– Ти зіпсувала мені життя! – голос свекрухи, різкий і верескливий, розрізав гомін застілля. Гості замовкли, ложки завмерли в руках, і навіть діти, що грали в кутку кімнати, повернули голови.
Лідія Павлівна стояла біля столу, уперши руки в боки, її обличчя палало від гніву. – Все, що в нас було гарного, ти зруйнувала своїм… своїм егоїзмом!
Ганна, що сиділа навпроти, відчула, як її обличчя почервоніло. Вона хотіла відповісти, але слова застрягли десь у горлі, наче грудка сухої вати.
Гості – родичі, сусіди, пара друзів сім’ї – дивилися на неї, і в їхніх очах читалося все: від цікавості до незручності. Чоловік Ганни, Ігор, сидів поруч, дивлячись у тарілку.
– Лідія Павлівно, – почала Аня, намагаючись тримати голос рівним, – поговорім пізніше, спокійно, без…
– Спокійно? – перервала свекруха, її очі блиснули. – Ти мені про спокій говоритимеш? Після всього, що ти наробила?
Аня проковтнула. Вона знала, про що мова, але все одно не розуміла, як ситуація дійшла до такого.
Застілля, яке мало стати звичайним сімейним святом – день народження свекра, – перетворилося на арену для з’ясування стосунків.
І все через те, що Ганна зважилася на один маленький крок, який, як виявилося, став для Лідії Павлівни особистою образою.
Два місяці тому Аня запропонувала Ігореві переїхати. Не в іншу країну, навіть не в інше місто, а просто в орендовану квартиру.
Вони одружилися три роки тому, і весь цей час жили з батьками Ігоря в їхній великій, але все-таки тісній для двох господарок квартирі.
Лідія Павлівна із самого початку дала зрозуміти, що вважає Ганну тимчасовим явищем у житті сина, а її спроби щось змінити в будинку, зустрічалися з холодним несхваленням.
– Це наш дім, – говорила свекруха, підкреслюючи слово «наш». – Ми з батьком стільки років його облаштовували, а ти тут лізеш зі своїми ідеями.
Аня терпіла. Вона намагалася бути гарною невісткою: допомагала з прибиранням, готувала вечерю, коли Лідія Павлівна затримувалася на роботі, навіть шила фіранки для дачі, хоча свекруха потім їх забула взяти.
Ідея переїзду стала для неї рятівним колом. Їй хотілося свого простору, де вона могла б дихати вільно, де її рішення не піддавалися б вічній критиці.
Ігор, на її подив, погодився. Він сказав, що втомився від постійних суперечок матері з дружиною і хоча сам не бачив у житті з батьками нічого страшного, підтримав її.
Вони знайшли невелику двокімнатну квартиру в сусідньому районі, недорогу, але затишну. Аня вже уявляла, як розставлятиме книжки на полицях, як вони з Ігорем вечерятимуть удвох, як вона проводжатиме його на роботу.
Але коли вони оголосили про переїзд, Лідія Павлівна сприйняла це, як зраду. Вона не кричала, не влаштовувала сцени – просто замовкла. На тиждень.
А потім почала говорити з Ігорем так, ніби Ані у кімнаті не було.
– Ти впевнений, синку, що тобі це потрібно? Ти ж знаєш, як важко нам без тебе буде.
Аня відчувала, як її витісняють, але мовчала, сподіваючись, що час все розставить на місця.
– Я не розумію, що я такого зробила, – сказала Ганна, дивлячись на свекруху. Голос її тремтів, але вона намагалася триматися. – Ми просто хочемо жити своїм життям.
– Своїм життям? – Лідія Павлівна пирхнула, її руки все ще упиралися в боки. – А хто, на твою думку, дбав про мого сина всі ці роки? Хто його виховував, годував, навчав? А тепер ти ведеш його, ніби ми для нього нічого не значимо!
Гості переглядалися. Тітка Ігоря, пухка жінка з добрими очима, спробувала втрутитися:
– Лідо, ну що ти, вони ж молоді, їм своє гніздо вити треба.
– Своє гніздо? – свекруха повернулася до неї, її голос став ще різкішим. – Вони й тут жили, як у Христа за пазухою! А тепер що? Кинути нас, старих, на волю долі?
Ганна відчула, як усередині все стислося. Вона ненавиділа, коли її виставляли винною, але ще більше ненавиділа, що Ігор мовчав.
Вона кинула на нього погляд, сподіваючись на підтримку, але він лише колупав виделкою в тарілці.
– Лідія Павлівно, – Аня зробила глибокий вдих, – вас ніхто не кидає. Ми відвідуватимемо, допомагатимемо, як і раніше. Просто нам з Ігорем потрібен свій дім.
– А тут тобі чим не будинок? ! – свекруха сплеснула руками. – Місця не вистачає? Чи ми тебе чимось образили?
Ганна хотіла відповісти, але тут втрутився свекор, мовчазний Віктор Іванович, який до цього сидів у кутку і спостерігав за тим, що відбувається.
– Лідо, годі, – сказав він тихо, але твердо. – Люди дивляться. Потім поговоримо.
