– П’ятнадцять тисяч за якусь ганчірку? – Віктор люто розмахував чеком перед моїм носом. – Це ж сукня! Звичайна сукня! Її одягнуть лише один раз, і все!
– Це весільна сукня нашої єдиної дочки, – я намагалася говорити спокійно. – Вона так чекала цього дня, так мріяла…
– Мріяла! – Він іронічно хмикнув. – А ти знаєш, скільки я мріяв про нову машину? Але ж я не витрачаю на неї останні гроші!
– Останні? Вітю, не сміши мене! У тебе три рахунки в різних банках, квартира від бабусі здається в оренду… І це не рахуючи твоїх «заначок», про які, як ти, мабуть, думав, я не знаю.
– І все одно! – наполегливо стояв на своєму Віктор. – Витрачати гроші на таке – це дурість!
.. Варто сказати, що ми з Віктором були одружені багато років. Чи завжди він був таким скнарою? Мабуть, так.
Коли ми познайомилися і почали зустрічатися, ця його ощадливість мене навіть розчулювала і здавалася мені ознакою гарного господаря.
– Який ґрунтовний чоловік, – думала я, дивлячись, як він акуратно записує витрати в блокнотик. – З таким точно не пропадеш!
Тепер я розумію, що це була ніяка не ощадливість, а справжнісінька манія. Втім, мова не про мене. Йшлося про Оленку, про нашу з Віктором дочку. Два роки тому вона зустріла Андрія. І ось нарешті весілля! Я так чекала на цей момент!
Сукню ми з Оленою вибирали дуже довго, об’їздили всі салони міста, приміряли сотні варіантів… І все було не те.
І ось ми знайшли те, що було потрібне. Сукня була напрочуд ніжною, кремовою, з мереживним корсетом і спідницею, що струмує.
– Мамо, це вона, – шепотіла Олена. – Я все життя мріяла про таку!
І я купила її. Так, не спитавши Віктора. Бо знала, що почнеться катавасія. Мій ощадливий, господарський чоловік обов’язково скаже щось на кшталт:
– А дешевше не можна було? А може взяти напрокат? А навіщо взагалі весільна сукня, можна ж у звичайній ошатній?
Зрозуміло, він влаштував мені скандал, але на мене його крики враження не справили.
Після сукні ми почали шукати відповідний ресторан. І знайшли, з французькою кухнею, живою музикою та з терасою з видом на річку.
Коли Віктор дізнався, у нього, як то кажуть, відвисла щелепа.
– Скасовуй негайно! – закричав він. – Негайно! Ми проведемо весілля у нашій їдальні!
Він мав на увазі їдальню при меблевій фабриці, де працювала кухарем його сестра Галина. Годують там непогано, ситно та недорого, але проводити там весілля?
– Вітю, ти при своєму розумі? – тихо запитала я. – Твоя дочка не посиденьки з подружками організовує, а виходить заміж!
– І що? – хмикнув чоловік. – Чим весільне гуляння відрізняється від інших?
Щиро кажучи, я навіть розгубилася.
– Ти… серйозно, чи що?
– Ну так! – Віктор навіть груди випнув. – Та ти не бійся, Галя все організує! Безплатно! Ну, майже безплатно. Тільки за продукти заплатимо, та й усе. Так, без лиску. Але яка економія! До того ж…
Чоловік зі значенням глянув на мене.
– Сучасні шлюби – це одні пустощі! Якщо вони розбіжаться через кілька років…
– Вітю!
– То все це, всі мої гроші та твоя біганина, все буде коту під хвіст! – як ні в чому не бувало закінчив свою думку чоловік.
– Та як ти тільки можеш…
– У будь-якому випадку, – він підняв вгору вказівний палець, – грошей ти не отримаєш жодної гривні. Все, крапка!
І він зробив те, чого я не очікувала навіть від нього. Він заблокував мою карту, просто взяв та заблокував.
– Щоб ти не наробила дурниць, – відповів він на всі мої обурення.
А наступного дня він приніс сукню.
– Ось, – гордо заявив він, розгортаючи принесений пакунок, – сукня моєї племінниці Дарини. Вона, як ти знаєш, виходила заміж п’ять років тому, і з того часу вона висить без діла.
