоловік!

– Це моя квартира, куплена до шлюбу! – Маргарита показала на двері. – Година пішла. Якщо за шістдесят хвилин ви будете ще тут, я виставлю твої коробки з кросівками до загального коридору. Розмова закінчена!

Вона розвернулась і пішла в кімнату, щільно прикривши двері.

З вітальні долинало обурене шипіння свекрухи і жалюгідні спроби Едуарда звести все в жарт. Він кілька разів стукав до неї, просив поговорити нормально, обіцяв знайти роботу завтра ж. Маргарита не відповідала. Вона сиділа за ноутбуком та перевіряла логістичні маршрути.

Через п’ятдесят хвилин грюкнули вхідні двері.

Маргарита вийшла до передпокою. Туфлі свекрухи та кросівки чоловіка зникли. На полиці залишилася лише забута кепка Едуарда.

Маргарита взяла кепку двома пальцями і відправила її у відро для сміття. Доля сама розставить все на місця. Завтра потрібно буде викликати майстра, щоб змінити замки і подати заяву на розлучення.

Не було ні жалю, ні сліз, – тільки глухе роздратування. До неї ніяк не доходило, – як можна сидіти на шиї, звісивши ноги, та ще й вважати себе “господарем життя”?

Де були її очі та розум? Не дарма ж кажуть, – що кохання зле, – і козли цим користуються! Тож, будьте пильними…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!