Андрій Іванович та Маргарита Анатоліївна збиралися жити довго та щасливо. Дві дочки та двоє синів. Дітей виховали, всі дорослі, своїми сім’ями живуть.
З батьками залишився один із синів, не склалося в Андрія сімейне життя. Був одружений, дитина з’явилася, але дружина на розлучення подала.
Майна не нажили, не встигли, Андрій повернувся до батьків. Працював, допомагав, сина свого відвідував. А потім колишня дружина заявила, що дитина не його. Звичайне життя. Все б і надалі так тривало, якби…
Батьки не вижили в дорожній пригоді, обидва одразу. Про заповіт ще ніхто й не думав, жити хотіли.
Похорон, панахида, поминки. Сестри, Даша та Марія, одразу після дев’ятого дня заговорили про квартиру. Вона була одна на всіх.
Крім неї ще тільки розбита в мотлох машина. Микола поки що мовчав, але його дружина за нього вирішила – свою частку внесуть за іпотеку.
Андрій спочатку нічого не зрозумів, бо за батьками сумував. Він не думав, що лишиться на вулиці. Все вирішилося за пів року. Покупець знайшовся швидко, квартиру продали.
Андрій намагався умовити сестер і брата потерпіти, заробить він гроші, на заробітки поїде, вахтами працюватиме, викупить їх частки у батьківській квартирі. Але гроші їм були потрібні одразу всі.
Дар’я, Марія та Микола раділи успішній угоді, а Андрій міркував. Треба було шукати квартиру, про яку він досі не думав.
А ще він шукав роботу, хотілося поїхати далеко і все забути. Робота знайшлася. Речей було чимало, довелося залишити у знайомих, з собою взяв тільки найнеобхідніше.
– Андрію, брате. Тобі поки що гроші не потрібні. Дай свою частку мені. Іпотека з’їдає все, а хочеться нормально жити, – попросив Микола перед від’їздом брата.
– Ти ж не став чекати, поки я викуплю твою частку. Чому я маю тобі ще й гроші віддати? У тебе квартира… у вас у всіх є житло, а я не маю.
– Іпотека – дуже важкий вантаж.
– Я розумію, тому й маю намір просто заробити гроші.
– То що, щодо грошей? Даси?
– Розписку оформимо на рік.
– Що? Ти не віриш мені? Я ж брат!
– Брат. Але гроші мої, мені вони для придбання житла стануть у пригоді. Лише через розписку. Ти ж мені не повірив, що зможу грошей заробити, от і я тобі не вірю. Це моє право!
– Андрію, це правда? – Зателефонувала Марія. – Ти відмовив Миколі? Розписку вимагаєш? Я теж хотіла попросити тебе. Але для сестри…
– Просто так?
– Ти ж розумієш, що у нас у всіх іпотеки, сім’ї, а ти один.
– А в мене нічого, тож мені все потрібне. Грошей я і сам потребую. Я вам за життя батьків допомагав і чимало, а ви почекати не захотіли. І знаєш… я навіть із розпискою вам грошей не дам.
Андрій поїхав. Намагався працювати без вихідних та відпусток. Брат та сестри з ним майже не спілкувалися. Рідкісні вітання зі святами, днем народження.
Зустрілися брати та сестри знову на сумному заході. Пішла із життя рідна сестра їхнього батька. Вона давно була самотня. Єдиний син загинув ще у дитинстві, а чоловік пішов до іншої. Жінка всю себе присвятила роботі.
Як не дивно, але розмова за поминальним столом знову зайшла про спадщину. Тітонька не бідна. Усі почали обговорювати її багатство.
– Ну, Андрюха, тепер спадкоємці ми всі. Зможеш купити собі квартиру. Тепер усе чесно, та й було чесно. На це не ображаються.
– Як ви можете? В тітки ще й ноги не захололи! – обурився Андрій. – А… вам це звичне. Ви ж і батьківську квартиру ділили одразу.
– Андрюха! Це життя. Все наше. Більше рідні тітка не має.
Знову минуло пів року. Як виявилося, був заповіт. Великий будинок тітонька залишила Андрію. Були ще й заощадження, частина з яких також дісталася йому. Ще частина – сусідці, яка доглядала її.
До того ж був і лист. Виявляється, тітка дуже переживала, що Андрій залишився після відходу батьків без житла. Брат та сестри йому нічим не допомогли.
І він був єдиний, хто дзвонив їй і приїжджав усі ці роки. Він же й із сусідкою домовився, платив, а Микола, Марія та Даша й не згадувала про неї.
– Ти повинен виплатити нам компенсацію! Ми всі роки з іпотекою, а тобі просто так все дісталося! Ми ж розділили квартиру батьків, отже, і це буде все навпіл!
– Навпіл не буде! Все залишиться, як є! Тепер у всіх є житло.
– А в тебе ще й гроші, ти ж заробляв усі ці роки. Ти ж сам!
– Заробляв, і заробив. Машину куплю.
– І де справедливість? У нас кредити на машини, іпотеки, а тобі…
– А мені все потрібне, у мене сім’я.
– Сім’я? А чому ми не знали? Де дружина?
– Дружина готується до переїзду. Наш син на світ з’явився, у день, коли тітки не стало. Так вийшло. Тому Наді й не було на її похороні. А моїм життям ви не цікавились. Тепер знайте, що я не один.
Усі мовчали. А що ще можна сказати? Сім’я зруйнувалася, як батьків не стало. Начебто й спадок поділили правильно, але якось все не по-людськи.
Зробленого не повернеш. А час все розставить по своїх місцях. Можливо, когось і напоумить на вірний шлях. А ні, – значить не доля…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки.
