За поминальний стіл розсідалися тихо. Народу було небагато – здебільшого родичі та сусіди. Згадували Опанаса Івановича добрим словом: він був гарним пічником, таких тепер пошукати.
Щоправда, останні пів року замовлення майже не брав – хворів. Але з іншого боку – сімдесят вісім років – не сімнадцять.
Коли сусіди розійшлися і за столом залишилися дочка і два його сини, розмова якось сама собою зайшла про спадщину.
– Яка тут спадщина – горе одне, – сказала Людмила – старша з дітей.
– Яка-не-яка, а все-таки будинок і ділянка. Скількись все одно коштує, – заперечив їй Олексій. – Оцінимо, продамо, гроші поділимо.
– Я наступного тижня зможу привезти оцінювача. Хай прикине, скільки зможемо за батьківську хатинку отримати.
– Що ж ти, Льошо, про рідну хату так неповажно відгукуєшся? – сказав Єгор – наймолодший. – Тут наші предки жили: бабуся, дід, батько наш у цьому будинку народився і все життя прожив. А ти: «Хатинка»!
– А що? Хіба я не маю рації? – Заперечив брат. – Ось вийдемо зараз, побачиш: один кут просів – треба його підіймати. Знаєш, скільки обійдеться ремонт?
– Батько збирався цього літа дах перекривати – весь в латках, а все одно тече, і підлога в сінях теж підгнила, треба майже половину дощок міняти. Звичайно, халупка. Вся ціна – це земля.
– Хтось може купити, щоб будинок знести та новий побудувати. І то, боюся, дорого не продамо – у селі порожніх будинків – штук вісім. І не продаються. Місце не жваве, один плюс: річка та ліс. А такого добра й в інших селах повно.
Наступного тижня Олексій справді приїхав з оцінювачем. Той оглянув будинок, злазив і на горище, і в льох, подивився всі документи, знайшов в інтернеті оголошення про продаж ще трьох будинків у цьому селі й виніс свій вердикт.
Олексія результат дещо розчарував, але потім, обговоривши все з Людмилою, він вирішив, що невеликі гроші – це в будь-якому разі краще ніж нічого.
Домовились і всі троє прийшли до нотаріуса відкривати спадкову справу.
І тут з’ясувалась неприємна подробиця: Опанас Іванович мав борг за кредитом.
– Так, – повідомив їм нотаріус – ваш батько брав у банку кредит. Мета його – ремонт будинку та автомобіля.
– Якого автомобіля? – здивувався Олексій. – Це тієї «копійки», що в нього в гаражі на чурбачках замість коліс стоїть?
– Про це мені невідомо, але кредит було видано. І тепер той, хто вступає у спадок, разом із будинком та автомобілем отримує і зобов’язання щодо цього кредиту, – пояснив нотаріус.
– Нічого собі, тато влаштував нам: якщо ми будинок продамо за ціну, яку оцінювач призначив, і кредит закриємо, то нам тисяч по десять залишиться.
– А якщо доведеться покупцеві поступитися? Взагалі в мінус підемо! – порахувала Людмила. – А якщо будинок взагалі продати не зуміємо, і він стоятиме і руйнуватиметься? Ні, мені така спадщина не потрібна.
– У принципі, ви можете написати, що відмовляєтеся від спадщини. Тоді й борги теж платити не доведеться, підказав нотаріус.
– Ти як думаєш, Льошо? – Запитала Людмила у брата.
– Треба, звичайно, подумати. Я взяв телефони трьох господарів, які теж будинки продають. Хочу з ними поговорити. Якщо вони стануть із «конкурентом» розмовляти, – відповів Олексій. – Але взагалі-то я з тобою згоден.
– А ти, Єгоре, що думаєш? – Запитали вони у молодшого брата.
– Мені треба з дружиною порадитись, – відповів той.
– Зрозуміло, без слова Катерини нікуди, – посміхнувся Олексій.
Загалом цього разу нічого не вирішили. А коли йшли, Людмила запитала:
– Цікаво, гроші на ремонт батько у банку взяв, ремонт так і не зробив. А де ж тоді гроші? Ми в будинку і шафу, і комод перевірили. Там тисяч двадцять було – ми вирішили їх на пам’ятник відкласти. Потрібно ще раз пошукати.
Але пошуки нічого не дали – більше жодної гривні в будинку не знайшли.
А коли настав час оформляти спадщину, Людмила та Олексій написали відмову. Нотаріус їхнє рішення завірив, і спадкоємцем став молодший – Єгор.
Ближче до весни він із дружиною, її братом Юрієм, та старшим сином Микитою – приїхали до будинку та почали огляд з гаража.
