Ганна витирала пилюку з полиці й почула, як чоловік розмовляє телефоном у сусідній кімнаті. Голос Максима звучав схвильовано.
– Мамо? Ти приїдеш?
Жінка завмерла з ганчіркою в руках. П’ять років мовчання. П’ять років, як свекруха не дзвонила, не писала, не цікавилася онуками. І тепер вона приїде!
Максим увійшов на кухню з осяяним поглядом.
– Ань, мама буде у місті! Завтра. Хоче познайомитись із дітьми.
Ганна повільно поклала ганчірку.
– Познайомитись?
Соні було вже три роки, Артему – п’ять. Вона їх жодного разу не бачила!
Чоловік сів за стіл.
– Вона приїжджає в місто. Приїде на похорон якоїсь подруги. І заразом до нас загляне.
Слово «заразом» шкрябнуло слух. Не спеціально приїжджає до онуків, не заради родини. Заразом! Поміж справою!
– Ти впевнений, що це гарна ідея? – обережно спитала Ганна.
Максим узяв її за руку.
– Будь ласка! Я п’ять років її не бачив. Я думаю, вона хоче налагодити стосунки.
Жінка згадала, як Лідія Михайлівна зустріла новину про їхнє весілля і шепотіла синові в сусідній кімнаті:
– Ти одружишся з нею? З цією сірою мишкою з села? Максиме, ти вартий кращої!
Потім були спроби розмов, холодні зустрічі, шпильки. А після появи Артема свекруха зникла зовсім.
– Добре, – зітхнула Ганна. – Нехай приїжджає.
Наступного дня вона прибирала квартиру з ранку. Максим купив торт, фрукти, дітям звелів одягнути гарний одяг. Артем крутився перед дзеркалом у новій сорочці.
– Тату, а бабуся добра?
Чоловік сів поруч із сином.
– Звісно, добра. Вона привезе вам подарунки!
Ганна промовчала. Вона не була впевнена ні в доброті, ні в подарунках.
О третій годині пролунав дзвінок у двері. Максим кинувся відчиняти. На порозі стояла Лідія Михайлівна. Висока, у суворому чорному костюмі, з холодним поглядом. У руках у неї була лише невелика сумочка.
– Доброго дня, Максиме, – сухо сказала вона.
Син спробував обійняти матір. Та поплескала його по спині й відсунулася.
– Проходь, мамо. Познайомишся з онуками.
Жінка увійшла у квартиру, оглянула передпокій.
– Тісно у вас.
Ганна вийшла із кухні.
– Здрастуйте, Лідіє Михайлівно.
Свекруха кивнула.
– Ганно.
Ні усмішки, ні тепла. Максим метушився, допомагав матері зняти пальто, пропонував пройти до вітальні.
– Де діти? – Запитала вона.
– Зараз покличу, – Максим зазирнув у дитячу. – Діти, виходьте. Бабуся приїхала.
Артем та Соня не сміливо вийшли. Хлопчик тримав сестричку за руку. Лідія подивилася на них оцінювальним поглядом.
– Здрастуйте, – навчений батьком, сказав Артем.
Свекруха не зробила крок назустріч, не присіла на рівень дітей, не посміхнулася.
– Здрастуйте, – сухо відповіла вона.
Повисла тиша. Діти дивилися на бабусю, чекаючи на щось. Обійми, посмішки, хоча б цукерки. Але Лідія стояла з порожніми руками та кам’яним обличчям.
Максим розгублено глянув на дружину. Ганна бачила, як на його обличчі з’являється сором. Він чекав на інше. Теплої зустрічі, радощів, подарунків. А одержав холодну інспекцію.
– Проходьте у вітальню, – покликала Ганна. – Чай готовий.
Усі пройшли за стіл. Лідія сіла, оглянула кімнату.
– У вас шпалери відклеїлись у кутку.
Максим кивнув головою.
– Так, треба підклеїти.
– І меблі старі. Диван просів.
Ганна стиснула руки під столом. П’ять років мовчання, і перші слова про шпалери та диван.
– Мамо, а як ти? Як справи? – Спробував змінити тему син.
Свекруха знизала плечима.
– Працюю. Одна живу. Ось приїхала на похорон подруги Ніни.
– Співчуваю, – тихо сказала Ганна.
Лідія не відповіла. Повернулася до дітей.
– А ви чому так легко одягнені? Вже майже зима. Треба тепліше одягатися.
Артем подивився на маму.
– Мамо, вони нормально одягнені, – заступився Максим.
Свекруха скривилася.
– Я тебе завжди у вовну одягала. І ти ніколи не хворів. А тут дивлюся, бліді діти зовсім.
Ганна відчула злість. Діти здорові, доглянуті, щасливі. Але для неї це нічого не означає.
– Вони не хворіють, – спокійно сказала Аня.
– Поки не хворіють, – відрізала свекруха. – Потім почнуться шмарклі, кашель. Я вас попередила!
Максим налив матері чай. Запропонував торт. Лідія відмовилася.
– Я солодке не їм. Шкідливо.
Соня тяглася до бабусі.
