Вечір опускався на маленьке містечко. Зима вже встигла забрати всю радість пізньої осені, але снігу ще не було – тільки бруд та сіра сльота.
Я стояла біля вікна, слухаючи звуки з двору. Десь вдалині рипіли гальма автобуса, а під вікнами, голосно сміючись, пройшли підлітки. Мої власні діти були у сусідній кімнаті: Даша робила уроки, а Гліб знову грав телефоном.
Сергій повернувся пізно, як завжди. Тихо грюкнули двері, потім шарудіння куртки, скупе:
– Привіт.
– Привіт. – Я обернулася від вікна, але не підійшла.
– Їсти є? – Не дивлячись на мене, кинув він.
– Розігрію зараз.
Я намагалася не помічати цього тону. “Просто втомився”, – подумала я, звично його виправдовуючи.
Але образа все одно дряпнула серце. Ми майже не говорили один з одним останнім часом. Наче не чоловік і дружина, а сусіди. Сергій перевдягся і пішов у спальню. Я ввімкнула плиту і дістала каструлю із супом.
– Ти хоч розкажи, як пройшов день, – сказала я, коли він сів за стіл.
– Нормально. Робота, нічого нового.
Відповідь звучала так, ніби за нею була поставлена жирна крапка. Я сіла навпроти, схрестивши руки.
– Може, завтра сходиш із Глібом на тренування? Він просив.
Сергій підняв погляд від тарілки:
– Я зайнятий, сам розбереться.
Я лише зітхнула. Знову. Знову ця стіна. Мій чоловік колись був зовсім іншим – смішив мене жартами, підбадьорював, говорив компліменти. Зараз переді мною сидів стомлений, чужий чоловік, вічно незадоволений і похмурий.
Після вечері Сергій не затримуючись, пішов у гараж. Він проводив там майже всі вечори.
“Краще, ніж пити”, – заспокоювала я себе. Я почала прибирати зі столу, коли погляд упав на підвіконня.
Там лежав стос старих фотографій – Сергій нещодавно приніс їх із гаража, щоб показати дітям. Я взяла верхню картку, та завмерла.
На фотографії був Сергій – молодий, із задерикуватою усмішкою. Поруч із ним – світловолоса дівчина в літній сукні. Ольга. Я одразу її впізнала.
“Ну навіщо ти це тут залишив?” – Подумала я, опустивши фото на стіл. Я добре пам’ятала цю дівчину. Ольга виїхала з містечка ще до нашого весілля, але ім’я її чомусь спливало в розмовах.
Особливо в ті перші роки, коли ми лише одружилися. Сергій якось казав, що зустрічався з нею в молодості. На її адресу він не скупився на теплі слова: “Така, знаєш, легка, весела була. Усі пацани за нею бігали”.
Я тоді мовчала, але всередині грудка ревнощів зростала. Я довго дивилася на фотографію, доки не відчула укол болю в серці. “А може, він досі її пам’ятає?” Ця думка не давала спокою.
Наступного дня, збираючи речі на роботу, я знову натрапила на фотографію. Я вирішила покласти її на місце – в альбом, який Сергій все ще тримав на полиці.
Коли відкрила альбом, то побачила, що фото з Ольгою були майже в кожній смузі. У голові спливали уривки спогадів.
Як Сергій якось зітхнув, згадавши Ольгу, як він говорив про неї з особливою ніжністю. “Та гаразд, Надю, минуле це все”, – відповів він тоді, відмахнувшись.
Але тепер я вже не була впевнена. Того вечора я знову спробувала заговорити із Сергієм.
– Сергію, а ти пам’ятаєш Ольгу?
Він підняв на мене стомлений погляд, насупився:
– З чого раптом?
– Просто натрапила на фотографії. Раніше ти про неї розповідав…
Сергій зам’явся, ніби не знав, що відповісти.
– Ну то й що? Було й минулося. Забудь, – пробурчав він, і знову пішов у гараж.
Я відчула, як у грудях закипає роздратування. “Забути? Ти сам щось забув?”
