– Ти розумієш, що ти зробила? Ти нас обох знищила!
– Ну, чому «нас»? Тебе. Я йду. Не хочу мати нічого спільного з людиною, яка здатна на таке …
– Ти нікуди не підеш! Гроші ти мені повернеш, всі, до останньої гривні!
– Дімо, це вже за межею! Подивися, що у поштовій скриньці. Знову ці обрізки, якась липка хрінь і записка.
– Ти збираєшся щось робити чи мені одразу в поліцію дзвонити?
Варя кинула на кухонний стіл зім’ятий конверт, з якого вивалилися дрібно нарізані фотографії з їхнього весілля. Взяті, мабуть, у соцмережі.
Їхні щасливі обличчя, зняті в момент поцілунку, тепер були понівечені, густо забруднені чимось чорним і в’язким, що нагадує дьоготь.
Діма навіть не підняв голови від тарілки.
– Варю, не починай з ранку. В мене важливий день! Чи мало у під’їзді неадекватних? Може, бавляться підлітки, чи з сусідів хто пакостить із заздрості?
– Викинь цю гидоту і забудь. Ти сама себе накручуєш! Тобі воно потрібне?
– Підлітки? – Варя присіла на край стільця, відчуваючи, як дрібно тремтять пальці. – Підлітки зламали мою сторінку у соцмережах, яку я вела п’ять років?
– Підлітки надсилають мені повідомлення з погрозами й знають усі мої маршрути? Дімо, вони знають, у якому магазині я купую хліб!
– Я номер змінила два тижні тому. Звідки у них новий?
Діма нарешті відклав виделку та глянув на дружину.
– Слухай, звідки я знаю? Зараз будь-які бази даних на кожному розі продають. За сто гривень тобі проб’ють і номер, і реєстрацію.
– Давай поїмо спокійно, га? У мене сьогодні три зустрічі, голова і так квадратна.
Варя жила з ним три роки. На початку їхнього роману все здавалося казкою: Діма був втіленням надійності.
Вони мали негласне правило, встановлене ними ж на самому початку: минуле залишається за дверима.
Варя знала лише базові факти: він був одружений, прожив із тією жінкою сім років, у них є син Артем.
Діма бачився з ним у неділю на нейтральній території – в ігрових центрах чи парках.
Він ніколи не приводив хлопчика до них і категорично забороняв Варі виявляти ініціативу у знайомстві.
– Йому й так важко, не травмуватимемо дитину, – пояснював він.
Варі це здавалося благородним. Вона навіть не знала, як виглядає його колишня дружина – Діма не зберігав фотографій, не згадував її імені та припиняв будь-які запитання.
Останні пів року їхнє життя перетворилося на облогу. Спочатку посипалися дивні коментарі під її постами в соцмережах: «Щастя на чужих сльозах не побудуєш», «Чекай, за все доведеться платити», «Ти думаєш, ти особлива?»
Варя спочатку сміялася, потім просто закрила сторінку. Потім пішли дзвінки. Вона змінила номер, закрила всі профілі, але за три дні все починалося заново.
Хтось методично вигрібав із поштової скриньки рахунки за квартиру, підкладав туди мертвих птахів чи, як сьогодні, зіпсовані весільні знімки.
Діма на все це реагував однаково – він просто казав:
– Дурниці, не звертай уваги.
У суботу подружжя поїхало у величезний торгівельний центр на околиці міста. Дімі потрібен був новий костюм для відрядження, а Варя сподівалася, що прогулянка серед яскравих вітрин та сотень людей допоможе їй хоч трохи розслабитись.
Вони довго ходили по бутіках, а потім зайшли в продуктовий гіпермаркет. Варя розглядала бакалію, а чоловік вибирав зернову каву.
– Варю? – пролунав тихий голос.
Варя здригнулася й обернулася – поряд із відділом солодощів стояла жінка. Якби не цей голос, Варя, можливо, пройшла б повз і не впізнала її.
На невиразно знайомій жінці був старий пуховик, що втратив форму, невизначеного кольору.
З-під безглуздої в’язаної шапки вибивалися сальні пасма. Варя вдивилася в обличчя жінки і видихнула:
– Олена?!