Юрій мав свою автомайстерню, а Микита цього року повинен закінчити машинобудівний коледж. Вони удвох «поворожили» над дідовою «копійкою», і Юрій повідомив, що машина ще побігає.
– Микита посвідчення водія отримав. От нехай і поїздить спочатку на старій машині. Набереться досвіду, потім можна буде про нову подумати, – сказав він.
– Відремонтувати допоможу, але за однієї умови: хай Микита під моїм керівництвом сам усе робить. Водночас і практика йому буде.
Кредит зуміли рефінансувати – зменшили щомісячні платежі. І зайнялися будинком. Єгор із сином неквапливо займалися ремонтом, а Катя із двома доньками – городом.
Якось, коли Єгор працював у дворі, до хвіртки увійшов Василь, який жив через два будинки від них.
– Єгоре, – сказав він, – я тобі борг приніс. Я в Опанаса Івановича брав. Обіцяв за пів року повернути. Та ось не встиг. Тож тобі повертаю – п’ятдесят тисяч, усе до гривні.
– Дякую, – відповів Єгор, – нам саме треба дошки купувати. Думали де гроші взяти. Тепер одним головним болем менше.
Пройшло шість років. Кредит Єгор уже закрив. Звичайно, капітально відремонтувати будинок вони не змогли, але основні проблеми вирішили, і Катерина з дівчатами приїжджала сюди щоліта. І сам він також проводив тут відпустку.
А навколо поступово відбувалися зміни: за три кілометри від села на березі річки збудували турбазу, яка працювала цілий рік.
Там був і спортивний комплекс, і басейн та інші розваги для відпочивальників. Навіть стайня була. Деякі мешканці села, які раніше їздили на роботу в місто, тепер працювали там.
А головне – тепер до села вела не вузька “дорога” з ямами та ковбанями, а гладка асфальтована. З’явився магазин.
І порожні будинки в селі стали продаватися: нові господарі зносили хатинки та будували на їхньому місці двоповерхові комфортабельні котеджі.
Якось і в дім Єгора зайшов чоловік і спитав, чи не збираються вони продавати будинок:
– Мені сказали, що ви тут постійно не мешкаєте, тільки на літо приїжджаєте. Може, надумаєте продавати, я вам свою візитівку залишу.
Єгор з Катериною подумали: звичайно, влітку в селі добре, але гроші були потрібні – Микита зібрався одружитися.
Якщо продати будинок, можна допомогти синові з іпотекою, ще й залишиться. Хати тепер у селі коштували зовсім інших грошей. Порадилися і вирішили продати.
Сина одружили, допомогли з першим внеском, зробили ремонт у міській квартирі.
Але тут виникла проблема: Людмила та Олексій, дізнавшись, що молодший брат вигідно продав батьківський будинок, прийшли до нього з вимогою:
– Ти повинен з нами поділитись, – заявила сестра. – Ми знаємо, ти будинок продав майже вп’ятеро дорожче, ніж він раніше коштував. Виходить, ти нам винен!
– На честь чого це я вам винен? – здивувався Єгор. – Ви самі від спадщини відмовились. А я і батьківський кредит виплатив, і будинок відремонтував.
– Ви мені хоч гривнею допомогли, коли я дах перекривав? Чи, може, Льоша, ти приїхав і допоміг мені паркан поставити? Ні! Це ми з Микитою робили.
– А ти, Людо, приїжджала сюди, щоб допомогти моїй Каті з городом? Ах, так! Одного разу була: відро смородини зібрала та поїхала.
– То що ви вимагаєте? А за скільки я будинок продав – не ваша справа! Мій будинок – можу і за десять гривень віддати, а можу і за мільйон.
– Не хочеш по-доброму, ми на тебе в суд подамо. Все одно змусимо поділитися, – сказав Олексій.
– Ну-ну, подавайте! Подивимося, що у вас вийде, – відповів Єгор.
І подали! Вимагали переглянути спадкову справу. Звинувачували молодшого брата у необґрунтованому збагаченні, стверджували, що він порушив їхні законні права на спадщину.
Але нічого в них не вийшло: проти Людмили та Олексія свідчила власноруч написана та завірена нотаріусом відмова від спадщини.
Нотаріуса також запросили до суду. Перед ним за цей час пройшло багато різних людей зі своїми, іноді непростими проблемами, але цю парочку він запам’ятав: надто голосно вони обурювалися.
Тож залишилися родичі біля розбитого корита, та із зіпсованими стосунками з братом…
Як вам закиди “рідні”? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
