– Ти повинна повернути нам усі гроші, які ми були змушені заплатити за твою недолугість! – Сказав батько. – Причому найближчим часом

Поліна увійшла в кафе і відразу побачила Єгора, що сидів за столиком біля самого вікна. Він помахав їй, і дівчина швидким кроком попрямувала до нього.

– Я замовив тобі десерт та каву, зараз принесуть, – сказав він і лише після цього звернув увагу на те, як виглядає Поліна.

– Щось сталося? У тебе вигляд засмучений і очі червоні. Ти плакала? Хіба нареченим належить плакати? Ти повинна бути щасливою і готуватися до весілля, – пожартував він.

Поліна глибоко зітхнула, наче наважуючись на щось, і сказала:

– Єгоре, весілля не буде.

– Ти передумала?

– Ні.

– Ти мене розлюбила?

– Ні, не розлюбила.

– А у чому тоді причина?

– Грошей більше нема, – відповіла дівчина.

Єгор полегшено зітхнув:

– А що, тепер тих, у кого немає грошей, не розписують?

– Я не жартую, грошей зовсім немає, ні на сукню, ні на ресторан, батьки все віддали, навіть ті, що я зібрала на весілля.

– Кому віддали? – поцікавився Єгор.

– Жанна, виявляється, стільки боргів наробила! А позавчора до нас двоє з якоїсь агенції приходили, її питали.

– Жанни вдома не було, вони батькові папери показали та попередили, що якщо до кінця тижня вона борг не погасить, то буде суд і можуть навіть майно описати.

– Нічого собі! Але ж Жанка вихвалялася, що працює в якійсь крутій фірмі, що зарплата у неї майже сто тисяч. А яку вона квартиру винаймає – обстановка, немов із модного журналу!

– І ці подорожі на відпочинок! Скільки разів вона цього року літала? У Туреччину, Китай, Емірати! І що? Це все на позикові гроші? – здивувався Єгор.

– Так вона ще й у знайомих позичала – у когось двадцять тисяч, у когось тридцять, – додала Поліна. – Вчора батько її притис, вона все розповіла.

– Знаєш, скільки там із відсотками набігло? Сімсот тисяч. Батьки всі накопичення віддали. Навіть бабуся сто тисяч додала, бо не вистачало. Тож тепер на весілля грошей немає.

– Так, накосячила твоя сестричка! Двадцять чотири роки, а розуму – як у підлітка. Їй тепер кілька років треба буде працювати, щоб батькам повернути борги, – сказав Єгор.

– Їй ще треба буде роботу знайти! Адже вона звільнилася, коли їй третю відпустку за рік не підписали. Психанула, послала всіх і поїхала. А її шеф теж психанув і звільнив її за статтею. Тож їй тепер роботу довго шукати доведеться, – пояснила Поліна.

– Гаразд, – сказав Єгор. – Це проблеми Жанни, їй їх і розгрібати. Повернемось до наших справ. До весілля ще півтора місяця. Ми всі встигнемо вирішити.

– Яке весілля, Єгор? Я ж тобі говорю, що грошей немає. Зовсім!

– Поля, заспокойся. Ми просто трохи змінимо концепцію. Замість ресторану обмежимося кафе, запросимо не сто гостей, а двадцять п’ять. А сукня в тебе буде. Обов’язково.

– Так що сльози витирай і готуйся до весілля. Так, у весільну подорож поїдемо не зараз, а за пів року, – заспокоїв Поліну Єгор.

Весілля відбулося в той день, який вони обрали, коли подавали заяву. Звичайно, тут не було кортежу з лімузинів, але сукня на нареченій була чудова, і кому яка різниця, скільки вона коштувала. Головне, що Поліна виглядала у ній щасливою.

А в кафе, де відбувся банкет, були присутні лише близькі родичі та друзі молодят. Усе сплатив наречений та його сім’я, але й батьки нареченої не залишилися осторонь. Вони зробили молодятам щедрий подарунок: будинок у дачному селищі на березі гарного озера.

Загалом, весілля пройшло чудово. Єдине, – тут не було Жанни.

І не тому, що її не покликали – їй, так само як і решті гостей, вручили запрошення. Просто Жанна цього дня працювала, бо весілля було в суботу, ніхто з колег не погодився її підмінити.

А покинути все і піти, як вона робила раніше, Жанна не посміла, бо батьки поставили їй дуже тверді умови.

– Ти повинна повернути нам усі гроші, які ми були змушені заплатити за твою недолугість! – Сказав батько. – Причому найближчим часом.

– Тату, ну ти ж бачиш, що я ніяк не можу знайти роботу, бо вони мені записали, що звільнили через прогули. Резюме читають, на співбесіду запрошують, а брати працювати не хочуть.

– А ти що думала? Що на тебе прямо чекають не дочекаються? Кому потрібен маркетолог із таким записом у трудовий? Не беруть? Знижуй планку, – сказав батько.

– Може, ти мені запропонуєш за касу у супермаркеті сісти? – обурилася Жанна.

– Треба буде – сядеш! Даю тобі два тижні. Ти, сподіваюся, не думаєш, що ми з матір’ю після всього, що ти накоїв, будемо тебе утримувати та давати кишенькові гроші?

– Крім того, врахуй, що зарплату віддаватимеш нам – внаслідок тих восьмисот тисяч. Собі залишатимеш десять тисяч.

– Цікаво, а якщо мені потрібно буде купити нові чоботи, чи куртку? – обурилася Жанна.

– А ти збирай. Або знайди підробіток. Може, тоді зрозумієш ціну грошам! І ще: якщо ти тільки спробуєш взяти хоча б один кредит, я тебе виставлю з дому!

– Причому навіть із реєстрації зніму, щоб до нас більше через твої борги не приходили. Квартира моя, ти повнолітня, тож маю право.

– Ти мене ще за ґрати посади! – вигукнула Жанна.

– Якщо будеш так себе поводити, цілком можливо, що ти там і без моєї допомоги опинишся, – відповів батько.

Жанна ще два тижні шукала роботу, але безрезультатно. Зрештою вона влаштувалася до найближчого до будинку універсаму.

Після офісної роботи їй довелося тяжко. Спочатку дівчина приходила додому розбита – ні на які походи в кафе і зустрічі з подругами у неї не було сил.

Але за кілька місяців вона втягнулася, навіть почала брати додаткові зміни, щоб швидше повернути батькам борг.

Їй вдалося зробити це лише за два з половиною роки. Після цього Жанна влаштувалася маркетологом в агенцію нерухомості, винайняла собі квартиру та з’їхала від батьків.

Вона, звичайно, спілкувалася і з ними, і з сестрою, але образа на родичів так і не минула.

– Розумієш, – скаржилася дівчина подрузі, – виходить, що Поліна отримала все, що хотіла: і робота у неї хороша, і вийшла заміж, і дитину має.

– Живе у двокімнатній квартирі чоловіка, а батьки їй ще й дачу подарували. А мене, мало того, що два з половиною роки мало не в рабстві протримали, так і зараз нічим не допомагають!

– Я майже пів зарплати віддаю за квартиру, мені тепер для того, щоб у ту ж Туреччину злітати на тиждень, треба рік гроші збирати. Ось у мене за місяць відпустка, а грошей немає.

– Так, звичайно, несправедливо, – погоджувалась з нею подруга. – А ти візьми кредит, злітаєш, відпочинеш, а потім за рік якось розрахуєшся.

– Ні, кредит я не братиму, – відповіла Жанна.

Шкода, що цих її слів не чув батько – він був би радий, що хоч би один урок дочка засвоїла добре.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.