Наталія Яківна чекала на пенсію, постійно виглядала у вікно, але Валентини так і не було. Сталося щось, а може, дату пенсії перенесли. Валя завжди була пунктуальною, молодою, – не перший рік працювала.
Це не тішило жінку. Гроші вже майже скінчилися, продуктів також майже не залишилося. Останній цукор, чай є, а ось хліба немає. Крупи треба було б купити, і пряників трохи до чаю.
Увечері приїде син, пряники любить, особливо м’ятні. З голоду, звичайно, Наталія Яківна не пропаде, картопля є, капуста, а збентеження з приводу пенсії є. Та й за Валю переживає. Раптом що сталося.
Жінка знову подивилася у вікно, потім на календар, раптом переплутала число. Все вірно – дванадцяте.
Попереду новий рік, ось уже зовсім небагато й лишилося, останній місяць іде. Щонайменше – двадцять днів. Наталя знову подивилася у вікно і почала розігрівати суп. Час обідати.
Після обіду вона хотіла сісти за в’язання, але кому в’язати? Синові шкарпетки та рукавиці у місті не потрібні. Так і задрімала у кріслі з клубками в руках. Ці клубочки різноколірні їй і снилися.
Самі перетворювалися на гарні рукавиці, Наталя Яківна тільки руками ворушити встигала. Клубочки з рук випали, жінка смикнулася і відразу прокинулася.
Вона одразу згадала про листоношу, визирнула у вікно. Нікого – тільки після дощу пішов сніг і посилився вітер. Наталя відчула, що вдома похолодало, додала опалення.
Взагалі вона економила, звикла вже. На пенсію жити треба. Перші роки заслуженого відпочинку працювала, а потім дуже заболіли ноги.
У магазині, де вона працювала, було взимку дуже холодно, ноги, руки мерзли та й самій доводилося одягатися. Робота хороша, але умови змусили її піти на пенсію.
Чоловік на той час був уже покійний. Серцевий напад. Наталя сумувала, але якщо поглянути на це з іншого боку – звільнилася. Сенсу від нього було мало, – працював, але все витрачав на пляшки.
Навіть у будинку Наталя все робила сама, цвях забити вміє, лампочку поміняє, та й розетку відремонтує. З таким чоловіком й економити навчилася, а тепер одна – проживе.
Стало темніти, пенсію так і не принесли. Наталя подумала про банківську картку, адже їй пропонували оформити. Сусідка каже, що завжди все вчасно приходить.
О шостій приїхав син. На столі вже були гарячі млинці, чай, варення.
– Млинці? А чому не пироги?
– Борошна мало залишилося.
– Могла й купити, сина ж чекала. Чи не чекала?
– Чекала. Як не чекати, якщо раз на місяць матір відвідувати.
– Ніколи мені частіше! Робота, сім’я.
– Розумію… – відповіла Наталя синові, а сама знову згадала про пенсію. Син приїхав не провідати її, а за грошима.
– Дякую за чай. Їхати час, а то темно, та й ожеледиця ще, погано дорогу утримують. Куди місцева влада дивиться?
– Млинці візьмеш? Мені багато одній.
– Не треба.
– У тебе Марина сама добре готує. Їдь. Бог із тобою. Не поспішай, обережно.
– А ти нічого не забула?
– У мене добре все з пам’яттю, нічого не забуваю, я пам’ятаю все.
– Гроші, мати, гроші! Пенсія у тебе сьогодні. Бензин зараз дорогий, щоб до тебе їздити. Онукам на цукерки…
– Дорогий, дорогий. Внукам, мабуть, уже не цукерки потрібні, а тютюн, або ще що міцніше. Га?
– Мамо, ти про що?
– Усі забаганки нехай самі оплачують. А грошей нема, пенсію не принесли сьогодні. Видно трапилося щось.
– Це що ж, я даремно їхав? Ти не могла зателефонувати?
– Так я чекала! Ніколи такого не було.
– Я тобі казав про карту! Не довелося б мені їхати в таку негоду. Ти не думаєш ні про кого! Оформи карту та віддай її мені.
– Тобі?
– Я сам привозитиму тобі гроші. Звичайно не всі, але так буде надійніше.
– Якщо я оформлю, то сама можу тобі переказувати, так мені казали. Обіцяли навчити. Будь-кому можу послати. Приїдеш – перекажу.
– Ні, так не піде, а якщо шахраї?!
– Тоді я не буду й карту оформляти. Мені сьомий десяток пішов, обійдусь. Грошей і так ледве вистачає, а тут, як вкрадуть, то…
– Якщо грошей не вистачає, то треба працювати.
– А я не молода, заробила пенсію. Це вам треба працювати. Тобі вистачає?
– Ні. Витрати великі, а тепер ще й витратився даремно на подорож до тебе.
– Якби ти знав, то не приїхав би?
– Навіщо їхати марно.
– Зрозуміло… скільки витратив? П’ятсот гривень?
– Подорожчало все. Ти мені давала дві тисячі.
– А сусідка їздила нещодавно, з неї за бензин взяли лише п’ятсот. Вигідно, сказала.
– Вигідно? Машина інша, у мене виходить більше.
– Така сама машина, я бачила. Сторгуємось на тисячі. А якщо грошей не вистачає, то треба працювати. І дітям теж – виросли лоби по двадцять п’ять років, а ти їм гроші на цукерки просиш.
– Я не зрозумів? Ти відмовляєшся зі мною спілкуватися?
– Ні, але грошей відтепер тільки на бензин даватиму! Сьогодні п’ятсот, а потім звернуся до тямущих людей – просвітять. А далі нехай твоє сумління думає. У мене зима, за тепло треба платити, дров для лазні купити.
Наталія Яківна дістала вазу з дрібницею. Не любила вона її в гаманці носити, щоразу здачу туди кидала.
П’ятсот має точно набратись, досвід продавця підказував, що там навіть більше. Вона швидко відрахувала і висипала перед сином на стіл. Залишок дрібниці у вазі прибрала назад.
– Сьогодні ми в розрахунку. Пізно вже, ти збирався додому.
– Мамо, ти смієшся з мене? Приїду наступного разу, тільки подзвони, попередь. Таких грошей мені не треба.
– Ти не зрозумів! Грошей не буде! Мені пенсії вистачить, а ось ви самі справляйтеся. Я вам не помічник! Відвідувати мене за гроші не треба. А якщо не хочеш просто так бачити матір, то сиди у своїй квартирі!
– Ти не хочеш мене бачити?
– Тридцять хвилин в день пенсії?
– Ну ти, матір…
Син Наталії Яківни вискочив, залишивши весь дріб’язок на столі. Вона визирнула у вікно, машина його завелася і поїхала.
Дрібниця перекочувала назад у вазу. Наталя подумала, що завтра з самого ранку піде з нею в магазин. Вона так і зробила.
Купила найнеобхіднішого і почала знову чекати листоношу. Валентина прийшла. Виявляється, вчора машина не доїхала, зламалася. Поки викликали допомогу, доки ремонтували, час уже був пізніший.
Оформляти карту Наталія Яківна передумала. Нікуди гроші не поділися, принесли. Відклала суму, яку віддавала синові, наступного місяця дрова замовить.
Вистачить на все. А син хай думає. Це раніше вона допомагати могла, доки працювала.
Приїде, зрозуміє, зателефонує? Час покаже, а вона чекатиме. Вона ж мати…
Як вам забаганки сина? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