Я не знала, що робити. Але одне ставало зрозумілим: ця тінь минулого все ще жила між нами. І її існування боляче било по надії, що у нашій сім’ї ще можна щось виправити.
Всю ніч я лежала, дивлячись у стелю, відчуваючи, як наша із Сергієм прірва стає все глибше.
Ранок був звичайний. Сергій пішов на роботу зарано, не попрощавшись. Я довго дивилася на двері, які він так грубо зачинив, наче боявся, що його попросять залишитись.
На кухні стояла тиша, яка порушувалась тільки шумом чайника. Я механічно намазувала бутерброд маслом, але апетиту не було. У моїй голові все крутилася та сама фотографія.
– Мамо, ти мені гроші на обід даси, чи ні? – влетів у кухню Гліб, рюкзак на одному плечі, кросівки розв’язані.
– А ти зробив уроки вчора? – суворо спитала я, відволікаючись від думок.
– Та робив я, що ти одразу починаєш? – буркнув син, смикаючи блискавку на рюкзаку.
– Нічого не робив, а в телефоні залипав! – Втрутилася Даша, виходячи з кімнати. Вона була старша за брата на два роки, і, як це зазвичай буває, постійно вдавала з себе дорослу.
– Тобі яка різниця, ябеда? – Огризнувся Гліб.
– Все, годі! – різко обірвала я, грюкнувши рукою по столу. – Ось отримаєш двійку з алгебри, тоді подивимося, як випрошуватимеш гроші.
– Гаразд, зрозумів, – син відступив, але під ніс таки пробурчав: – Весь час тільки й знаєш, як пиляти.
Я тяжко зітхнула. Побутові проблеми накочували, як хвиля. Начебто нічого серйозного, але вони збиралися, створюючи відчуття, ніби ти потопаєш. Сергій не допомагав ні з дітьми, ані з будинком. Все було на мені.
Увечері, коли Сергій повернувся, я знову спробувала з ним поговорити.
– Як день?
– Нормально, – коротко відповів він, відсунувши стілець і сідаючи за стіл.
– А що це ти прийшов раніше? – Здивувалася я. Зазвичай він затримувався допізна.
– Набрид уже гараж, вдома посиджу.
Я внутрішньо напружилася, але все ж таки вирішила скористатися моментом.
– Слухай, Сергію, а ти не помічав, що ми якось… чужими стали? – я говорила обережно, боячись викликати в нього роздратування.
– Та ну, знову ти зі своїми розмовами. Все нормально у нас, що ти вигадуєш? – відмахнувся він, навіть не дивлячись.
– Нормально? Ми навіть не розмовляємо до пуття, ти вічно мовчиш, або йдеш!
Він підвів на мене очі, роздратовано цокнув язиком:
– Надя, я працюю, втомлююся. Ти хоч розумієш, що на мені все тримається? Я тобі що, вірші тут читати мушу?
– Та річ не у віршах, Сергію! – Я не витримала і підвищила голос. – Я хочу, щоб ти хоч трохи був ближче.
– Ближче? – посміхнувся він. – Та куди ближче? Ми з тобою живемо двадцять років!
– Живемо? Чи просто поряд існуємо? – Я подивилася йому прямо в очі.
Сергій насупився, підвівся, відсунув стілець.
– Все, Надя, годі. Не починай.
Він пішов у спальню, а я залишилася сама на кухні. У горлі стояла грудка. Наступного дня я зайшла до своєї подруги Тамари, сусідки з третього поверху.
– Надя, а ти себе в дзеркало бачила? – Тамара, маленька, рухлива, з невдоволеним виразом обличчя, дивилася на мене з докором. – Синці під очима, ніби всю ніч грядки копала.
– Ну, а чого мені радіти? Дім, робота, чоловік, – я відкинулася на спинку стільця.
– То ви з Серьогою що, зовсім ніяк? – примружилася Тамара, підтягуючи до себе кухоль із чаєм.