Лідія Павлівна замовкла, але її погляд, сповнений образи, все ще був прикутий до Ганни. Вона розвернулась і вийшла з кімнати, залишивши важку тишу.
Після вечері гості розійшлися швидко, начебто боялися затриматись в епіцентрі сімейної бурі. Аня прибирала посуд, намагаючись не зустрічатись очима з Ігорем.
Їй хотілося запитати, чому він не заступився за неї, але вона знала, що це тільки призведе до нової суперечки. Ігор, як завжди, уникав конфліктів, воліючи відмовчуватися.
– Я поговорю з мамою, – нарешті сказав він, коли вони залишилися на кухні вдвох. – Вона просто… переймається.
– Це так називається? – Аня поставила тарілку в мийку трохи різкіше, ніж хотіла. – Вона мене принизила перед усіма! А ти сидів!
Ігор зітхнув, потираючи скроні.
– А що я мав зробити? Вона ж моя мати.
– А я твоя дружина! – Аня повернулася до нього, її голос став тихіше, але в ньому відчувався біль. – Ти обіцяв, що ми будемо разом у важкі хвилини. Разом, Ігор!
Він глянув на неї, і в його очах промайнуло щось схоже на провину. Але замість відповіді він просто кивнув і вийшов із кухні.
Аня залишилася сама, дивлячись на гору посуду. Їй раптом згадалося, як у дитинстві, коли батьки сварилися, вона ховалась у своїй кімнаті й уявляла, що має свій будинок, де все тихо і спокійно.
Тоді це були дитячі мрії, але зараз, коли вона так близько підійшла до їх здійснення, реальність виявилася складнішою.
Наступного дня Лідія Павлівна підійшла до Ганни. Її голос був незвично м’яким, майже винним.
– Аня, я… погарячкувала вчора. Вибач. Просто для мене це важко. Ігор – мій єдиний син, ти ж розумієш.
Аня мовчала, не знаючи, як реагувати. Вона чекала будь-чого, але не вибачень.
– Я не хотіла тебе образити, – продовжувала свекруха. – Просто… мені здається, що ти його забираєш у нас.
– Лідіє Павлівно, – Ганна намагалася говорити спокійно, – я не забираю Ігоря. Ми просто хочемо жити своєю родиною. Це не означає, що ми вас покинемо.
– Добре, – сказала Лідія Павлівна. – Але ж ти подумай, Аня. Сім’я це не тільки ви з Ігорем. Це й ми з батьком.
Розмова закінчилася, але осад залишився. Аня відчувала себе винною, хоч не розуміла, за що саме. Вона хотіла волі, але не хотіла нікого поранити. І все-таки кожен крок у бік самостійності здавався кроком по жерлу вулкана.
Переїзд відбувся за місяць. Квартира була маленькою, зі шпалерами у квіточку та старим паркетом, але Аня бачила в ній потенціал.
Вона з радістю взялася за облаштування: купила фарбу для стін, вибрала прості меблі, навіть посадила у горщику маленький фікус, який назвала “Надія”. Ігор допомагав, але без особливого ентузіазму – він все ще почував себе між двома вогнями.
Лідія Павлівна приїжджала кілька разів, щоразу з коробкою домашньої їжі, ніби Аня не могла приготувати сама.
Вона оглядала квартиру із виглядом експерта, але утримувалася від коментарів. Аня помічала, як свекруха іноді дивиться на Ігоря – з тугою, ніби він поїхав на інший континент, а не в сусідній район.
Якось, коли Лідія Павлівна приїхала з черговою коробкою, вона раптом сказала:
– Аня, я не мала рації. Ти нічого не зруйнувала. Просто… мені потрібен час, щоб звикнути.
Ганна кивнула, відчуваючи, як усередині щось відпускає. Це не було повним примиренням, але це був крок. Маленький, але важливий.
Минув рік. Аня та Ігор обжилися у своїй квартирі. Вони навчилися долати побутові труднощі, сваритися і миритися без втручання третіх осіб.
Лідія Павлівна стала приїжджати рідше, але кожен її візит був тепліший за попередній. Вона навіть почала питати Аню про її роботу, про плани, і одного разу похвалила її за те, як облаштувала кухню.
– Ти молодець, – сказала свекруха, дивлячись на акуратно розставлені баночки зі спеціями. – Дуже затишно тут.
Ганна посміхнулася. Вона знала, що складнощі не закінчилися, але все ж таки це був початок чогось нового. Може, не ідеального, але справжнього.
А того вечора, коли вони знову зібралися на день народження свекра, Лідія Павлівна підійняла келих і сказала, дивлячись на Аню:
– За сім’ю. За нас усіх.
І Аня, вперше за довгий час, відчула, що вона на своєму місці. Тож, не бійтеся слідувати своїм мріям та бажанням, всупереч всьому!
Бо життя одне, і прожити його потрібно так, як зручно вам і вашій родині. А ті, хто цього не розуміє, нехай йдуть до дідька лисого…
Як вважаєте, я слушно міркую? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