Вони працювали разом майже десять років тому у великій рекламній агенції. Олена тоді була головною зіркою офісу – яскравий регіт, легка на підйом. Варя була їй майже подругою.
Вони разом бігали на обіди, обговорювали замовників, а потім їхні шляхи якось розійшлися – Олена вийшла заміж та звільнилася.
– Як ти… Олено, що сталося? – Варя зробила крок назустріч, намагаючись обійняти стару знайому, але та відсахнулася.
Підійшов Діма з двома пачками дорогої кави, побачив Олену і завмер. Потім, гидливо скривившись, гаркнув:
– Нам час, Варо. Ходімо.
Олена раптом засміялася.
– Нарешті зустрілися, – прохрипіла вона. – Варю… подруженько моя люба! Ти тепер з ним перекидаєшся в нашому подружньому ліжку?
– Це тобі він купує костюми з італійської вовни, поки мій син доношує старі речі із секонд-хенду? Не кажи мені тільки, що нічого не знала!
– Твій чоловік – мій колишній чоловік!
У Варі запаморочилася голова.
– Діма… Я… Це як…
– Варю, не тут. Ходімо в машину, – Діма стиснув її лікоть так сильно, що стало боляче.
– Ні! – Закричала Олена, привертаючи увагу охоронця в кінці ряду. – Хай усі бачать! Подивися на нього, Варю! Він же тобі не сказав, так?
– Не сказав, як він мене виставив із дому через місяць після появи малюка? Як він підробив документи та переписав усе наше майно на свою матір, щоб при розлученні мені не дісталося жодної гривні?
– Що він мене до нервового виснаження довів, що я в клініці неврозів місяць лежала, а він у цей час рахунки обнуляв?
– Закрий рота, – тихо промовив Дмитро. – Ти сама винна. Ти була поганою матір’ю і нікчемною дружиною. Лікуйся далі, поки я не вжив заходів.
– Це я винна? Та це ти мене зламав! А тепер ти живеш із моєю подругою! Ти ж спеціально її знайшов, правда? Ти знав, що ми спілкувалися! Знав?!
Варя дивилася на них і не могла поворухнутися. У пам’яті виринали уривки тих давніх розмов в офісі.
Олена тоді іноді приходила із заплаканими очима, скаржилася на «складний характер» чоловіка, на те, що він контролює кожен її крок та кожну гривню…
– То ти мені пишеш? – Варя нарешті подала голос. – Це ти в поштову скриньку… Олено, навіщо? Ми ж дружили! Я присягаюся, я не знала, що Діма твій чоловік!
– Я зустріла його три роки тому, він сказав, що у розлученні вже давно! Я ж не була на вашому весіллі – у лікарні лежала, прийти не могла. Олено, я ніколи його не бачила!
– Не знала вона! – Олена майже зірвалася на вереск. – У мене нічого не залишилося, розумієш? Нічого!
Я на трьох роботах підлогу мию, щоб Артему на ліки та школу вистачило, а ти… ти тут каву вибираєш за чотириста гривень!
– Діма ж дає гроші… він каже, що платить аліменти… – почала Варя.
– Аліменти? – Олена гірко посміхнулася. – Дві з половиною тисячі гривень із його «офіційної» мінімалки?
– Ти ж знаєш, скільки він заробляє насправді через свої фірми-прокладки! Ти ж бачиш ці гроші щодня!
Діма, не говорячи більше ні слова, міцною хваткою вчепився в плече дружини й буквально поволік її до виходу.
Олена щось кричала їм навздогін, але Варя не розчула. У машині Варя зважилася на відверту розмову.
– Чому ти не сказав?
– А що б це змінило? – Чоловік навіть не повернув голови. – Ти почала б жаліти її, лізти в мої фінансові справи.
– Олена ненормальна, Варя. Вона завжди така була, ще до весілля були дзвіночки, а після появи сина у неї зовсім зірвало дах.
– Вона ревнувала мене до кожного стовпа, закочувала істерики на порожньому місці. Я пішов, щоб просто зберегти розум!
