– Ти мені, Валю, голову не мороч! На широку ногу гуляєте, а братові рідному у шматку хліба відмовляєш? – Дмитро Сергійович важко опустився на стілець у кухні. – Весілля вони затіяли! Племінниця і на таксі до РАЦСу доїде, не розвалиться.
Уляна завмерла у дверях. Її батько, Валентин Сергійович, стояв біля вікна. На його скронях за останній місяць побільшало сивини – підготовка до весілля сестри Уляни вичавлювала з нього всі соки.
– Дімо, ти зрозумій, – тихо почав батько, не обертаючись. – Ми на це весілля три роки відкладали. Кожна сукня, кожен стіл у ресторані – все вже розписано. В мене немає зайвих грошей. Я й так у борги не лізу лише дивом.
– Та навіщо вам цей ресторан? – Дмитро грюкнув по столу долонею. – Зберіться вдома, пельменів наваріть, ящик біленької купіть.
– Хто там на ці делікатеси дивитиметься? За годину всім все одно стане. А мені зараз треба. Терміново!
– На що, Дімо? – Валентин Сергійович нарешті повернувся. – Ти скажи, навіщо тобі така сума?
– П’ятдесят тисяч – це не за сіллю зайти! Що трапилося? Колектори? Хворіє хто?
Дмитро Сергійович відвів погляд, випрямився на стільці, почав нервово обривати задирку на великому пальці.
– Ну, треба. В інстанції одній заборгували. Не твого розуму справа, Валю. Ти просто дай, а я із першої зарплати поверну. Ти ж знаєш, я людина слова.
Уляна не витримала і пирхнула зі свого кута. «Людина слова», яка за останні десять років не пропрацювала і трьох місяців поспіль! Дмитро Сергійович зиркнув на племінницю.
– Ти чого там хмикаєш, малявко? Старші розмовляють, май совість.
– Дімо, не задирай її, – Валентин Сергійович ступив до столу. – Грошей я не дам тобі. Не тому, що жадібний, а тому, що немає їх. Усе під рахунок. Вибач.
Дмитро Сергійович різко підвівся, губи його ображено затремтіли.
– Зрозуміло, все з вами. Міські… Зарозумілися. Як у селі потрібна була допомога – так «Дмитре, рятуй», а як грошима поділитися – так нема.
Весілля вони справляють… Ну-ну. Дивіться, як би боком вам ці омари не вийшли.
Минуло два тижні. Підготовка до урочистостей вийшла на фінішну пряму. Потрібно було розв’язати питання з м’ясом – ресторан рестораном, але за традицією на другий день у заміському будинку батьків планувалося велике застілля «для своїх». А “свої” – це половина рідного села батька.
– Уляно, збирайся, – покликав Валентин Сергійович рано-вранці. – Поїдемо до тітки Марії. Я домовився, вона порося обробить до нашого приїзду. Натуральне м’ясо, не те що в цих супермаркетах – накачане водою.
– Тату, може, купимо в місті? – Уляна позіхнула, потягаючись. – Знову ці сільські розбірки… Зустрінемо дядька Дмитра, він же нам прокляття слідом слатиме.
– Нічого, переживемо, – підхопив батько ключі від машини. – Совість мене гризе, доню. Рідна ж людина. Відмовив я йому тоді, а сам місця собі не знаходжу.
– Може й справді лихо в нього? Дмитро – він хоч і безладний, але не злий.
Дорога до села зайняла близько години. Уляна дивилася у вікно на березові гаї, що пропливали повз, і думала про те, як дивно влаштовані люди.
Батько все життя орав: спочатку на заводі, потім свій невеликий бізнес підняв. Кожну гривню потом зароблено.
А дядько Діма завжди чекав на манну небесну. Тітка Марія вже виглядала їх біля воріт.
– Приїхали, дякувати Богу! – заголосила вона, відчиняючи хвіртку. – Проходьте, Валю, Улянко. М’ясо вже в холодній прибудові лежить оброблене. Шинка буде – пальчики оближеш.
Поки чоловік та син Марії укладали важкі пакети у багажник, Валентин Сергійович не витримав.
– Маріє, ти скажи мені… – він понизив голос, але Уляна все одно чула. – Дмитро до тебе не заходив по гроші?
– Приїжджав він до мене в місто, просив п’ятдесят тисяч. Злий поїхав, мовляв, весілля ми шикарне затіяли, а йому не допомагаємо.
Тітка Марія сплеснула руками та опустилася на лавку під старою яблунею.
– Ой, Валю… Просив він у всіх. І в мене просив, і в сусідів. Та хто ж йому дасть? Ми самі в кредитах по самі вуха. Трактор ось взяли два роки тому, оремо день і ніч, щоб виплатити. Важко, ой як важко…
– А навіщо йому? – Не відступав батько. – Він же сказав – в інстанції борг.
