Ліда стояла на ґанку, кутаючись у стару в’язану кофту, і дивилася, як Слава вантажить у багажник їхнього «Логана» мішки з картоплею.
Машина просіла, пружини жалібно рипнули. Слава, крекчучи, витер піт з чола тильною стороною долоні, забрудненої чорноземом.
– Ну, наче все, – буркнув він, не дивлячись на дружину. — Кабачки тещі залиш, куди нам стільки? Адже згниють.
Ліда кивнула і перевела погляд на маму. Вона сиділа на лавці біля паркану, маленька, згорблена, жалюгідна.
– Мамо, ти йди до хати, продме, – тихо сказала Ліда.
Вона підняла на доньку вицвілі очі. Губи її затремтіли.
– Лідочко… — зашепотіла вона, хапаючи дочку за руку. — Як же я тут одна? Зима люта буде, за прикметами бачу. Дрова сирі, піч димить. Не перезимую я, дочко. Ой, не перезимую. Замерзну, як є замерзну.
Серце у Ліди стислося так, що дихати стало боляче. Все літо вони зі Славою моталися сюди за триста кілометрів: допомагали, копали, пололи.
Слава – мужик рукатий, хоч і буркотливий – і ґанок підправив, і паркан підлатав. Відносини у них із тещею були начебто рівні.
Ніна Андріївна зятя не пиляла, годувала пирогами, він у відповідь називав її «мати» і справно возив ліки з міста.
Але зараз, дивлячись на зруб, що почорнів від часу, на порожні очниці сусідських кинутих будинків, Ліда зрозуміла, що залишати маму тут не можна.
Вона і справді одна зиму не переживе. Вона пообіцяла її забрати. Слава в цей час зачинив багажник і запихтів, дивлячись на дорогу. Він нічого не чув.
Слава перебував у гарному настрої – сезон закрили, урожай зібрали, тепер можна й видихнути до весни.
Він увімкнув радіо і навіть тихенько підспівував, пристукуючи в такт по керму.
Ліда сиділа поруч і мовчала. Вона все не наважувалася завести серйозну розмову, все чекала слушного моменту.
Сказати зараз? Чи коли приїдуть? Чи після вечері, коли він поїсть та розслабиться?
Квартира, де вони жили вже двадцять років, належала Славі. Дісталася від його батьків — простора, трикімнатна з високими стелями.
Свою двокімнатну, яку вони заробили тяжкою працею, вони два роки тому віддали дочці, Насті. Та вийшла заміж, народ ила дитину. Молодим же треба десь жити.
– Ти чого така похмура? – Слава зиркнув на неї, перемикаючи передачу. – Втомилася?
– Втомилася, – луною озвалася Ліда. – Слава…
Він зменшив гучність приймача.
– Що?
– Мама зовсім здала.
– Ну, так вік, Лідо. Сімдесят сім – не жарти. Ми їй замовили дров? Замовили. Вугілля є. Сусідка, баба Шура придивиться.
Ліда набрала у груди повітря.
– Не придивиться Шура, сама ледве ходить. Слава, я мамі пообіцяла.
– Що пообіцяла? – голос чоловіка насторожився.
– Що ми її заберемо. Взимку. Лише до травня.
Машина вильнула. Слава різко вирівняв кермо, і Ліду хитнуло вбік.
– У сенсі – до себе? – перепитав він.
– У прямому. У селі їй не вижити. Вода в колодязі замерзає, до колонки йти далеко, слизько. А якщо впаде? А якщо тиск? Швидка туди дві години їде, і то якщо дорогу не розмиє.
– І куди ми покладемо її? – він усе ще дивився на дорогу, але щелепи його стиснулися так, що заходили жовна.
– У маленькій кімнаті. Вона тиха, не заважатиме. Слава, ну це ж мама…
Слава різко вдарив по гальмах, повертаючи на узбіччя. Машина клюнула носом і встала. Він обернувся до дружини.
– Ти! Пообіцяла? Без мене?
– Слава, я не могла інакше! Вона плакала!
– Плакала вона… – він з силою вдарив по керму долонею. – Лідо, ти у своєму розумі? Яка, до біса, мама у нас у квартирі?
– Ми двадцять років живемо, я й слова впоперек не сказав, коли ми нашу квартиру Насті віддали. А могли б здавати, жили б приспівуючи! Але ж ні, «дочці треба допомогти»!
