– Ти пробач мені, Світлано… – колишній чоловік стояв на порозі квартири і як міг зображував щире каяття. – Я сам не розумію, як так вийшло. Біс поплутав… Спокусила вона мене, розумієш?

– Ти пробач мені, Світлано… – колишній чоловік стояв на порозі квартири і як міг зображував щире каяття. – Я сам не розумію, як так вийшло. Біс поплутав… Спокусила вона мене, розумієш?

– Ти цікавий якийсь, – здивовано подивилася на нього Світлана. – Майже рік із іншою жінкою жив, а зараз прийшов вибачатися? Тільки навіщо? Я на тебе зла не тримаю. Ти маєш право жити з тією людиною, з якою тобі краще.

– Ну як навіщо, Світлано? Я хочу… – чоловік замовк і уважно подивився на Світлану. – Я хочу почати все спочатку. Ми ж з тобою літні вже, ну який сенс на самоті жити?

– А я, любий, не сама зараз живу, – усміхнулася Світлана. — У мене є кішка Василина. Завдяки їй, до речі, я змогла швидко прийти до тями після твоєї зради.

– Світлано, до чого тут кішка? – махнув рукою колишній чоловік. – Я про нас із тобою говорю! Про людей…

***
Про те, що Василина колись опиниться на вулиці, вона й подумати не могла. Навіть такої думки в її голові не було.

Її, ще маленьким кошеням забрала з притулку одна гарна жінка. Ну, принаймні, на той момент вона здалася їй доброю та людяною. А ще – дуже нещасною.

Василина, коли жінка взяла її в руки, щосили притискалася до неї і тихо муркотіла, намагаючись її заспокоїти.

– Чоловік від мене пішов, розумієте? – Розповідала жінка волонтеру свою сумну історію. – Іншу собі знайшов, молодшу. А мені вже сорок п’ять років майже. Кому я така потрібна? Ось хочу кошеня собі взяти, щоб не почуватися самотньою.

– Так-так, – згідно кивала їй головою співробітниця притулку. – З кошенятком вам набагато краще буде. На відміну від цих чоловіків, тварини ніколи не зрадять.

Так Василина і знайшла собі господиню. І хату знайшла. І майже рік у неї все було добре.

Господиня годувала її від душі, гладила постійно, а вечорами забирала з собою в ліжко, і притиснувши до себе, дивилася по телевізору романтичні мелодрами. А потім…

…потім несподівано з’явився її колишній чоловік. Він подзвонив їй, сказав, що зайде ввечері, хотів поговорити. І зайшов. Щоправда, далі порога Світлана його не пустила.

– Ти пробач мені, Світлано… – зробивши винне обличчя, казав їй колишній чоловік. – Біс поплутав…

–  Ти цікавий якийсь, – здивовано подивилася на нього Світлана. – Майже рік ти жив з іншою жінкою, а зараз прийшов вибачатися? Тільки навіщо?

– Ну, як навіщо? Я хочу… – чоловік замовк і уважно подивився на Світлану. – Я хочу почати все спочатку. Ми з тобою літні вже, ну який сенс на самоті жити?

– А я, любий, не сама зараз живу, – усміхнулася Світлана. – У мене є кішка. Василина. Завдяки їй, до речі, я змогла швидко прийти до тями після твоєї зради.

– Світлано, ну до чого тут кішка? – махнув рукою колишній чоловік. – Я ж про нас із тобою говорю! Про людей.

Світлана запросила його на кухню, вони пили чай, розмовляли, згадували своє сімейне життя і навіть часом голосно сміялися.

А Василина дивилася на цього чоловіка і не могла знайти собі місця. Вона ніби завжди нормально до чужих людей ставилася: до її господині й подруги в гості заходили, і чоловіка на годину вона викликала (себто – сантехнік їй був потрібен), і кур’єри часто бували.

Але саме цей чоловік Васі чомусь не подобався! Відчувала вона, що нічого доброго поряд із ним у її господині не буде.

І Василина цілий вечір, коли колишній чоловік пішов, про це намагалася їй сказати. Вона попередити її хотіла. Але Світлана не звертала на неї уваги. Вона дзвонила своїм подругам.

–  Ти уявляєш, Галко, мій колишній повернувся, – торохтіла Свєта телефоном. – Ну, як навіщо? Сказав, що винен, що хоче почати спочатку і таке інше. Та я сама в шоці, звісно.

– Не чекала, якщо чесно, що він умовлятиме мене, щоб я його вибачила. Та я не знаю, що робити. З одного боку, – він майже цілий рік жив із іншою жінкою. Зрадив мене і наше кохання. А з іншого…

– Ми з ним у такому віці знаходимося, що навряд чи зможемо когось знайти, щоб створити родину. І в одному він справді має рацію – немає жодного сенсу до самої пенсії жити на самоті. Удвох простіше буде.