– Та він усе у гаражі, чи з мужиками. А вчора… Ти уявляєш, знайшла у нього фотки Ольги тієї, з юності.
– Ольги? – Тамара підняла брову. – Це яка блондиночка? Ну, гарненька була!
– Саме так! І ці фотки скрізь. Скажи, навіщо? – Я говорила все швидше, відчуваючи, як з мене виривається давно накопичене. – Він явно про неї думає.
– Ну, якщо про неї думає, значить, тобі робити висновки треба. – Тамара розвела руками. – А ти що, розмовляла з ним?
– Розмовляла, – гірко посміхнулася я. – А толку? Уникає теми, як завжди.
Тамара хмикнула:
– А ти прослідкуй.
– У сенсі? – Здивувалася я.
– Ну, послухай, з ким він там тріщить телефоном. Може, листування якісь. Зараз усі в цих смартфонах стирчать.
Я похитала головою, але вдома спіймала себе на тому, що довго дивлюся на телефон чоловіка, який він іноді забував на кухні.
Пізніше ввечері, укладаючи речі у пральну машину, я почула, як Сергій розмовляє телефоном. Я знала, що підслуховувати погано, але ноги самі понесли мене в коридор.
– Так, а що? Все, як було. Та ні, ти не розумієш, я її любив завжди. Так, Оль… Якби не поїхала тоді… – Голос Сергія був м’яким, майже ніжним.
Я остовпіла. Кімната раптом закружляла перед очима. Я притулилася до стіни, відчуваючи, як серце стукає у горлі.
Його слова вдарили мене сильніше, ніж я могла уявити. “Любив завжди”. “Якби не поїхала”. Це правда. Весь цей час.
Сергій довго не міг заснути тієї ночі, коли довідався, що Ольга повернулася. Ця новина, сказана побіжно колегою, немов блискавка, пронизала його.
Він уявляв її обличчя, її посмішку, ті самі іскорки в очах. “Цікаво, чи змінилася?” – думав він, повертаючись з боку на бік.
На ранок він був мовчазніший зазвичай. Я помітила, як він із головою пішов у телефон, щось там переглядаючи.
– Ти хоч дітям поснідати зроби, – кинула я, проходячи повз.
– Та гаразд, вони вже дорослі, самі розберуться, – буркнув Сергій, не відриваючись від екрана.
– Ти щось шукаєш? – Я завмерла у дверях, примружившись.
– Та так… дрібниці.
Я хмикнула, але нічого не сказала. Останнім часом мене більше лякала його закритість, ніж дратувала.
Сергій домовився про зустріч з Ольгою через знайомих. Йому сказали, що вона всього на кілька днів у місті, у сімейних справах. Того дня він пішов з дому раніше, ніж звичайно, сказав Надії, що на роботі завал.
– Ну-ну, завал, – пробурмотіла вона собі під ніс.
Він ішов в кафе, а серце аж заходилося від хвилювання. Руки спітніли, в голові крутилися слова, але жодне не здавалося слушним.
Коли він її побачив, серце тьохнуло. Ольга сиділа за столиком біля вікна, гортаючи телефон. Вона була все так само красива, але вже не тим дівчиськом з юності, а дорослою, впевненою в собі жінкою.
Волосся коротко підстрижене, легкий макіяж, дорогий светр, який одразу впадав у вічі своєю простотою та елегантністю.
– Сергію! – її голос був таким же мелодійним, як у спогадах. Вона посміхнулася, підвелася, щоб обійняти його.
– Олю, – тільки й зміг він видавити.
Вони сіли за стіл. Сергій нервово крутив філіжанку кави. Ольга говорила спокійно, впевнено розповідала про своє життя в столиці, про чоловіка, який працює у великій компанії, про дітей. Її голос був сповнений легкості, ніби вона згадувала приємне кіно.
– А ти як, Сергію? Одружений, діти? – спитала вона, поклавши лікті на стіл, і дивлячись на нього з цікавістю.
