– Ти, Наталю, добре заробляла, а тепер Андрієві доведеться й далі одному працювати! Настав час тобі на роботу виходити, а не в декрет черговий! – Незворушно заявила свекруха

– Я прийшла поговорити з вами. Андрію, клич свою дружину.

– Поговорити? Про що?

– Клич!

– Наташа, можеш підійти?

– Можу, вже йду, Єгор сам засне, – Наташа вийшла з кімнати сина. – Здрастуйте Зінаїдо Янівно. Чай?

– Присядь. Я не на чай, просто поговорити. Вчора ви повідомили, що знову чекаєте на малюка… Ви ще зовсім молоді, Єгору півтора року, навіщо вам ще одна дитина?

– Ти, Наталю, добре заробляла, а тепер Андрієві доведеться й далі одному працювати! Настав час тобі на роботу виходити, а не в декрет черговий!

– Мамо, ти що таке кажеш? Ми впораємося і грошей у вас не просимо. До речі, ніхто з вас ніколи не сидів з нашим сином. А малюк у нас буде обов’язково. Це наше рішення.

– Треба слухати дорослих! А я вам говорю, що можна й одну дитину виховати, зате все в неї буде.

– Мамо, а чому ти сестрам цього не казала, коли вони обидві зібралися за третім? За третім! А тепер Марина знову при надії, вже вчетверте. Може, ти краще їй порадиш позбавитися малюка? У нас буде лише друга дитина.

– Їй пізно.

– Чудово, буде в мене ще одна племінниця чи племінник. І ще! Наташа працює, а ось Марина з одного декрету в інший стрибає.

– Вирішили урвати все від держави? П’ятий буде? Її чоловік уже не справляється з утриманням сім’ї. Тобі там треба бити тривогу. У нас все гаразд.

– Добре. А ти, Наталю, що мовчиш? Народ иш років так через п’ять, а поки що треба почекати. Дитина вам зараз не потрібна.

– Це вам вона не потрібна, а нам потрібна. І не вам вирішувати, буде вона чи ні. Ви запропонували позбавитись свого онука!

– Які слова. Багато хто так робить.

– Дитина обов’язково буде. Ви нам не завадите! Ви тільки про це збиралися говорити?

Зінаїда Янівна пішла.

– Андрію, що це було?

– Я здається розумію. Тиждень тому мати завела розмову, що у Марини дві кімнати, а скоро їх буде шестеро. Тісно. Вона запропонувала… натякнула, що їм треба допомогти з розширенням.

– Три кімнати буде мало, хотілося б чотири чи п’ять. А ось грошей не вистачає. Моя зарплата хороша, ти б вийшла на роботу та утримувала нашу сім’ю, а я допомагав би сестрі.

– Ганна допомагати не може, вона у декреті, та й освіти у неї немає. І квартира також маленька. Ми – найкращий варіант. У нас і зарплати, у нас три кімнати на трьох, поки що на трьох.

– А якщо ти знову будеш у декреті, то я не зможу допомагати. Мати так вважає. І не треба говорити матері, що ти працюєш удома. Вони усе не так розуміють. Нехай вважає, що ти сидиш на моїй шиї.

– Але ж це наші гроші. Яка їм до них справа. І вони знають, що я працюю, просто серйозно це не сприймають. Просто не оголошуватимемо мій дохід.

– Ти маєш рацію.
***
Свекруха ще кілька разів намагалася поговорити.

– Поки не пізно. Ще встигнете, та й взагалі вистачить одного.

Успіхів це не дало. Донька Наталії та Андрія з’явилася навесні. За два місяці до того народ ила і Марина.

– Сподіваюся, ви на цьому зупинилися, – сказала Зінаїда Янівна біля лікарні.

– Мамо, ти про що? Син є, дочка є, а двійнят немає. Хочемо двійнят, – пожартував Андрій, а мати повірила.

– Про що ви тільки думаєте?

– Про низьку демографічну ситуацію.

– А Марина чекатиме?

– Чого чекати? Я працюю лише на свою родину. Марині та Ганні треба було вчитися, а не заміж вискакувати у вісімнадцять років. Скоро їхнім дітям вступати, а вони самі не вчені. І чоловіки такі самі.

– Тобі просто пощастило з освітою.

– Пощастило? Хіба може з освітою пощастити? Я всього сам досяг! Коли я навчався, ви не могли мені навіть грошей дати, все йшло на сім’ї моїх сестер.

– І Наталка так само вчилася та працювала. У цьому ми з нею схожі. Намагаємось, бо ніхто нам не допомагає.

– Наташа! Вона сидить на твоїй шиї! Сидить! Ось ти машину купив, а твоїй сестрі тісно у маленькій квартирі. Треба було їй допомогти, а ти свою принцесу кататимеш!

– Кататиму. До речі, можна й у декреті освіту здобути. Багато хто так робить.

– У кого ти такий розумний?

– Мамо, тобі видніше.

– Ах, ти паразит, ти на що натякаєш? Що ти матері кажеш.

– Я просто пожартував. Схожий на батька, а ось у мене характер не ваш. Мабуть, у далекого предка пішов. Гаразд, мамо, більше не затіватимемо розмови на ці теми.

– Захочемо, ще малюк буде. Сім’я наша, наші гроші, допомагати нікому не будемо. До нас із порадами приходити не треба.

Зінаїда Янівна припинила радити та натякати на допомогу, бо зрозуміла, що марно. А у Марини й досі у двокімнатній квартирі шестеро людей. Мабуть, чекають з моря погоди, або халяви! Як кажуть, – Бог в допомогу…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!