– Ти на старість років з глузду з’їхала? – гаркнув чоловік, розлючено смикаючи сталевий ланцюг.
Він мерзотно брязнув по емальованих дверцятах холодильника. Ілля почервонів, намагаючись просунути товсті пальці під метал, але ланцюг сидів міцно. Замок був масивним, чорним, з блискучими коліщатками для коду.
– Чудовий вечір, правда? – Валерія притулилася до дверей кухні.
Вона не стала скандалити з порога. Просто сховала руки в кишені домашньої кофти та спостерігала за цирком.
Ілля повернувся з роботи пів години тому, звично кинув куртку на взуттєву полицю і попрямував до стратегічного запасу їжі. І тут на нього чекав сюрприз.
– Валеріє, ключі давай! – Ілля кинув ланцюг і дивився на дружину спідлоба. – Я орав. як проклятий, я хочу жерти!
– Немає ключів. Там кодовий замок. Тризначний, – гаркнула вона, не змінюючи пози. – Зламати не вийде, я перевіряла. Важкий, надійний. Саме для таких випадків.
Ілля перевів погляд на агрегат, потім знову на дружину. Потер скроні, ніби намагаючись прокинутися.
– Ти хвора? Знімай цю погань негайно!
– Зніму. Як тільки на нашому накопичувальному рахунку з’явиться знову та кругленька сума, яка там була ще вчора вранці.
Ілля затнувся. Повітря з нього ніби випустили. Він важко опустився на звичайний кухонний стілець. Весь його бойовий запал миттю випарувався, змінившись винною, але впертою гримасою.
– То ти бачила програму?
– Я бачила нулі, Ілля! Три роки ми з тобою горбатились! Три роки я ходила в тих самих зимових чоботях. Я забула, як виглядає майстер з манікюру, я у відпустці на морі була востаннє ще до того, як малі до школи пішли!
– Все заради того, щоб ми могли переїхати з цієї двушки. А сьогодні вранці заходжу перевірити відсоток за вкладом, а там пустка!
– Я можу все пояснити, – промимрив чоловік, намагаючись повернути впевненість і випрямляючи спину. – Таїсії терміново знадобилася допомога.
– Допомога? – хитро поцікавилася Валерія. – Матір взяли в заручники? Інопланетяни викрали?
– Не мели! У неї дах на дачі потік. Зовсім прохудився, крокви гниють! Потрібно перекривати, наймати бригаду. Матері потрібніші зараз, розумієш? Зима на носі!
Валерія відступила до вікна. Щільно закрила рота, вичікуючи паузу. Їй хотілося схопити сковорідку і огріти цього прид урка, але вона змусила себе говорити рівно.
– Ілля, ми на цей дах твоїй Таїсії скидалися п’ять років тому! І три роки тому на паркан. І торік на теплицю. Вона там у тебе фермерське господарство розводить, чи філію палацу будує?
– Ну, старий же будинок, сиплеться все! – сплеснув руками чоловік. – Що я, рідну матір кинути повинен напризволяще? Хто їй ще допоможе? Я єдиний син!
– За рахунок моєї спини? – рубанула Валерія. – Я брала нічні підробітки щоб скласти ці чортові звіти не для того, щоб твоя мати на дачі з комфортом огірки закручувала. То були наші спільні гроші! На розширення квартири! Для дітей! У старшої кімнати прохідна!
– Я в цей будинок теж гроші приношу! – Вибухнув Ілля. – Це й мої заощадження також. Маю право розпоряджатися! Я чоловік зрештою, я приймаю рішення. І я вирішив допомогти матері!
– Чудово розпорядився. Чоловік! Молодець!
Валерія кивнула на замотану ланцюгом білу шафу.
– А тепер слухай сюди, здобувач! Якщо ти такий самостійний благодійник, то й харчуватимешся самостійно! На свої хотілки, будь добрий, сам і заробляй – так ти любиш говорити, коли я прошу на нову куртку? Ось тепер це правило працює в обидва боки!
– До чого тут їжа?! – заревів Ілля, схопившись зі стільця.
– До того, що продукти у цьому холодильнику куплені на мою зарплату. Твою ти вчора безнапасно відправив на дачу. Так що ця шафка зачинена.
Ілля рипнув зубами. Ступив до холодильника, схопився за кодовий замок і почав люто крутити коліщатка.
– Три нулі? – гаркнув він.
– Мимо.
– Мій рік народження?
– Я не настільки передбачувана, – лукаво підморгнула Валерія.