Сукня була… своєрідною. Хоч що там. Це була жахлива споруда з блискучого атласу з рюшами, воланами та стразами. Розмірів на три більше, ніж потрібно Олені. І пахла вона… специфічно.
Олена подивилася на цю сукню і здивовано підійняла брови.
– Тату… – промовила вона. – Ти… серйозно, чи що? Та навіщо ти його притягнув? У мене вже є сукня!
– Я абсолютно серйозний, – сказав Віктор, – і нормальна ця сукня, не бухти на неї! Виперемо, попрасуємо, – буде як нова! Одягнеш її, нічого з тобою не станеться. Бо дороге ми повернемо!
І він справді забрав куплену мною сукню і зажадав назву салону.
– Давай сюди чек, – наказав він. – Завтра ж поверну її!
Олена безпорадно подивилася на мене. А я… Мені раптом захотілося провчити чоловіка. Тому що… Ну скільки можна, справді?!
Довго я терпіла його скнарість. Носила одне пальто десять років, бо «ще нормальне». Відмовлялася від відпусток, бо «дорого». Все, годі!
Я зателефонувала до своєї подруги Марини. Вона тримала свою невелику ювелірну крамницю.
– Маринко, салют! Пам’ятаєш, ти пропонувала купити моє кольє? – Почала я.
– Звісно, пам’ятаю. Ти зважилася?
– Так. Мені терміново потрібні гроші.
Кольє дісталося мені від бабусі. Біле золото із сапфірами, справжня родинна коштовність. Я берегла його для Олени, хотіла подарувати на весілля. Але… не довелося.
За кольє Марина дала мені солідну суму, і мені вистачило на все.
– Весіллю бути! – сказала я собі.
Віктор не знав про мої маніпуляції та ходив задоволений.
– Ну, навіщо ці понти? – примовляв він. – Головне, щоб молоді були щасливі!
За тиждень до весілля я знову поїхала в салон за кремовою сукнею. Продавчиня була, м’яко кажучи, здивована.
– Та що ж це? – Запитала вона, упаковуючи сукню. – То берете, то повертаєте, то знову берете…
– Весільний переполох, – знизала я плечима.
Настав день весілля.
– Ну що, поїхали до Галі? – Запитав чоловік. – Вона сказала, до дванадцятої все буде готове.
– Ні, Вітю, – заперечила я, – весілля граємо в ресторані. О третій годині. Але ти не запрошений!
Він здивовано глянув на мене.
– Що це за жарти? – спитав він.
– Жодних жартів. На весілля йде той, хто за нього платив. А ти, як пам’ятаєш, не дав ні гривні.
– Але… Але… де ти гроші взяла?!
– Секрет фірми, – підморгнула йому я. – Так, все, Вітю, ми в ресторан, а ти … Тобі теж бажаю гарного вечора. Галі привіт.
– Але … Але … ти не можеш! Я ж батько!
– Батько, який хотів видати дочку заміж у їдальні? У сукні з чужого плеча… – я зневажливо подивилася на нього. – І ти думаєш, вона захоче бачити тебе?
– Але ж я… – таким розгубленим я Віктора ніколи не бачила. – Я…
– А ти їдь, їдь до Галі, – посміхнулася я, – якщо там все майже безплатно, то не пропадати ж добру, правда?
І я поїхала.
До третьої години Віктор таки приїхав в наш ресторан, проте його не пустили.
– Я… розблокував твою картку, – пробубнив він, коли я вийшла до нього. – І… І відкрив рахунок на ім’я Олени, грошей туди поклав. Це… Ну, весільний подарунок.
– Якось пізно, – сухо сказала я, – не знаходиш?
– Пробач… – вигляд у Віктора був дуже нещасний. – І пусти мене… Будь ласка.
Як же він не був схожий зараз на того самовпевненого скнару, який ще зовсім нещодавно махав переді мною чеком!
– Гаразд, – зітхнула я, – але врахуй, я прощаю тебе востаннє. Наступного разу я просто візьму і піду від тебе. Зовсім!
Він кивнув і несміливо пішов за мною. Не знаю, чи можна вилікувати жадібність, але я сподіваюся, що чоловік зміниться?!
Як на мене, – то горбатого мог ила виправить! А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