Гаразд, проїхали. Але тягнути стару до мене в будинок? Ні!
– Це і мій дім, – тихо, але твердо сказала Ліда.
– Твій? – Він зло посміхнувся. – Ти забула, на кого документи оформлені? Це квартира моїх батьків!
– Я хочу приходити з роботи й ходити в спідньому, дивитися футбол, їсти рибу і, в принципі, жити на втіху!
А не озиратися вічно на стару, яка вчить мене жити.
– Вона не вчитиме, Славо… Ти ж знаєш, мама в мене тиха…
– Та що ти? Я пам’ятаю, як вона гостювала у нас тиждень п’ять років тому. Те не так поставив, це не так поклав. – Слово, а чого ти кран не полагодиш? – Слово, а чого ти так голосно дивишся телевізор?
– Досить! Наївся!
– Слава, це жорстоко. Вона ж людина, твоя теща та моя мама. Ви ж нормально спілкувалися!
– Спілкувались – там! – він тицьнув пальцем убік, звідки вони приїхали. – Там у селі на свіжому повітрі. Один день на тиждень!
– А жити пліч-о-пліч пів року – це інше. Коротше, так. Я сказав – ні!
– А що мені робити? – у Ліди бризнули сльози. – Кинути її напризволяще?
– Переїдь до неї, – кинув він, відвертаючись і заводячи двигун. – Якщо така жаліслива. Їдь, зимуй, топити грубку, носи воду! – А в моїй хаті її ноги не буде!
Залишок шляху вони мовчали.
Два дні подружжя одне з одним не розмовляло. Слава демонстративно займався своїми справами, а Ліда шукала вихід із цієї складної ситуації.
Зарплата – десять тисяч, працювала вона в архіві міської бібліотеки. Робота спокійна, але платили мало.
Пенсія у мами – сім тисяч, разом – сімнадцять тисяч на двох.
Вона відкрила сайт з оголошеннями. Найдешевша «однокімнатна» на околиці, з бабусиним ремонтом та килимами на стінах коштувала дванадцять, плюс комуналка.
Взимку вона коштуватиме п’ятнадцять тисяч. Залишається дві тисячі. На їжу, ліки та інші базові витрати.
Їм двом на ці гроші не прожити, адже Ліда мала й свої фінансові обов’язки. А у мами ж цілий букет хвороб: гіпертонія, суглоби, серце. Тисяч п’ять на місяць вийми та поклади.
Як він узагалі так може? Її Слава, з яким вони виростили дочку, пройшли через безгрошів’я дев’яностих, будували плани.
За двадцять років вона ніколи не чула від нього цього «квартира моя».
Вони робили ремонт разом, клеїли шпалери, вибирали кахлі. Вона вклала в цю квартиру усю душу, кожну зароблену гривню.
А тепер виявилося, що вона тут – на пташиних правах? Проживала, якій милостиво дозволяють жити, доки вона не створює проблем?
На кухню зайшов чоловік. Відчинив холодильник, дістав ковбасу. Ліда навіть не повернула голови.
– Що, так і сидітимемо? – спитав він, відрізаючи шматок просто на столі.
– А про що говорити? – голос Ліди був хрипким. – Ти все сказав.
– Лідо, увімкни мозок. Ну яке життя втрьох? У мене робота нервова, я стомлююся. Мені спокій потрібен. А тут – бабця.
Запах цей старечий, ліки, охи-зітхання.
– Вона ж моя мати!
– Саме так. Твоя. Не моя. Я своїм батькам борг віддав, додивився. А тепер я хочу пожити для себе. Ми Настю виростили? Виростили. Квартиру віддали? Віддали.
– Маємо ми право на спокійну старість, чи ні?
– Тобі п’ятдесят, Славо. Яка старість?
– Незабаром буде. І я не хочу витрачати ці роки на горщики та примхи.
– Вона не лежача! – Вибухнула Ліда, схоплюючись зі стільця. – Вона ходить, сама себе обслуговує! Їй просто потрібно тепло і щоб жива душа поряд була!
– Сьогодні ходить, завтра зляже. І що тоді? Я її повертатиму? Ні, люба. Тему закрито.
Минув тиждень. Вони жили, як сусіди у комуналці, які давно не розмовляють. Спали в одному ліжку, але кожен на своєму краю, відвернувшись до стіни.