– Валеріє, припиняй цей дитячий садок! У мене там лежать пельмені, я вчора сам їх купував!
– Пельмені я відварила дітям. Вони ростуть, їм треба. А здоровий лобур, на кшталт тебе, який так легко розкидається грошима, може й перебитися.
Чоловік розлютився. Обличчя витягнулося від обурення. Він свято вірив, що дружина зараз покричить, поплаче, може, поб’є тарілки для пристойності, а потім, зітхнувши, піде розігрівати вечерю.
Споконвічна жіноча хитрість тут не працювала – Валерія навіть не підвищувала голос, і це найбільше бісило його.
– Я в кафе піду вечеряти, раз у мене дружина така мегера! – виплюнув він, прямуючи до передпокою.
– Чудова ідея! – гукнула вона навздогін. – Тільки не забудь, що кредитку я сьогодні теж заблокувала. Карта була на моє ім’я, якщо ти забув. А готівки в тебе, після переказу матусі, не залишилося.
Ілля завмер у дверях. Поплескав себе по кишенях вітрівки. Мабуть, згадав, що вранці справді вигріб останню дрібницю на проїзд в офіс.
– Ти мене голодом морити надумала? – насторожено поцікавився він, повертаючись.
– Я? У жодному разі. Я просто бережу свої інвестиції. Якщо ти розпоряджаєшся нашими накопиченнями без дозволу, я розпоряджаюсь своїми продуктами. Все чесно. Домовлятимемося про майбутнє життя на березі, так би мовити.
– Це знущання! Дві баби в одному будинку, а винний завжди чоловік! – Простогнав Ілля.
– Не приплітай сюди свою матір. Ти доросла людина. Взяв гроші нишком – неси відповідальність нишком.
Ілля повернувся на кухню. Обійшов обідній стіл, злісно штовхнув ніжку табурету і знову витріщився на замок.
– Який код? – процідив він крізь зуби.
– Повернеш гроші на рахунок – скажу.
– Як я їх поверну?! Мати вже бригаді аванс віддала! І матеріали закупила!
– Тоді приємного апетиту. Говорять, лікувальне голодування прояснює розум!
Валерія розвернулась і спокійно вийшла з кухні, залишивши чоловіка віч-на-віч із холодним, замотаним у сталь агрегатом.
Ранок почався з гуркоту. Валерія розплющила очі і прислухалася. На кухні хтось люто гримів дверцятами шафок. Вона накинула халат і вийшла в коридор.
Ілля стояв посеред кухні в одних спортивних штанах, скуйовджений і злий. На столі лежала порожня пачка від макаронів.
– Де кава? – хрипко спитав він, помітивши дружину.
– Там же, де й ковбаса, – Валерія вказала на навісну шафку над плитою.
На ручках шафки висів невеликий, але міцний велосипедний трос. Ілля дивився на нього так, ніби побачив привид.
– Ти й бакалею замкнула?
– Аякже! Кава нині дорога.
– Валеріє, це вже не смішно! Мені на роботу їхати, я навіть поснідати не можу! Ти у своєму розумі?
– Можеш, – вівсянку. Я пакетик на столі залишила, дітям не вистачило. Завариш окропом з-під крана, чайник я до себе в кімнату забрала.
Ілля схопив пакетик з дешевою вівсянкою, покрутив у руках і з силою жбурнув у відро для сміття.
– Знаєш, що це таке? Це щурництво! – гнівно підвівся чоловік. – Ми сім’я! А ти їду від чоловіка ховаєш!
– Сім’я – це коли рішення ухвалюють разом, – холодно озвалася Валерія. – А коли ти у щура переказуєш всі накопичені за три роки гроші своїй матусі, а мене ставиш перед фактом – це не сім’я. Це спонсорство! А я батрачити після роботи не наймалася, щоб твою рідню утримувати.
– Та зрозумій ти, там екстрена ситуація! – не здавався Ілля. – Дах би провалився до чортів собачих! Це ж безпека!
– От нехай Таїсія тобі сніданки і готує під новим, абсолютно безпечним дахом!
Вона розвернулась і пішла у ванну кімнату. За зачиненими дверима було чути, як Ілля грюкає дверима передпокою і йде на роботу голодним.
Увечері того ж дня Валерія сиділа за столом і перевіряла уроки у молодшого, коли в замку повернувся ключ. Ілля увійшов до квартири з переможним виглядом.
У руках він тримав пластиковий пакет, з якого стирчали упаковки локшини швидкого приготування та батон дешевої ковбаси.