Колишній чоловік продовжував приходити до Світлани у гості. Вони все довше стали сидіти на кухні, все частіше і голосніше сміялися і все менше хотіли розлучатися.

Зрештою, колишній чоловік переїхав до Світлани зі своїми речами. А потім вони навіть до РАЦСу заяву подали. Ну, щоб усе було, як раніше.

Ну а Василина за деякий час опинилася на вулиці. Чому? Тому, що «раніше» її не було, і зараз вона опинилася в ролі «третьої зайвої».

– Сергію, може, до притулку її назад відвезти? Навіщо одразу на вулицю? – Запитала Світлана.

– Світлано, ну який притулок? – скривився Сергій. – Там запитання нам почнуть ставити всякі. Чому та навіщо? Воно тобі треба? Давай я краще відвезу її якомога далі, і все.

– Це ж кішка – нічого з нею страшного не станеться. Інші ж якось виживають. І вона виживе. А нам з тобою вона тільки заважатиме. Я на море, наприклад, хочу з тобою поїхати. І куди ти її дінеш? Адже з собою не візьмеш.

– На море? – Усміхнулася Світлана. – Ми з тобою вже сто років не були на морі.

– Ну, ось бачиш.

Загалом, Сергій вивіз Василину, яка нічого не розуміла, якомога далі від будинку – на інший кінець міста.
А потім, як ні в чому не бувало, і навіть не відчуваючи жодного докору сумління, повернувся до Світлани.

Звісно, ​​жодного щастя в них після цього не було. Сергій через деякий час знову завів роман на боці й пішов від Світлани. Але це вже, як кажуть, зовсім інша історія. І мені зовсім не хочеться вдаватися в її подробиці.

Для мене зараз набагато важливіше, що трапилося з Василиною і те, як вона пережила цю зраду. А переживала дуже сильно.

Кілька днів Василина сиділа на тому самому місці, де її залишив Сергій, сподіваючись, що господиня схаменеться і повернеться за нею.

Вона навіть готова була пробачити її за зраду. Аби тільки повернулася. Адже Василина дуже любила свою господиню. Всім серцем любила і всією своєю котячою душею.

Але ніхто, на жаль, по неї не повернувся. Викинули її, як непотрібну іграшку, і забули. А от Василина не змогла забути, як з нею вчинили. Тому від людей вона намагалася триматися подалі. Нікого до себе не підпускала та ні до кого не підходила.

Минув один місяць, другий, третій. Настала осінь. І так сумно стало у Василини на душі – не передати словами. І, напевно, нічого б в її житті не змінилося, якби одного разу вона випадково не зустріла на вулиці цуценя.

Взагалі-то з собаками вона намагалася ніяких справ не мати, але цей малюк ішов тротуаром з таким розгубленим і сумним поглядом, що Василина не змогла пройти повз.

“Викинули його, напевно, як і мене колись” – подумала вона. І в той же момент прокинувся материнський інстинкт.

Своїх дітей Васька мати не могла, бо господиня її стерилізувала свого часу, але материнський інстинкт – потреба любити когось і піклуватися про когось – нікуди не подівся.

І дивлячись на цього нещасного песика, Василина вирішила його «усиновити». Спочатку поспостерігала за ним трохи, ну щоб переконатися в тому, що він справді один, а потім підійшла до нього і голосно муркочучи, почала тертися об нього.

Цуценя від несподіванки завмерло на одному місці, а потім завиляло своїм хвостиком, і лизнуло кішку у відповідь.

З того самого дня, точніше вечора, вони були нерозлучні. Навіть на «полювання» Василина йшла разом із ним, щоб не дай Бог не загубився. А то все, що завгодно може статися за її відсутності. А коли цуценя поруч, Василина спокійна.

Вона ділила з ним сосиску з хот-догу, який хтось не з’їв і залишив на лавочці в парку, грала з ним, щоб той не нудьгував, вела його в укриття – найдальші від дороги кущі, щоб можна було відпочити.

І поки воно міцно спало під кущем, смішно посмикуючи лапами уві сні, вона облизувала його з усією ніжністю, на яку була здатна, і прислухалася до підозрілих звуків, щоб у разі чого миттєво зреагувати на можливу загрозу.

А загроз у місті було достатньо: від підлітків на самокатах, які їздять швидше, ніж машини на дорозі, до безпритульних собак.

Буквально кілька днів тому Василина мало не зрівняла із землею великого пса, який чомусь зацікавився цуценям. Які мав наміри, Васька не знала.

Але будь-який собака – це потенційна загроза, а вона за будь-яку ціну намагалася від цих загроз захистити “свою дитину”.

