– Мамо, – перепитала Аліна, – чому мені прийшов не мільйон? А лише триста тридцять тисяч… Що за сума така…
Чути було, як у мами працює фен. Вона його вимкнула і відповіла Аліні:
– Так, все правильно, – мама Віра спритно розпорядилася чужим мільйоном, – триста тридцять.
Але Аліні мало поступити значно більше.
– Триста тридцять? Мам, а де решта – шістсот сімдесят? Я чекала на мільйон. Майже рівно мільйон. Це ж гроші мого батька, ти мала їх переказати після продажу квартири.
– Ой, Аліно, не починай зі своєю бухгалтерією, – відповіла мати, – ти ж знаєш, я все робила по-чесному.
– По якому, вибач, “чесному”? – паркет під ногами скрипів, ніби теж обурювався. – Я дала тобі довіреність на продаж моєї квартири, яка дісталася мені у спадок від мого батька.
– Я просила переказати мені гроші. І де вони? Де вони загубилися?
Ох Аліна відчула, що рано було розслаблятися.
– І я переказала! – У мами знову заробив фен. – Тільки я вчинила, як мати. Як хороша мати. Я поділила гроші на всіх дітей. Порівну. Твоя законна третина в тебе.
Її законне все мало бути в неї!
– Ти поділила спадок мого батька на трьох? На мене та на них? – Аліна мала на увазі своїх зведених братів. – Мамо, це лише мої гроші! Тато мій! У мене з ними різні батьки, якщо для тебе це несподіванка.
– Яка різниця, хто батько? – мама досушила волосся і тепер його укладала, – гроші спільні. А вони твої брати. Я – твоя мати.
– По-твоєму, треба було мені сидіти й дивитися, як ти сама розпоряджаєшся таким капіталом, а твої брати заздрять? Непорядок! Я зрівняла шанси. Усім порівну!
Повернутись би в той день, коли написала довіреність, і відважити собі потиличник за дурість…
– Порівну? Ти поділила мій мільйон на три частини! Триста тридцять три тисячі! Де решта, мамо? І квартира коштувала трохи більше.
– Так, там було трохи більше мільйона після всіх відрахувань і зборів, – кинула Віра, – я округлила. А решта – це я собі залишила за клопіт. Ти б сама поралася з цією паперовою тяганиною? Ні! Я все зробила, доки ти там працювала.
– Як же ти, бідна, надірвалася?
– Не смій так казати! – гаркнула мама. – Твій батько, звичайно, був твоїм батьком, але я твоя мати, і я вирішую.
– І потім, ти вже доросла дівчинка, ти старша, тобі менше треба, ніж їм. А я поділила порівну. Хлопчикам сім’ї скоро створювати треба. А ти дівчинка, від тебе багато не потрібно.
– А мені що, сім’ю створювати не треба? Чи я маю жити надголодь, бо я дівчинка і мені багато не потрібно? – Єхидно запитала Аліна. – Переказуй залишок, мамо! Негайно!
– Ні.
Коротко. Крапка.
Мама знала, що Аліна нічого не зробить. Подати в суд на рідну матір через гроші? Ну таке собі, звісно. Ніхто її не зрозуміє та ще й засудять. Та й мама все ж таки мама, хоч трохи, але вони спілкуються.
За кілька тижнів, вже заспокоївшись і упорядкувавши свої фінанси, Аліна бачила у соцмережах фотографії. Ваня хизувався на тлі новенького синього “Поло”. Діма виклав фото з підписом:
– Нова ластівка!
Брати купили собі недорогі машини. Ну, що ж. А вона ще подумає. Вона просто відклала свої триста тридцять тисяч та вирішила почекати. Терпіння, як казала бабуся, – це золото.
Минуло понад рік. Аліна працювала, відкладала, планувала. Вона відпустила ситуацію, але не забула. Мама поводилася, як ні в чому не бувало: дзвонила, щебетала в слухавку, щось розповідала.
Але сьогодні мама заговорила таким голосом, що аж мурашки по шкірі. Аліна напружилася.
– Що трапилося, мам?
– Бабуся… – Віра затнулася, – Бабуся Івана та Дмитра… пішла із життя вранці.
Аліна відчула дивне, майже кіношне відсторонення. Ця бабуся, не її бабуся, ніколи не грала у її житті жодної ролі. Для Аліни вона була просто “маминою свекрухою” або “бабусею братів”. Але по-людськи, звичайно, шкода.
– Ох, – співчуваю.
– Потрібно займатися похороном, документами, все ніколи. Я зовсім одна, хлопчики… вони не знають, як поводитися в таких ситуаціях. Приїдеш? Допоможеш?
Аліна не зі шкідливості не могла приїхати, їй не відпроситись з роботи.
– Мамо, я на роботі. Я фізично не можу зірватися і примчати на похорон людини, яку я бачила від сили разів зо три в житті, – відповіла Аліна.
Її до тієї бабусі у гості ніколи не брали.
– Ну, будь ласка! – Попросила мама, – Дуже потрібно.
– Я не приїду, але допоможу грошима. Скільки потрібно? Скажи мені, і я одразу перекажу.
Мама спочатку хотіла відмовитись, але подумала, що гроші не зашкодять.
