– Ти не ображайся, – сказала якось Лізі мама, – але для мене справжніми онуками назавжди залишаться діти Віки. – Тому я тобі відразу скажу, що свою квартиру та дачу ми з батьком залишимо їм. Кажу заздалегідь, щоб потім не було розчарувань, щодо спадщини

Повернувшись із роботи, Єгор одразу помітив, що дружина чимось засмучена. Ліза різала овочі на салат, але її думки були десь далеко.

– Розповідай, що трапилося, – сказав він.

– Мама приходила, – відповіла Ліза.

– Вона все ніяк не може заспокоїтись? – Запитав чоловік.

Ліза кивнула головою, сіла на стілець і, закривши обличчя руками, заплакала.

– Даремно ти їй все розповіла. Хоча, хто знав, що вона так відреагує. Дивно – ніби не у двадцять першому столітті живе, а за часів середньовіччя.

Річ у тім, що тиждень тому Ліза поділилася з матір’ю радістю: вони з Єгором зробили ЕКЗ безплатно, за полісом.

Звісно, ​​якісь аналізи треба буде сплатити, але це ніщо, порівняно з усією сумою. Нарешті після кількох років обстеження та лікування вони отримали можливість мати свою дитину.

Мама відреагувала дивно:

– Навіщо це вам? Ви молоді, у вас все ще може вийти. Навіщо ці жахливі експерименти? Дитина із пробірки? Мені такий онук не потрібний.

– Мамо, але ж цей метод зараз – наша єдина можливість! – Вигукнула Ліза. – Я думала, що ти підтримаєш мене і порадієш, якщо все пройде добре. У тебе ж буде ще один онук чи внучка.

– Ні. Я тобі ще раз повторюю, що такого онука я не прийму, – заявила мати. – Ви подумайте про це, перш ніж все починати.

– А ми вже почали, мамо. Я вже в положенні. Просто ми не хотіли нікому нічого говорити, доки не будемо впевнені, що в нас все вийшло. Тож через сім місяців, якщо все буде добре, вони з’являться на світ.

– Вони? – Здивувалася мама.

– Так, їх буде двоє. Щоправда, поки не знаємо, чи це будуть хлопчики, чи дівчатка, але нам все одно. Аби вони були здорові, – сказала Ліза.

Батьки Єгора поставилися до звістки з розумінням. Мало того, вони зраділи та запропонували свою допомогу в обладнанні майбутньої дитячої.

– Як тільки з’ясується, хто буде, я почну для онуків костюми в’язати, – повідомила свекруха. – Пряжі в мене повно, та й руки вже сверблять.

У будинку свекрів тепер теж оселилася радість очікування. І все було б добре, якби не Ганна Вікторівна – мати Лізи.

Вона чомусь вбила собі в голову, що ЕКЗ – це зло, і постійно приходила до дочки, коли Єгора не було вдома і вела з нею розмови, які негативно позначалися на стані Лізи.

– А ти взагалі впевнена, що то будуть ваші діти? А раптом лікарі, щоб не псувати статистику, підсунуть вам чужих?

– Ось уяви, що таке станеться, а в підлітковому періоді у них полізуть чужі гени. Як ти з цим впораєшся? Дивись, пошкодуєш! – казала Ганна Вікторівна.

– Мамо, ти несеш повну нісенітницю. У лабораторії працюють серйозні люди, а ти порівнюєш їх із ринковими торговцями, які прагнуть підсунути покупцеві гнилий товар.

– Не віриш мені, але почекай – ти ще переконаєшся, що я маю рацію, – продовжувала «капати» на мозок доньки Ганна Вікторівна.

– Ти впевнена, що цю процедуру зробили правильно? А то подивися, як багато зараз не здорових дітей – навіть у відомих людей, а вони можуть собі дозволити вибирати й кращі клініки, і кращих лікарів.

Після таких візитів матері Ліза засмучувалася і довго не могла прийти до тями. Їй починали мерехтіти різні жахіття, і вона іноді думала, що вони з Єгором даремно затіяли все це.

Чоловік, бачив, що ці розмови негативно позначаються на стані Лізи, тому прийшов до тещі, та заборонив їй приходити до дочки й, навіть дзвонити їй.

– Мені здається, що ви поставили собі за мету домогтися, щоб Ліза не доносила дітей. Нічим іншим я ваші дії не можу пояснити!

– Тому я забороняю вам спілкуватися зі своєю дружиною – це погано позначається на її здоров’ї та настрої! – сказав він.

А далі сталося те, чого не чекали ні Ліза, ні Єгор.

Ганна Вікторівна розповіла про все рідні, хоча Ліза й попросила матір зберегти цю таємницю.