– В інстанції, ага… – тітка гірко посміхнулася. – Кредит у нього, Валю. Майже п’ятдесят тисяч. Відсотки набігли, пеня.
– Вони ж із Зінкою обоє не працюють. Сидять, у стелю плюють. Сина в місто вчитися відправили, так йому теж гроші потрібні.
– Раніше з маминої пенсії платили, з бабиної тобто. Та бабка не вічна, на ліки тепер все йде. Під’їли вони всі запаси, а платити нема чим. От і бігає тепер, як ошпарений.
Валентин Сергійович насупився.
– Слухай, Машо, – рішуче промовив батько. – Я зараз до нього заскочу. Поговорю по-людськи. Може, допоможу чим, якщо потрібна робота. Не можна так, щоб рідня в яму боргову падала.
– Їдь, – зітхнула тітка. – Тільки його вдома нема. Поїхав він на «рибалку» зі своїми дружками. Знаємо ми ту рибалку – три пляшки на брата, й вудки навіть не розмотають.
– Зінка вдома, вона тобі все й викладе. У неї вже язик свербить на чоловіка поскаржитися.
Валентин Сергійович кивнув й сів у машину.
Будинок брата зустрів їх похилим парканом, та зарослим бур’яном двором.
Ґанок давно просив ремонту, фарба на віконницях облупилася, і звисала сірими лусочками. Уляні стало ніяково. Як можна довести будинок до такого стану?
Зінаїда, дружина Дмитра, вийшла до них у старому халаті й поспішно пов’язаній хустці.
– Ой, Валю, – видихнула вона, спираючись на одвірок. – Якими долями? Проходьте, чи… Чаю немає, заварка скінчилася, але води наллю.
– Зіно, ми ненадовго, – Валентин Сергійович пройшов у тісний передпокій. – М’ясо забирали у Марії. Заїхав ось до брата. Дмитро у мене в місті був, грошей просив. Марія каже – у вас великий кредит?
Зінаїда раптом затулила обличчя руками й дрібно затремтіла.
– Кредит, Валю… Кредит. Ой, недолугі ми старі… Ой, які недолугі…
– Зін, ну ти заспокойся. Розкажи до пуття. Що сталося? На що гроші брали? На лікування? На ремонт? Дах геть зовсім худий.
Дружина Дмитра схлипнула, витерла носа краєм хустки та кивнула у бік великої кімнати, яка раніше була залою.
– Проходьте… Самі подивіться…
Уляна увійшла до кімнати слідом за батьком і завмерла: на тлі обшарпаних шпалер, що місцями звисали зі стін клаптями, на старій тумбі, що розвалювалася, височів… величезний телевізор, діагоналлю у пів стіни, з найтоншими рамками та вигнутим екраном.
Він виглядав тут так само недоречно, як діамантова брошка на брудній ганчірці.
– Це що? – тихо спитав Валентин Сергійович.
– Це телевізор, Валю, – Зінаїда опустилася на диван. – Шістдесят тисяч! Діма як побачив його у місті, так сон і втратив. Казав:
– Зіно, ми все життя в гною колупаємося, невже ми краси не гідні? Будемо футбол дивитися, як у кінотеатрі! Вікно у світ, Зіно!
Батько стояв мовчки дивлячись на чорний дзеркальний екран. Уляна бачила, як у нього на шиї здулася жилка.
– Шістдесят тисяч? – перепитав він. – У кредит? При тому, що ви обоє не працюєте?
– Так Дмитро сказав – знайде роботу! – заголосила Зінаїда. – В місто обіцяв їздити, охоронцем улаштуватися.
– Перший місяць із пенсії бабиної заплатили. Другий – корову продали, все одно годувати нічим було. А потім… потім колектори почали дзвонити.
– Дмитро слухавку не бере, на рибалку йде, щоб не чути. Син із міста дзвонить, їсти просить, а у нас мішок борошна залишився і закрутки…
– Ви, замість того, щоб підлатати дах чи закрити борги по газу, купили цю бандуру? – Валентин Сергійович нарешті зірвався. – Зіно, ви у своєму розумі?
– У вас паркан падає, у вас син у місті напівголодний, а ви «вікно у світ» купили?
– Так він же гарний, Валю… – Зінаїда знову почала схлипувати. – Діма вечорами його ввімкне, світло погасить – і не в селі ми зовсім, а десь в Америці. Там картинка така… яскрава.
Уляна підійшла ближче до телевізора. Зверху на ньому лежав шар пилу, а поряд на тумбочці стояла порожня пляшка з-під дешевого пійла та блюдце з недопалками.