Коли між псом і цуценям залишалося не більше кількох метрів, вона вилетіла на тротуар і так зашипіла, що пес цей навіть орієнтацію втратив на якийсь час.

Зупинився різко, закрутився дзиґою й побіг у бік господаря, який на той момент саме з’явився з-за повороту із повідцем у руці. Загалом, захистила Василина свого малюка. І завжди захищатиме.

Вона вперше за довгий час знову відчула себе щасливою. Так-так, саме щасливою. Тому, що домашнім кішкам, хоч би якими незалежними вони були, все одно потрібно, щоб хтось був поряд з ними. Хтось, кому вони справді будуть потрібні.

Вася ставилася до цуценяти, як до власного кошеняти. Наприклад, навчала його премудростям полювання, показувала місця, де можна сховатися у разі небезпеки і навіть показувала, як правильно точити пазурі. Тому що гострі пазурі завжди знадобляться. І на полюванні, і щоб за себе постояти.

Ось тільки одного не знала Василина – цуценя, якого вона «підібрала», було не бездомним. І ніхто його не викидав надвір, як вона думала. Просто за збігом обставин він опинився на вулиці.

Песика цього звали Бім, і його подарували хлопчику на ім’я Олексій на день народження.

– Ну що, синку! – усміхаючись, говорив голова родини. – Ти вже дорослий, десять років тобі виповнилося. Тому, як і обіцяв, дарую тобі цуценя.

– Даруємо, – поправила його дружина.

– Так, ми з мамою тобі його даруємо.

Щастю хлопчика не було меж. Він обережно взяв цуценя на руки і не відпускав аж до вечора. Навіть за столом Олексій сидів із ним на колінах. Адже в нього була мрія і ось нарешті вона збулася.

А згодом батько Олексія поніс Біма до ветеринарної клініки на планове щеплення.

І так сталося, що в цей час зі школи саме повертався Олексій. Він подзвонив батькові і, коли дізнався, що він разом із Бімом перебуває у ветклініці, захотів до них прийти.

– Тільки обережно дорогу переходь, – сказав йому телефоном батько. – Хоча знаєш… Давай я, мабуть, тебе зустріну. Бо світлофори сьогодні не всюди працюють.

До перехрестя, де батько мав зустрітися з сином, було недалеко, хвилин десять ходьби. Цуценя брати з собою батько не став. Попросив жінку, за якою він стояв у черзі, щоб вона за ним придивилася.  Та начебто погодилася, але…

…Коли батько з Олексієм зайшли до ветеринарної клініки, то Біма на місці не було. І жінки також не було. Вона зі своєю морською свинкою знаходилася на прийомі у ветеринара.

– Як же так? – кричав батько. – Як ви не знаєте, куди воно поділося?

– Чоловіче! – відповіла йому адміністратор. – Ви залишили свого песитка незрозуміло кому, а тепер намагаєтеся зробити нас винними? Чому він був не в перенесенні? Чому ви його взагалі лишили? Якщо хтось і винен у тому, що воно зникло, то це тільки ви.

Батько розгублено глянув на сина, який стояв поряд зі сльозами на очах. Він і сам розумів, що це цілком і повністю його вина. Просто на емоціях не зміг стриматись.

– Тату, ми ж знайдемо його? – Запитав Олексій, взявши його за руку. – З ним нічого не станеться?

– Знайдемо, синку. Обов’язково знайдемо. Адже він маленький ще. Далеко не міг утекти.

Батько та син вирушили на пошуки. Хотіли знайти його по «гарячим слідам», але, на жаль, не вийшло.

Вони ходили вулицями міста до темряви, і тільки потім дуже засмучені пішли додому, де на них уже чекала мама. Цуценя ж тим часом було вже разом із Василиною в одному з надійних укриттів, прихованих від цікавих очей.

Воно було засмучене не менше, ніж Олексій та його батько, бо не хотіло нікуди тікати. Просто в якийсь момент йому стало страшно, що його забули.

Тому коли жінка з морською свинкою зайшла в кабінет, а господар так і не повернувся, він зістрибнув з сидіння, на якому його залишили, підбіг до дверей, і коли у ветклініку почали заходити люди з перенесеннями, вибіг на вулицю.

Напевно, якби воно було трохи старше, йому б не склало труднощів «взяти слід» господаря по запаху. Але воно справді було ще дуже маленьким і розгубилося, коли опинилося на вулиці. Песик побіг спочатку в один бік, потім в інший.

А коли вирішив повернутися назад, зрозумів, що не знає де це «назад».

Цуценя довго бігло тротуаром, потім перебігло дорогу, дивом не потрапивши під колеса машин, і коли зрозуміло, що загубилося, одразу засумувало.

А потім до нього підійшла кішка, і він з радістю пішов за нею. Тому що з нею йому було не так страшно. Така ось історія сталася з Бімом. Але всі ці два тижні його не переставали шукати.