– Позичив у Антона до зарплати, – гордо оголосив він. – Подавись своїм холодильником. Думала, я зламаюсь?
Валерія мовчки знизала плечима.
– На здоров’я. Шлунок тільки побережи.
Ілля пройшов на кухню, зашурхотів пакетами. І тут у нього в кишені задзвонив телефон.
– Мама дзвонить, – голосно повідомив він у коридор, явно бажаючи, щоб дружина чула. – Зараз вона сама тобі все пояснить про дах! Я на гучний зв’язок поставлю!
Валерія відклала зошит і підійшла до кухні. Ілля переможно натиснув кнопку відповіді.
– Так, мамо! Ми тут із Валерією слухаємо.
– Іллюшо, синочку, – защебетав з динаміка бадьорий голос свекрухи. – Я чого дзвоню! Бригада приїхала, такі хлопці гарні, беручкі!
– Ось бачиш, – прошепотів Ілля дружині. – Дах зняли? – голосно спитав він.
– Ой, який дах, синку! – відмахнулася Таїсія. – Дах ще постоїть, там руберойдом підлатали, хлопці сказали, що років зо три ще зносу йому не буде. Я вирішила, що коли вже такі гроші з’явилися, треба веранду скласти!
На кухні повисла дзвінка пауза. Ілля повільно зблід.
– Веранду? – здавлено перепитав він.
– Так! А то сусідка свою відбудувала торік, ходить тепер гоголем, а я що, гірше? Та й плитку в альтанці давно настав час міняти, я придивилася тут одну, іспанську. Дорога, але краса невимовна!
Його пальці, що тримали батон дешевої ковбаси, зрадливо здригнулися. Валерія притулилася до одвірка, склавши руки на грудях, і не зводила з чоловіка очей.
– Мамо… ми ж на дах домовлялися, – промимрив Ілля. – Негайно…
– Ой, та ну його, цей дах! – Таїсія щасливо засміялася. – Зате, як я влітку гостей прийматиму на новій веранді? Ви ж із хлопчиками приїдете, де нам пити чай? Гаразд, побігла я, мені ще аванс за плитку віддавати. Дякую, синку! Врятував матір! Цілуй Валерію!
Дзвінок обірвався. Валерія стояла біля одвірка. Вона навіть не посміхалася, просто дивилася на чоловіка. Ілля мовчки дивився на телефон. Уся його пиха випарувалася, залишивши лише розгубленість ошуканого підлітка.
– Екстрена ситуація, значить? – тихо спитала Валерія. – Дах провалиться до біса собачого?
– Я… я не знав, – сказав чоловік. – Вона сказала, що дах…
– Вона сказала рівно те, що ти хотів почути, щоб відчути себе добрим сином моїм коштом, – Валерія підійшла до столу. – Знаєш, що найнеприємніше, Ілля?
– Що? – похмуро буркнув він, не піднімаючи очей.
– Не те, що ти віддав гроші. А те, що ти навіть не засумнівався, що маєш право розпоряджатися моїм життям. Ти три роки бачив, як я заощаджую на всьому. І одним переказом спустив усе на мамину іспанську плитку, щоб вона перед сусідкою красувалася.
Ілля мовчав. Крити було нічим. Він відклав ковбасу на стіл.
– Я поговорю з нею. Спробую повернути частину.
– Не треба.
– Чому?
– Бо справа вже не в грошах.
Валерія розвернулась і пішла до кімнати.
Минуло три місяці. Замок із холодильника Валерія зняла ще тоді, за кілька днів. Замість нього з’явився чіткий кордон на полицях. Верхні дві – її та дітей. Нижня – Іллі.
У них з’явилися окремі рахунки. Ілля тепер сам оплачував половину комуналки, сам купував собі продукти, сам прав свої речі. Таїсія дзвонила рідко, образившись, що син більше не переказує «зайву копійчину», а сплачує борг Валерії.
Увечері Ілля сидів за обіднім столом і похмуро жував розігріті сосиски з макаронами. Валерія дістала зі своєї полиці шматок запеченого м’яса, поклала на тарілку та поставила у мікрохвильову піч.
Запах смаженої свинини поплив кухнею. Ілля сумно провів тарілку поглядом, проковтнув слину і уткнувся у свій телефон.
Він так і не зрозумів, коли став у власному будинку просто сусідом, що орендує нижню полицю в холодильнику.
Поки що так, а далі буде видно…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