– Це, звичайно, не те… але добре. Тисяч двадцять додаси?
– Буде зроблено. І ще, – сказала Аліна, відчуваючи, що це її момент, – я надішлю тобі окремо ще трохи, щоб ти не переживала за побутові дрібниці. Вважай, що це мій внесок у повагу до пам’яті… до їхньої бабусі.
– Дякую, Алінко. Ти завжди рятуєш.
Аліна відключилася, відчуваючи огидне задоволення. Вона купила собі відмовку: вона не приїхала, але допомогла. Тепер її не дорікнути.
Минуло пів року. Похорон залишився в минулому. Діма та Ваня, видно, вже придбали нові іграшки, можливо, мотоцикли чи телефони.
Одного тихого вівторка Аліна вирішила, що час настав. Вона набрала мамин номер, сидячи у їдальні біля офісу, де постійно готувалася до чергової наради.
– Привіт, мамо! Як справи?
– Аліно! Все потихеньку. Діма знайшов нову роботу, краще, ніж попередня. А Ваня… та в нього теж усе гаразд, з дівчиною познайомився.
– Рада за них, – відповіла Аліна, – мамо, я хотіла запитати щодо одного моменту…
– Якого моменту? – мама насторожилася.
– Я так розумію, що пів року зі смерті бабусі вже минуло. Усі вступили у права.
Цього разу розмова була важчою, ніж навіть після питання про триста тридцять тисяч.
– Аліна, ти це до чого хилиш? Звісно, вступили.
– Так ось. Де моя частина того спадку?
– Якого ще спадку? – Мама вдавала, що не розуміє, але Аліна почула, як вона починає брехати – по мамі це відразу чути.
– Від бабусі.
– Але не твоєї ж бабусі.
– А яка різниця? – Підводила маму до її ж логіки Аліна. – Я твоя дитина, ти казала, що нікого з дітей не можна обділяти. Мій мільйон ти чесно поділила на трьох. Зрівняла. Як ти сама казала.
– Аліно, це інше! – Віра перейшла в контратаку, – це зовсім інше!
– Чим це інше? Ти казала, що спадок має бути спільним, ти вирішуєш, бо ти – мати, і треба підтримувати всіх дітей!
– Ну ти не порівнюй ситуації…
– Ого! – саркастично відповіла Аліна. – Як зручно повертається справа! Коли ти ділила мій мільйон, спадок мого батька ставав спільним і підлягав зрівнюванню!
– А тут, коли мова зайшла про квартиру їхньої бабусі, раптово спадщина стає чітко розмежованою лініями спорідненості?
– Не чіпляйся до слів! – Надулася мама. – Ти що, хочеш сказати, що ти претендуєш на спадщину моєї свекрухи? Як я це повинна хлопчикам озвучити?
– Я хочу сказати, що ти використала мою довіру, щоб забрати третину моїх грошей, мотивуючи це тим, що “у вас одна мати, тому майно має бути спільним”, – спокійно пояснила Аліна.
– Тепер я хочу застосувати ту ж логіку, але на мою користь, якщо ти її так любиш. Ти допомагала їм продати квартиру, га?
– Гроші вже витрачені.
– Витрачені на що? На машини? На ремонти? Так я також хочу! Де мої гроші, мамо? Ти мені пояснювала, що я маю задовольнятися меншим, бо я дівчинка. Але я не згодна!
Мама, мабуть, перетравлювала, як їй тепер вийти з цієї пастки, яку сама й створила рік тому. А у них у родині завжди було так!
Це для хлопчиків її вітчим був батьком, їм і належало все найсмачніше, найдорожче і найпотрібніше. Та бабуся Аліну терпіти не могла, чуже дівчисько, звичайно, не стало для неї онукою. А мама й не заступилася.
– Аліно, ось що ти за людина? – мабуть, аргументи не знайшлися. – Навіщо тобі взагалі ці гроші? Ти ж працюєш.
– Ти молода, здорова. Від тебе багато чого не вимагається. А Дімі та Вані час про житло подумати. Вони чоловіки! Їм складніше!
– Тобто твоя позиція така: спадщина батька – спільна, тому що ми брати та сестри. А спадщина їхньої бабусі – їхня особиста, бо вони чоловіки, а я – дівчинка, від якої багато чого не вимагають?
– Не хами, – сказала мама, – звідки в тобі стільки жадібності?
Мама ніколи не визнає, що не мала рації. Аліна – скнара, бо посміла вимагати справедливості.
– Ти, може, не знаєш, але за тією довіреністю ти зобов’язана була перерахувати мені всю суму за квартиру. І термін позовної давності ще не минув. Я ні на що не натякаю, але…
– Аліна!! Ти що, мені загрожуєш? – злякано прошепотіла мама.
– Ні, мамо. Але я все ще можу вимагати гроші. Подумай про це.
Через місяць Аліні перерахували все, що мали, і демонстративно її заблокували.
Якщо вони думали, що Аліна буде сльози лити від їхньої байдужості, – не дочекаються! Подивимося, хто матусі водички склянку подасть! Старість, – вона ж не за горами! Ось тоді й стане все на місця, – та буде пізно! Як постелилася матуся…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку!
