– Ти ніхто! Зрозумів?! Ніхто! – Роздратовано вигукнула мати

Тролейбус плентався містом у потоці машин. Пасажири з нудьгою дивилися через каламутні шибки на сіре березневе місто.

Зовсім нещодавно біленький сніжок перетворився на брудне місиво і, сам того не бажаючи, наводив тугу на городян.

Ігор Семенович у вікно не дивився…

Він дрімав, притуливши голову до холодного скла, і періодично кивав носом.

На черговій зупинці до салону увійшли молода жінка, та хлопчик років шести.

Вони сіли навпроти Ігоря Семеновича: мати до вікна, син ближче до проходу.

Жінка одразу ж відвернулась і уткнулася у вікно, ніби їхала одна.

Хвилини три-чотири хлопчик сидів нерухомо. Потім не витримав: почав крутитися, ставати на сидіння колінами, смикати матір за рукав.

– Мамо, дивись, – він щось дістав із кишені, – мамо…

Мати не реагувала. Вона в цей момент подумки вирішувала якусь свою глобальну проблему: це було видно по її обличчю.

Хлопчик не вгамовувався. Він усіляко намагався привернути до себе її увагу. Хоч якусь.

Щось питав, щось розповідав, скиглив.

Коли він простяг руку до обличчя матері, сподіваючись повернути його до себе, жінка різко розвернулась і гаркнула на весь салон.

– Що тобі треба? Сиди смирно! Дістав! Бачити тебе не можу!

У цьому рику було стільки злості, ненависті та зневаги, що Ігоря Семеновича, який, зрозуміло, миттєво прокинувся, просто пересмикнуло.

“Що вона каже?! – подумав він, – вона ж покалічить психіку власної дитини!”

А жінка не вгамувалася:

– Ти ніхто! Зрозумів?! Ніхто!

Вона відштовхнула від себе хлопчика так сильно, що він упав у прохід між сидіннями.

Мати знову відвернулася до вікна.

Хлопчик підвівся й обережно сів поруч, хоча в салоні були вільні місця. Сів дуже акуратно, на самий краєчок.

Більше він не крутився. Дивився в одну точку і мовчав.

Ігоря Семеновича просто розривало від обурення, а серце стискалося від жалю до малюка. Він насилу стримував бажання підійти до цієї «горе – матері», і гарненько струснути.

Втлумачити їй, що це вона – ніхто, якщо дозволяє собі так розмовляти з дитиною.

Напевно, він би так і вчинив, але присутність хлопчика його зупиняла.

Щоб якось заспокоїтися, Ігор Семенович заплющив очі, та зробив кілька глибоких вдихів.

Відкривши їх, він побачив продовження.

До хлопчика підійшов молодик. На його обличчі сяяла доброзичлива усмішка.

– На, це тобі, – він простягнув хлопцеві цукерку.

Той зніяковів, але цукерку взяв, та подякував.

І тоді хлопець простяг йому ще одну.

Хлопчик зволікав. Потім чомусь усміхнувся, і взяв другу.

Ігор Семенович мовчки спостерігав.

Здавалося … ось зараз хлопчик розгорне цукерку, запхне в рот, і всі його біди відступлять на другий план …

Але сталося зовсім інше…

Хлопчик тихенько доторкнувся до маминої руки. Вона, ще не встигла охолонути, тож різко повернулася, щоб угамувати його.

А син… простягав їй цукерку!

В очах роздратованої жінки промайнуло здивування.

Хлопчик поклав їй цукерку в руку.

Вона ніби обпеклася, і повернула подарунок:

– Я не хочу.

І знову у хлопчика на долоні опинилися дві цукерки. Він задумливо дивився на них.

Мати це помітила.

– Їж сам, – її голос здригнувся, – я правда не хочу. Слово честі.

І тоді хлопчик мовчки поклав цукерку їй на коліна.

Повисла пауза.

Ігор Семенович із завмиранням серця чекав, що буде далі.

Жінка все ще нічого не казала. Вона з подивом дивилася на свого маленького сина, наче бачила його вперше.

Щойно він вчинив, як справжній чоловік.

А вона…

Їй раптом стало так соромно.

Вона обняла хлопчика, пригорнула до себе.

Син обійняв її у відповідь.

Потім він розгорнув цукерку і знову подав матері.

І доки вона не поклала її в рот, він не доторкнувся до своєї!

Це вразило Ігоря Семеновича до глибини душі.

– Оце так, – подумав він, – я тут сидів, обурювався, хотів покарати цю тітку, покликати до порядку. Праведник знайшовся! І чого б я досяг? Нічого! Хіба що скандалу.

– А цей маленький “мудрець” узяв іншим. І достукався! Вона ж мало не плакала! А той хлопець? Адже він теж невипадково дав дві цукерки! Так…

– Мудрий хлопчик. Усім приклад показав. Сьогодні він змінив нас. Мене точно. І її теж…- подумав Іван Семенович, і вийшов на своїй зупинці, не припиняючи розмірковувати про цей повчальний випадок…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть відповіді в коментарях.