– Так, одружений, двоє дітей. Дашка вже в інститут піде незабаром, а Гліб – до школи ще ходить, – промимрив він, намагаючись не зустрічатися з її поглядом.
– Це чудово, – вона посміхнулася. – А де працюєш?
– У логістиці, на вантажівках. Ну, нічого так, тримаємось.
– Ну ось бачиш, все склалося в тебе, Сергію, – м’яко сказала вона.
Ці слова вкололи його. Йому хотілося сказати, що нічого не склалося. Що він мріяв зовсім про інше життя, мріяв про неї. І тепер вона перед ним, через стільки років.
– Оль, знаєш. Я, напевно, даремно тебе тоді відпустив.
Вона уважно подивилася на нього, її посмішка зникла.
– Сергію, ну які у нас тоді були варіанти? Я мусила поїхати. І взагалі, ми були дітьми.
– Але я кохав тебе, – тихо промовив він, відчуваючи, як грудка підіймається до горла. – Усе життя…
Ольга замовкла, дивлячись на нього з легким сумом.
– Ти мене ідеалізуєш, Сергію. Зрозумій те, що було тоді, – це частина юності. Адже ти сам сказав, що в тебе сім’я, діти.
– Але якби ти тоді залишилася, все було б інакше.
Вона посміхнулася, але її погляд був суворим.
– Знаєш, що я зрозуміла за ці роки? Важливо, не що могло бути, а що є. У тебе сім’я, а я живу своїм життям. Ми з тобою були тоді щасливі, але це пройшло.
– А ти, ти хоч колись про мене думала? – його голос затремтів.
– Звісно, думала, – кивнула вона. – Але зараз я розумію, що то була просто частина мого шляху. Ти хороша людина, Сергію, але ми давно різні.
Він відчув, як земля йде з-під ніг. Вона підвелася, подивилася на годинник.
– Мені час. Було приємно побачитися, дякую за каву.
Вона вийшла з кафе, а він залишився сидіти, дивлячись у філіжанку. У голові шуміло, всередині все валилося. Її голос, її посмішка – тепер все здавалося чужим. Вона більше не належала до його спогадів, не належала йому.
Увечері він повернувся додому. Надія вже чекала на нього, мовчки перучи кухонний рушник.
– Пізно, – кинула вона, навіть не обернувшись.
– Так, затримали, – промимрив він, намагаючись не зустрічатися з її поглядом.
– Сподіваюся, з вантажами все гаразд? Чи ти зустрічався з кимось важливим? – її голос був наповнений сарказмом, але Сергій не помітив цього.
Він пройшов у спальню, впав на ліжко і довго дивився в стелю. Все його минуле, все те, що гріло його душу довгі роки, виявилося маревом. Ілюзія розсипалася на порох.
Я не одразу наважилася заговорити. Я кілька днів вичікувала, спостерігала за чоловіком, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
Сергій був дивним – мовчазним, роздратованим, немов тінь від колишнього. Він так само йшов у гараж, але тепер і там, здавалося, не знаходив собі місця.
Якось увечері я таки набралася сміливості. Діти пішли у свої кімнати, телевізор у залі гудів. Я сиділа навпроти Сергія, дивилася на нього уважно, ніби намагаючись прочитати на його обличчі те, що він приховував.
– Сергію, – я нарешті порушила мовчання, – нам треба поговорити.
Він навіть не підняв голови.
– Про що?
– Ти гадаєш, я не помічаю? – мій голос здригнувся, але я відразу зібралася. – Ти щось приховуєш.
Сергій відклав ложку, і важко зітхнув.
– Надя, я втомився. У мене і так справ по горло, ти ще починаєш.
– А ти не втомився весь час мовчати? Не втомився прикидатися?
Він різко підняв очі, в яких блиснуло роздратування.
– Прикидатися? Що ти вигадуєш?
Я примружилася, подалася вперед, не даючи йому піти вкотре від розмови.
– Я все знаю, Сергію. Про Ольгу. Про ваші фотографії. Про те, що ти їй дзвонив.