– А ти нам щось привезла?
Дитяча безпосередність розрізала напружену атмосферу. Лідія подивилася на дівчинку.
– Ні. Нічого не привезла.
Дитина розгубилася.
– Зовсім нічого?
– Зовсім.
Артем узяв сестру за руку.
– Соня, ходімо грати.
Діти пішли у дитячу. Ганна бачила, як Соня засмутилася. Дівчинка чекала на бабусю, тато обіцяв подарунки.
Максим сидів червоний. Сором був написаний на його обличчі. Він запросив матір, вмовив дружину, запевнив дітей. А в результаті вийшло одне розчарування.
– Мамо, ти ж могла хоча б цукерки їм купити, – тихо сказав він.
Лідія підійняла брови.
– Навіщо? У вас же торт на столі! Солодкого повно.
– Але ж це твої онуки! Ти їх ніколи не бачила!
Свекруха відпила чай.
– Я приїхала на похорон! Не за покупками.
Ганна встала з-за столу.
– Вибачте, піду до дітей.
Вона вийшла і зачинила двері спальні. Сіла на ліжко і глибоко вдихнула. П’ять років вона не бачила свекрухи. І не сумувала. Тепер зрозуміла, що вірно робила.
У вітальні тривала розмова. Ганна чула голоси.
– Ти міг одружитися з ким завгодно! – Казала Лідія Михайлівна. – А вибрав цю. Дивися тепер, як живеш. Тісна квартира, старі меблі!
– Мамо, годі, – обірвав її Максим. – Я щасливий! В мене сім’я, діти.
– Щасливий, – фиркнула свекруха. – Та ти навіть грошей нормально не заробляєш.
Ганна почула, як стілець відсунувся.
– Знаєш що, мамо? Тобі час! Дякую, що зайшла.
Лідія здивувалася.
– Як час? Я тільки-но приїхала!
– Ти приїхала двадцять хвилин тому! І вже встигла розкритикувати квартиру, дітей, мою дружину! Прийшла з порожніми руками до онуків, яких ніколи не бачила! Мені соромно за тебе!
Свекруха встала.
– Соромно? Тобі за мене соромно? Я тебе виховала, вивчила, на ноги поставила.
– І я вдячний. Але моя сім’я не заслуговує на таке ставлення!
Лідія взяла сумочку.
– Значить так? Зрозуміло!
Вона пройшла до передпокою, одягла пальто. Максим стояв мовчки, – не допомагав, не проводжав.
Свекруха відчинила двері, обернулася.
– Не чекай від мене більше нічого.
– Я й не чекаю, – відповів син.
Двері зачинилися. Максим повернувся до вітальні й сів на диван. Ганна вийшла зі спальні.
– Вона поїхала?
Чоловік кивнув головою.
– Так.
Жінка сіла поряд. Максим похитав головою.
– Це я винний. Я сподівався, що вона змінилася. Що захоче побачити онуків, обійняти їх. Привезе іграшки, цукерки. Хоч щось! А вона прийшла, як інспектор. Перевірила, покритикувала, пішла.
Ганна взяла його за руку.
– Ти ж хотів налагодити стосунки.
– Хотів. П’ять років я сумував. Думав, якщо запросити, вона відтане. Але вона не відтала. Вона просто така.
З дитячої вийшов Артем:
– Тату, бабуся поїхала?
– Так, синку.
– А вона ще приїде?
– Не знаю, – чоловік глянув на сина.
– Не треба. Вона якась страшна, – хлопчик знизав плечима.
Він повернувся до кімнати, а Максим затулив обличчя руками.
– Мені так соромно! Перед тобою перед дітьми. Я притяг її сюди, обіцяв, що буде добре. А вона навіть цукерки не купила для трирічної дівчинки! Який монстр не придбає цукерку внучці, яку бачить уперше?
Ганна обійняла чоловіка.
– Та, яка не хоче приймати твою сім’ю. Яка живе у своєму світі.
Максим притиснув дружину до себе.
– Вибач. Я більше не намагатимуся.
Ганна поцілувала його в щоку.
– Твоя справжня сім’я тут! Ми тебе кохаємо. І ми нікуди не дінемося.
Вони сиділи на дивані, обійнявшись. За стіною грали діти. На столі остигав чай. Лідія поїхала, залишивши по собі лише гіркоту та розчарування.
Максим зрозумів головне, – мати не зміниться! П’ять років, десять, двадцять – вона залишиться тією ж холодною жінкою. Примарна надія на примирення згасла остаточно.
Увечері, укладаючи Соню спати, Ганна почула запитання.
– Мамо, а бабуся зла?
Жінка погладила доньку по голові.
– Не зла. Просто самотня.
– А чому?
– Бо не вміє любити.
Соня обійняла іграшку.
– Шкода її.
Так, шкода. Лідія могла мати люблячу сім’ю, онуків, теплі стосунки. Але обрала гордість, образу, холод.
І тепер лишилася сама. З порожніми руками, та порожнім серцем. Ну що ж, – силою не будеш милою! А час все розставить по місцях…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
