Кожен візит Наталії Іванівни, матері Івана, ставав для Олесі випробуванням. Якщо раніше вона попереджала про свій приїзд, то цього разу свекруха вирішила приїхати зненацька, без дзвінка.
Жінка з’явилася ближче до вечора, і коли Іван відчинив двері, він був трохи здивований.
– Іванко, – сказала вона, обіймаючи сина, – я так скучила, що вирішила вас відвідати.
Почувши дзвінкий голос свекрухи, Олеся визирнула з кухні, й чемно посміхнулася. Вона намагалася приховати своє обурення і незадоволення несподіваним приїздом жінки.
– Наталю Іванівно, як приємно бачити вас знову! – злукавила вона.
Свекруха глянула холодно на Олесю, але нічого не відповіла. Іван проводив матір у гостьову кімнату, де вона зазвичай зупинялася під час своїх візитів.
– Мамо, тут все готове для тебе, – сказав він, показуючи на акуратно заправлене ліжко та шафу.
– Розберусь! Не хвилюйся…
– Тоді гаразд, залишу тебе, – посміхнувся чоловік, і поспішно вислизнув за двері.
Наталя Іванівна мовчки оглянула кімнату, потім підійшла до шафи, та відчинила дверцята. Декілька полиць займали речі Олесі: сукні, светри, спідниці, та купа іншого одягу.
– Сину, йди сюди! – Наталя Іванівна голосно покликала Івана до кімнати.
Як тільки чоловік увійшов, вона узялася в боки й суворо запитала:
– Як ви підготували кімнату, коли тут чиїсь речі?
– Це речі Олесі, мамо, – спокійно відповів Іван.
– Чому вони тут? – продовжувала наполягати Наталя Іванівна. – Я мусила знайти порожню шафу, а тут…
Чоловік зітхнув, розуміючи, що через упертість матері розмова може неабияк затягтися.
– Мамо, у нас невелика квартира, ми тут живемо, якщо ти забула. Ти приїхала без попередження, а ми намагаємось використовувати простір максимально ефективно. У цій кімнаті достатньо місця для твоїх речей.
– Невже не можна було прибрати кудись ці ганчірки? – обурилася жінка.
Олеся, що підійшла на шум, спробувала втрутитися у розмову свекрухи з чоловіком:
– Наталю Іванівно, вибачте, якщо вам незручно. Я зараз приберу свої речі.
Вона зробила крок уперед, щоб відкрити шафу, але свекруха зупинила її жестом руки.
– Ні, тепер я сама з усім розберусь. Ви йдіть, займайтеся своїми справами, – заперечила жінка.
Іван та Олеся здивовано переглянулися, але вирішили не сперечатися з нею. Подружжя вийшло з кімнати, залишивши жінку одну. Через деякий час Олеся вирішила перевірити, як розмістилася свекруха.
Проте майже одразу жінка зіткнулася у коридорі зі свекрухою, яка йшла з пакетами до вхідних дверей.
– Зайве хочу викинути, – спіймавши на собі запитливий погляд Олесі, відповіла свекруха.
Коли жінка повернулася, невістка вирішила спитати, як Наталя Іванівна влаштувалася. Підійшовши до дверей, Олеся побачила свекруху, що стояла з порожньою валізою в руці.
– Я забрала все зайве, – заявила вона із задоволенням. – Тепер мені буде зручно.
Олеся здивовано подивилася на свекруху, не розуміючи, до чого хилить жінка. Коли невістка зрозуміла, в чому річ, вона завмерла від шоку.
Її улюблені сукні, светр, який подарував чоловік, і навіть її нову сукню для корпоративу, куплену напередодні, Наталя Іванівна винесла у пакеті з квартири, як непотрібний мотлох.
– Як ви могли? – Прошепотіла Олеся, відчувши, як сльози підступають до очей. – Ви винесли на смітник мої речі?
– Ти сама винна, – спокійно відповіла Наталя Іванівна. – Треба було підготувати мою кімнату як слід. Навіщо мені в шафі чужі манатки? Якщо вони тут, то тобі не потрібні.
Слухаючи свекруху, Олеся не змогла стримати сліз. Вона вибігла з кімнати, надривно плачучи. Іван, побачивши дружину в такому стані, почав розпитувати про те, що сталося.
Коли жінка таки розповіла йому про те, що викинула Наталя Іванівна, чоловік розлютився. Він спочатку вибіг до смітника, але пакетів там вже не було – хтось добре розжився!
Зайшовши у квартиру, він побіг до матері розбиратися:
– Мамо, – почав він серйозно, – твій вчинок неприйнятний. Ти не мала права так чинити з речами Олесі! Навіщо ти їх викинула? Хіба вони твої?
– Та гаразд тобі, – відмахнулася Наталя Іванівна. – Що таке? Я просто звільнила собі місце. Хіба я не маю на це права?
Іван глянув на матір і зрозумів, що розмови з нею просто марні. Він вирішив діяти інакше.
– Мамо, – твердо сказав він, – якщо ти хочеш залишитися, то проси вибачення у Олесі, і відшкодуй їй вартість речей, інакше тобі доведеться шукати інше місце для розміщення.
– І скажи спасибі, що дружина не планує звернутися в поліцію, хоча дуже цього жадає!
Наталя Іванівна на мить замислилась, але потім зрозуміла, що син рішуче налаштований. Вона зітхнула і присіла на ліжко, ображено надувши губи. Іван вийшов із кімнати, давши їй час подумати.
Через годину чоловік знову повернувся, й осудливо подивився на матір. Вона відразу відкрила шафу, і почала скидати у валізу свої, щойно розкладені по поличках речі.
За десять хвилин вона все зібрала, та попрямувала до виходу, показавши своє “фі” і те, що не збирається миритися з невісткою.
Як тільки Наталя Іванівна пішла, Іван підійшов до дружини й, обійнявши за плечі, промовив:
– Завтра сходимо в торговий центр, та купимо все, що тобі потрібно!
– Тільки сукню на корпоратив, решту вже не повернути, – розгублено зітхнула Олеся.
Наступного дня подружжя з’їздило в торговий центр, та купили нову сукню.
Наталя Іванівна з того часу, образившись на Івана, перестала йому писати та дзвонити. Та й у гості більше не навідувалася, але це було і на краще. Як можна бути такою недолугою матір’ю?