Батьки Олексія писали у всі групи в соцмережах, розклеювали оголошення по всьому місту, обіцяли винагороду тому, хто повідомить їм хоч якусь інформацію про песика.

Олексій разом зі своїми однокласниками теж приєднався до пошуків після уроків. Але Бім наче крізь землю провалився. З кожним днем ​​надії на те, що вони його знайдуть, ставало дедалі менше.

А через два тижні батькові Олексія зателефонувала якась жінка і сказала, що бачила схоже за описом цуценя в районі центрального ринку.

– Я не впевнена, що це саме ваше цуценя, але загалом дуже схоже. Руде і з висячими вухами.

Це був вихідний день, тож вся родина у повному складі вирушила на ринок. Близько години вони ходили районом і показували фотографію Біма перехожим, а потім Олексій запропонував зайти про всяк випадок у невеликий сквер, який був поблизу центрального ринку. І, як виявилось, інтуїція його не підвела.

– Та ось же він! – радісно закричав Льоша і побіг до лави під деревом.

Але тільки хлопчик зібрався простягнути руки до цуценяти, як звідки не візьмись з’явилася кішка. Хоча якась там кішка – фурія справжня.

Вона зупинилася між хлопчиком і цуценям, і, вигнувши спину, грізно, майже по-собачому загарчала.Здивуванню Льоші не було меж.

Навіть його батьки, які стояли трохи позаду, подивилися один на одного з подивом. Ніхто не міг зрозуміти, чому ця кішка так дивно поводиться.

Напевно, якби Олексій ще раз потягнувся до цуценяти, Василина точно б ударила його лапою. Бракувало ще, щоб якісь чужі люди чіпали її малюка.

Але Бім голосно гупнув кілька разів і сам кинувся на руки до Олексія.

– Бімочка! – схопив його хлопчик, притискаючи до себе. – Як я переживав за тебе. Як добре, що з тобою все гаразд.

До Олексія підійшли батьки і, посміхаючись, теж гладили знайденця. А Василина…

…Василіса дивилася на все це і нічого не розуміла. Хоча ні, розуміла. Вона розуміла, що її «дитина», виявляється, має господарів, які її дуже люблять.

У тому, що ці люди його люблять, вона анітрохи не сумнівалася. В них все було написано на обличчях. А Василина, провівши чимало часу на вулиці, навчилася читати людей по очах. І начебто радіти треба за малюка.

Його знайшли, його люблять. Але Василині чомусь було сумно. Адже вона теж його любила …

Завдяки йому вона відчула себе потрібною і щасливою. А тепер все – знову доведеться самій жити. Вона вже збиралася піти, нічого їй було тут більше робити, але в цей момент Бім раптом вирвався з рук Олексія, зістрибнув на асфальт і голосно загавкав.

Василина зупинилася і повернула голову. Вони з хвилину, мабуть, дивилися один на одного, а потім…
…потім Бім кинувся до неї.

– Тату, слухай… – задумливо сказав Олексій, спостерігаючи за цуценям, яке крутилося поруч із кішкою. – Адже вона його захищала виходить. Коли я до нього підійшов, вона загарчала, як собака. Я тоді не зрозумів чому. А тепер я розумію. Вона захищала його!

– Ну, виходить, що так, – погодився з сином батько. – Мабуть, знайшла його на вулиці і взяла під опіку.

– І що, ми тепер її залишимо? – Олексій перевів погляд спочатку на батька, а потім на матір.

Батьки не знали, що відповісти на це. Тож просто мовчали. А Бім тим часом вмовив Василину піти з ним. Вона сумнівалася. І навіть не тому, що не вірила людям.

Просто Васька була не впевнена, що потрібна комусь. Це раніше вона була гарною та пухнастою. А зараз брудна вся, худа…

– Мамо, тату… – Олексій обережно підійшов до цуценяти з кішкою. – Давайте їх обох додому заберемо, га? Просто якщо ми зараз Біма заберемо, то він за нею нудьгуватиме, а вона – за ним. Вони страждатимуть, розумієте? А якщо їх двох заберемо, то всім буде добре.

Батьки подивилися на сина, переглянулись і згідно кивнули у відповідь. Так Василина знову знайшла будинок.
А разом із ним і господарів, які, до речі, були справді дуже хорошими людьми.

Але найголовніше – доля не розлучила її з тим, кого вона вважає тепер своєю дитиною. А це означає…

…це означає, що Василина й далі вчитиме його, як правильно точити пазурі і як треба вмиватися після їжі. І навіть, навчить його ще на підвіконня застрибувати.

З першого разу, звісно, ​​не вийде. З другого, швидше за все, також. Але попереду у них ціле життя…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!