– А працювати дядько пробував? – спитала Уляна, не приховуючи гидливості. – У сусідньому селі агрокомплекс відчинили, там люди потрібні. Машини возять робітників.
– Пробував… – Зінаїда махнула рукою. – Три дні з’їздив, сказав – спина болить. Начальник там злий, кричить постійно. Діма не любить, коли на нього кричать. Він же у нас творчий… Риболовлю любить, тишу.
Валентин Сергійович розвернувся і вийшов на ґанок. Уляна поспішила за ним.
– Ну й люди… – прошепотів він. – Господи, ну і люди.
Дмитро повернувся саме у цей момент. Побачивши машину брата і самого Валентина на ґанку, він на мить завмер, але відразу розплився в широкій усмішці.
– О, Валю! Приїхав таки! Совість замучила? По м’ясо до Марії заїжджав? Ну, заходь, заходь, зараз Зінка зляпає щось…
– Не треба, Дмитре, – батько спустився зі сходів. – Ми вже йдемо.
– Ти чого такий похмурий? – Дмитро підійшов ближче, обдавши Валентина запахом хмільних парів. – Грошей привіз?
– Ти не ображайся на мене, Валю, я тоді погарячкував… Сам розумієш, обставини притиснули.
– Бачив я твої обставини, – кивнув батько на вікно будинку. – Телевізор за шістдесят штук Це, значить, та сама «інстанція», в якій ти заборгував?
Брат миттєво змінився в обличчі. Посмішка зникла, погляд став підозрілим та злим.
– Ну то й що? Маю право! Ти у своєму місті на іномарці їздиш, у ресторани ходиш. А мені що – до останнього подиху в гній дивитися? Я, може, теж хочу долучитися до культури!
– До якої культури, Дімо? – Валентин Сергійович ступив до брата. – До тієї, де ти бабчину пенсію на плазму спускаєш, доки у тебе син у місті на хлібі та воді сидить?
– Тобі не соромно? Ти в мене гроші просив, весілля моєї доньки радив подешевше зіграти, щоб ти міг кредит за телевізор виплатити?
– А що такого? – Дмитро кинув вудку на землю. – У вас грошей – кури не клюють. Що тобі, шкода допомогти братові?
– Ви живите, а ми тут виживаємо! П’ятдесят тисяч для тебе ж – тьху! Один раз у ресторан не сходите – і все в ажурі.
– Я ці гроші заробив, Дмитре! Я спину гнув, коли ти по рибалках вештався! А ти просто паразит!
– Ох, як ти заговорив? Паразит? – Дмитро Сергійович пішов на брата, виставивши вперед брудний палець. – Ти мені тут моралі не читай!
– Ти в моєму домі! Не хочеш давати – не давай. Котись у своє місто, жери там своїх омарів. А до мене більше не лізь! Ти мені не брат! Зрозумів?
Валентин Сергійович замовк і уважно подивився на брата.
– Зрозумів, Дімо, – тихо сказав він. – Я все зрозумів.
Він повернувся і пішов до машини. Уляна кинулася слідом і швидко застрибнула на пасажирське сидіння.
Дорога назад пройшла в мовчанні. Валентин Сергійович міцно стискав кермо. Коли вони вже під’їжджали до міста, батько заговорив:
– Знаєш, Уляно… Адже я все думав, що я винен. Що я черствий став, про рідню забув. Думав, може, справді варто було дати йому ці гроші. Ну, врятувати…
– Батьку, ти ж бачив. П’ятдесят тисяч закрили б лише частину боргу. За місяць він би знову прийшов.
– Знаю. Тепер я знаю. Страшно це, дочко.
– А що з ними буде? – спитала Уляна. – Кредит же нікуди не дінеться.
– Банк забере, – зітхнув батько. – І телевізор забере, і, може, якесь майно опише. Хоча, що там описувати? Тільки цей телевізор і є.
– Дмитро кричатиме на всіх кутках, що його життя зламали, що брат його зрадив. Але допомагати я більше не буду. Не можна допомогти тому, хто не хоче стояти на ногах.
Весілля пройшло чудово. Сестра Уляни світилася від щастя, гості веселилися, і другого дня в заміському будинку було гамірно і тепло. Про Дмитра Сергійовича ніхто не згадував, ніби його й не було зовсім.
Нещасний телевізор у Дмитра Сергійовича справді вилучили судові пристави. Дмитро ще довго ходив по селу, скаржився на несправедливість світу і брата, який «зарозумівся», поки остаточно не приохотився до чарки.
Зінаїда поїхала до сина в місто, влаштувалась працювати прибиральницею. Вони живуть у маленькій кімнаті в гуртожитку, зате в тиші й без боргів.
Валентин Сергійович іноді переказує племіннику гроші на навчання, сподіваючись, що хоча б він нормальною людиною виросте.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