Мама зателефонувала у вівторок.
– Лідочко, – голос у трубці тремтів. – Тут заморозки обіцяли… Я ось думаю, може мені кішку Мурку з собою взяти? Жаль її залишати…
Ліда заплющила очі, притискаючи телефон до вуха так сильно, що стало боляче.
– Мамо…
– А я речі потихеньку збираю. Вузлики в’яжу. Багато не візьму, щоб вас не стискати. Халат ось, валянки підшиті… Лідо, ти чуєш?
Ліда сповзла по стіні в передпокої, затиснувши рота рукою, щоб не завити.
– Чую, мамо. Чую.
– Слава не лається?
– Ні, мамо. Все гаразд. Не хвилюйся.
Вона поклала слухавку і заплакала. Тихо, беззвучно, розмазуючи сльози по щоках.
Як сказати? Як зателефонувати та сказати:
– Мамо, розпаковуй вузли. Зять тебе не пускає. Замерзай там одна?
Увечері вона спробувала зайти з іншого боку.
– Славо, може, Насті подзвонимо? Попросимо їх взяти?
Чоловік відірвався від планшета.
– Ти з глузду з’їхала? Вони молоді, у них особисте життя. Куди їм бабку? На голову посадити?
– Але ж ми їм віддали нашу квартиру!
– І що? То був наш подарунок. Не смій вантажити доньку своїми проблемами.
– Моїми? – Ліда задихнулася від обурення. – Це наша спільна сім’я!
– Сім’я — це чоловік, дружина та діти. Тещі, свекрухи – це родичі. Далекі.
– Добре, – Ліда витерла очі. – Тоді давай продамо цю квартиру. Купимо дві менше.
Слава подивився на неї, як на божевільну.
– Ти чуєш себе? Міняти сталінку в центрі з ремонтом на дві будки невідомо де? Щоб що? Щоб ти пів року няньчилась з мамою? А потім? Вона піде із життя, дай боже їй здоров’я, а ми залишимося в клітці до кінця днів?
– Ні. Я цю квартиру від батька отримав, я в ній і богу душу віддам!
Вночі вона знову не спала, стояла біля вікна і дивилася на сніжинки. Випав сніг, вдарили морози. Більше зволікати не можна було.
Ліда обережно вийшла в коридор, притягла стілець і полізла на антресоль – за валізою. Якщо він виганяє матір, значить, він виганяє і її.
– Поїду, – вирішила вона. – Звільнюсь, візьму кредит, який дадуть, купимо ще дров, утеплимо вікна. Проживемо якось. На картоплі та соліннях.
Двері спальні рипнули – на порозі стояв заспаний чоловік:
– Ти чого ходиш? Світає незабаром.
Ліда подивилася на нього.
– Я збираю речі, Славо.
– Куди? – Він позіхнув.
– До мами. Як ти й сказав.
Сон злетів з нього миттєво.
– Ти серйозно? Кинеш роботу? Кинеш чоловіка? Через дурощі?
– Це не дурощі! Це життя. І, здається, у нас із тобою воно тепер різне.
Він постояв хвилину, перетравлюючи. Потім хмикнув, зло й ображено.
– Ну, й вали. Подивимося, як ти там завиєш за тиждень. Сама приповзеш.
– Не приповзу, – тихо сказала Ліда.
Речі збирала до ранку. Забирала все, що їй могло б знадобитися у селі. Вона знала, що сюди не повернеться.
Слава приїхав за тиждень. Довго просив дружину повернутися, благав тещу переїхати. Ліда не розуміла, що відбувається.
– Настя сказала, що в неї батька немає більше, – Слава шморгнув носом. – Сказала, що такої підлості вона від мене не чекала.
– А я і справді, Лід… Я ж ці сім днів не спав до ладу… Як уявлю, що ви тут замерзаєте… Я ж зателефонувати хотів, назад покликати, але злякався.
– Усе, мамо, поїхали! Назовсім переїжджаємо, на біса вам це село здалося?! У місті знаєте, як жити добре? Зручно, все поряд…
Слава квапливо тягав баули, зібрані тещею, в машину, Ніна Андріївна метушилася.
І тільки Ліда спокійно сиділа на старенькій табуретці й мовчки дивилася на те, що відбувалося. Все-таки в чоловікові вона не помилилася…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