Лізі почали дзвонити родичі. Першою намалювалася старша сестра:

– Ну, ти, Лізко, й даєш! І мовчала! Прямо партизанка! А ти не боїшся? Я читала в Інтернеті, що після цієї процедури не все може проходити гладко. А якщо діти якісь не такі будуть? Що ти робитимеш?

Лізі весь день довелося відповідати на різні, іноді дуже дурні питання, слухати страшилки, які переказували їй тітоньки та племінниці.

Коли Єгор прийшов з роботи, очі Лізи були червоні від сліз. Він забрав у дружини телефон, але справа вже була зроблена: увечері їй стало погано – довелося викликати швидку.

На збереженні Ліза пролежала понад два тижні. Єгор відвідував її щодня, але телефон так і не повернув. А коли дружину виписали, він привіз її з лікарні не додому, а до своїх батьків.

Свекри жили у двоповерховому котеджі, тож місця було багато. А головне – тут ніхто не псував Лізі нерви.

Вона відпочивала, читала книжки, гуляла у садку. А у вихідні вони з Єгором виїжджали кудись розважитись, чи в дитячі крамнички – купували все, що потрібно для дівчаток.

Вони вже знали, що в них будуть доньки, і навіть вигадали їм імена: Надя і Віра.

Дівчатка з’явилися на світ на два тижні раніше, ніж передбачалося. Але всупереч усім страшилкам, якими рідня лякала Лізу, у них було все добре і зі здоров’ям, і з розвитком. Тож незабаром Ліза з дітьми повернулася у будинок свекрів.

У свою квартиру сім’я повернулася, коли дівчаткам виповнився місяць, а Ліза зміцніла і сама могла займатися дітьми.

Вона думала, що мама прийде подивитися на онучок в перший же день, але цього не сталося. Їй ніхто навіть не зателефонував.

Наступного дня прийшла старша сестра Вікторія. Вона принесла в подарунок упаковку памперсів і два однакові костюми для дівчаток.

– Симпатичні, – сказала Віка, зазирнувши до ліжечка. – На кого схожі?

– Поки що незрозуміло, – відповіла Ліза. – Підростуть, там буде видно.

– Слухай, Лізо, мама запитує, чи ти цього року відзначатимеш свій день народження?

– Який день народження, Віка! Це ж зовсім скоро – дівчатам тільки по два місяці буде, а тут завалиться натовп, і хтось обов’язково з нежитем прийде.

– Ні. Було б улітку – тоді інша справа, а зараз, того й дивись епідемія грипу розпочнеться. Ні, цього року нам не до гостей. До того ж двадцять дев’ять – дата не кругла.

Ганна Вікторівна таки зателефонувала Лізі, і та з нею поговорила. Помалу стосунки стали відновлюватися, але колишньої теплоти в них не було.

– Ти не ображайся, – сказала якось Лізі мама, – але для мене справжніми онуками назавжди залишаться діти Віки.

– Тому я тобі відразу скажу, що свою квартиру та дачу ми з батьком залишимо їм. Кажу заздалегідь, щоб потім не було розчарувань, щодо спадщини.

– Та не треба нам нічого, – відповіла Ліза. – Справа ж не в спадщині, а у ставленні.

Їй було дуже неприємно, але вона не стала продовжувати розмову на цю тему, щоб зберегти тендітний мир. Але й цього не вийшло.

Ліза та Єгор постійно помічали, що на всіх сімейних зустрічах Ганна Вікторівна явно виділяє старших онуків.

А останньою краплею стало те, що на одному із застіль вона заявила, що онуків у неї не четверо, а двоє.

Наступного дня Ліза зателефонувала матері:

– Ми з Єгором поговорили та вирішили, що тобі до нас краще не приходити. І ми до вас теж не приходитимемо. Якщо ти Віру та Надю своїми внучками не вважаєш, то й бачитися тобі з ними не треба.

– Чому?

– Тому, що дівчата ростуть і колись зрозуміють, що ти їх не любиш! А навіщо їм така бабуся? Нехай у них буде тільки одна бабуся та один дідусь, зате улюблені та люблячі.

Вони справді припинили ходити на сімейні посиденьки.

А коли дівчаткам виповнилося чотири роки, Єгору запропонували очолити філію фірми у сусідньому місті.

Вони переїхали, і питання зустрічей із ріднею саме собою відпало. Діти від цього анітрохи не постраждали – у них були двоюрідні брати та сестри, тітоньки та дядечки з боку батька.

А рідня з боку матері – недолуга та забита! Бог їм суддя! Як постелилися, як і виспляться…

А ви що скажете з цього приводу? Як вам рішення бабусі? Пишіть в коментарях свої думки, ставте вподобайки.