Він завмер, ложка застигла в руці. Обличчя його зблідло.
– Хто тобі сказав?
– Ніхто, – з гіркотою посміхнулася я. – Ти сам сказав. Коли телефоном з другом тріпався, а я підслухала.
Він відсунув тарілку, наче суп раптово втратив смак.
– Надя, ти не розумієш.
– Чого я не розумію, Сергію? Що ти все життя чекав на неї? Що ти використовував мене, як запасний аеродром? – Мій голос став голоснішим.
– Та годі, я ж не хотів, щоб так вийшло! – вигукнув він, підводячись із-за столу.
– А що ти хотів? – Я теж підвелася, дивлячись йому прямо в обличчя. – Хотів, щоб я мовчала, поки ти живеш у своїх мріях? Поки ти вдаєш, що в нас все нормально?
Сергій взявся за голову, пройшовся кухнею, ніби шукав вихід.
– Та я не знаю… Просто… Просто життя так склалося, розумієш?
– Ні, не розумію! – Я вже не могла стримуватись, сльози блищали в моїх очах. – Ти забрав у мене найкращі роки! Я через тебе залишилася у цьому місті, відмовилася від усього. А ти… Ти весь час думав про неї!
– Надя, ну годі! Я не хотів тебе ображати. Я… я намагався.
Я засміялася, але в цьому сміху було більше болю, ніж радості.
– Намагався? Ти хоч хвилину мене кохав, Сергію? Хоч раз?
Він не відповів, тільки відвернувся.
– Мовчи, мовчи! – Я витерла сльози. – Мені більше не потрібні твої виправдання. Я втомилася. Іди.
Сергій різко обернувся, не вірячи своїм вухам.
– Що?
– Іди. Куди хочеш? До Ольги своєї, до друзів, у гараж. Мені байдуже. Тільки не роби вигляд, що в тебе є справа до цієї сім’ї.
Він глянув на мене, не знаходячи слів. Моє обличчя, зазвичай м’яке і спокійне, зараз було твердим, ніби я нарешті ухвалила рішення, від якого вже не відступлюся.
– А діти? – пробурмотів він, намагаючись зачепитися хоч за щось.
– Про дітей я сама подбаю, – різко відповіла я. – Ти все одно ніколи не був із ними близький.
Сергій знову опустив голову. Він зрозумів, що мені уже нема чого сказати.
Тієї ночі він не пішов. Ліг у спальні на дивані, відвернувшись до стіни. Я лежала в іншій кімнаті. Сльози висохли, але біль залишився.
Наступного дня Сергій спробував поговорити, але мене вже не цікавили його слова. Я байдуже дивилася на нього, ніби він більше не був частиною мого життя.
– Надя, ну що ти? Ми ж родина.
– Родина? – Я гірко посміхнулася. – Родина, це коли кохають і поважають один одного. А що у нас? Декорації?
– Та ти ж розумієш, я дурень був… – його голос звучав жалібно, майже благаюче.
– Пізно, Сергію. Пізно.
Я відвернулася і пішла на кухню. Сергій залишився стояти, опустивши плечі.
Наступні дні стали для нього справжнім катуванням. Я більше не намагалася говорити із ним. Діти теж немов відчули, що батько більше не “у своїй тарілці”.
Вони розмовляли з ним сухо, короткими фразами, намагаючись уникати зайвого контакту. Вечорами Сергій сидів у гаражі, дивлячись на іржавий інструмент, який уже не хотілося чіпати.
Якось він відкрив альбом із фотографіями. Перегорнув сторінку, де була та сама картка з Ольгою. Рука завмерла, але так і не зміг викинути її. Дуже боляче було визнати, що вона була його єдиною мрією.
Тепер він був один. Один зі своїми спогадами, зі зруйнованою родиною, з тим, що сам і створив.
Надія більше не дивилася на нього з надією чи образою. Її погляд був порожнім, і це було найстрашнішим! Чому розуміння про важливість людини приходить тільки тоді, коли втрачаєш її?