– Ти залишив її ні з чим, Дімо. Ми разом працювали, я пам’ятаю, якою вона була! Цілеспрямованою, талановитою.
– Ти її знищив…
– Ой, звільни мене від цієї драми!
Діма різко загальмував на світлофорі, через що ремінь безпеки боляче врізався Варі в ключицю.
– Ти живеш зі мною три роки. Тобі погано? Тобі чогось не вистачає? Я тебе на руках ношу, порошинки з тебе здуваю.
– А Олена – це відпрацьований матеріал. І якщо вона не припинить нас тиранити, я доб’юся, щоб її позбавили батьківських прав. І Артема заберу!
– Нехай в інтернаті посидить пів року, поки вона в психушці на казенних харчах відпочиватиме. Це буде їй уроком!
Вдома Варя не могла знайти собі місця. Вона замкнулася у ванній, увімкнула воду, щоб не було чути схлипів, і довго сиділа на підлозі.
А потім дістала телефон і знайшла Олену в соцмережах – тепер вона знала її прізвище.
Фотографій у профілі майже не було, тільки знімки Артема – худорлявого хлопчика з сумними очима.
Варя написала в особисті повідомлення:
– Олено, це Варя. Нам треба зустрітись. Завтра, о десятій ранку, у парку біля ставка. Приходь одна. Будь ласка.
Відповідь надійшла глибокої ночі.
– Навіщо? Прийдеш познущатися?»
– Ні. Принесу те, що тобі належить. По праву.
Варя знала, де Діма ховає заначку. У нижній шухляді його масивного дубового робочого столу було подвійне дно.
Він сам якось, не тверезий, хвалився своєю передбачливістю:
– У цій країні, Варю, завжди потрібно мати валізу грошей, до якої не дістануться суди.
Там у ящику лежала велика сума. Вранці, як Діма поїхав на роботу, Варя всі гроші звідти вигребла, і віднесла Олені.
Та спочатку кричала, потім довго плакала і дякувала. На ці гроші вона тепер розпочне нове життя. Можливо навіть в іншому місті.
Увечері Діма повернувся додому. Варя чекала його на кухні. Ганебно збігати вона не збиралася – їй треба було порозумітися з цим зрадником.
Чоловік, природно, відразу виявив пропажу заначки та закотив скандал.
– Ти розумієш, що ти зробила? Недолуга! Ти нас обох знищила!
– Ну, чому «нас»? Тебе. Я йду. Не хочу мати нічого спільного з людиною, яка здатна викинути матір своєї дитини на вулицю.
– Ти нікуди не підеш! Гроші ти мені повернеш, всі, до останньої гривні! Подзвониш цій божевільні та скажеш, щоб повернула. Інакше я…
– Що? Покараєш? Доведеш до богодільні? – Варя встала. – Спробуй! Якщо зі мною завтра щось трапиться, запис опиниться в поліції.
Він замахнувся, але рука завмерла в повітрі.
– Яка ж ти…
– Пішов геть із мого життя, – тихо сказала Варя.
Варя після розлучення переїхала. На новому місці опанувала професію, влаштувалася на роботу і тепер робила все, щоб забути останні роки.
Діму «притиснули» по повній програмі. Перевірка з податкової виявила такі порушення, що йому довелося продати все – квартиру, машину, бізнес – щоб розплатитися зі штрафами та не потрапити за ґрати.
Партнери відвернулися від нього миттєво, і з впливового бізнесмена він перетворився на банкрута із сумнівною репутацією.
Олена у соціальній мережі надіслала їй повідомлення. На фото – щасливий Артем, засмаглий і усміхнений, на тлі моря.
Текст був коротким:
– У нас все гаразд. Я проходжу курс терапії, Артем пішов у нову школу, він тут найкращий у класі з математики. Ми в безпеці.
– Дякую тобі, Варю. Ти нас врятувала. Бережи себе.
Душа Варі була спокійною. Вона не знала правди про минуле колишнього чоловіка, – це мінус! Але допомогла колишній подрузі, – це плюс. Не потрібно сліпо довіряти, бо коли вилазять скелети з шафи, – це боляче й бридко…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
