Галина зрозуміла, що Микола щось задумав, коли він другий вечір поспіль сидів у вітальні з телефоном і гортав оголошення про нерухомість.
Зазвичай після рейсу він вмикав спортивний канал, витягував ноги і хвилин десять мовчав, ніби ще остаточно не приїхав додому.
Микола працював водієм вантажівки, був міцним, широкоплечим, з коротко стриженим русявим волоссям і звичкою мружитися, коли рахував гроші.
– Ти кому шукаєш квартиру? — спитала Галина.
Микола не відвів очей від екрану.
– Арсенію.
Галина повільно поклала на журнальний столик теку із документами, яку принесла з роботи.
– У сенсі?
– У прямому. Хлопцю двадцять один рік. Технікум закінчив, працює. Йому окремо жити треба.
Арсеній справді нещодавно влаштувався майстром в автосервіс. Високий, схожий на батька, тільки худший, він вважав себе вже дорослим, хоча щоранку все ще заглядав у холодильник зі словами, зверненими до матері: «А що можна взяти з собою?»
– І на які гроші ти збирався йому квартиру винаймати?
Микола нарешті підняв голову.
– З накопичень. Там нормально лежить. Перший рік допоможемо, далі сам.
Отоді Галина й відчула, як усередині стає холодно.
Ці гроші вони збирали майже шість років. Не на «щось». На освіту дітей, лікування, якщо знадобиться, гроші на ремонт та звичайну сімейну подушку.
Галина, технолог на кондитерській фабриці, записувала великі витрати в таблицю і завжди знала, скільки у них грошей.
Через місяць їхня донька Поліна їхала навчатися в університету в іншому місті, зарахування вже пройшло.
– А Поліні?
– Що Поліні? Гуртожиток дадуть.
…Поліні було вісімнадцять. Невисока, світловолоса, вона обрала університет за чотириста кілометрів від будинку.
Вчилася вона добре і сама знайшла програму, сама подала документи, сама телефонувала до приймальної комісії. Але батько все одно називав її «дівчинкою».
– Ти серйозно зараз? – спитала Галина. – Арсенію у нашому місті потрібна окрема квартира, а Поліні у чужому місті й гуртожиток нормально?
Микола спохмурнів.
– Не порівнюй. Поліні якраз у гуртожитку безпечніше. Дівчата поряд, комендант. А Арсенію самостійність потрібна.
– Тож самостійність – це коли батьки оренду оплачують?
Він роздратовано відклав телефон.
– Галю, не починай! Хлопець повинен окремо жити. Скільки можна з батьками?
– А дівчина?
– Дівчині інше треба.
Галина подивилася на чоловіка уважніше. Він говорив цілком упевнено. Не зі злості. Навіть не з жадібності.Він щиро не бачив протиріччя!
Увечері, за вечерею, Поліна почула про рішення батька від Арсенія.
– Тато мені однушку дивиться, – сказав той, наливаючи собі чай. – Неподалік сервісу.
Поліна завмерла з кухлем у руках.
– А мені, значить, ліжко в гуртожитку?
Микола одразу напружився.
– Не ліжко, а нормальний студентський гуртожиток.
– Ти його бачив?
– На сайті фотографії є.
Поліна коротко посміхнулася.
– Дуже переконливо.
Наступного дня Галина нічого не з’ясовувала телефоном.
Після роботи вона прийшла додому, переодяглася, відчинила ноутбук у вітальні та підняла сімейні витрати за останні три роки.
Коли Микола повернувся, на екрані вже стояли три стовпчики: «Арсеній», «Поліна», «Спільні накопичення».
– Знову бухгалтерію розвела? – спитав він.
– Так. Тому, що на словах ми вже поговорили.
Микола сів навпроти. Галина спокійно розвернула ноутбук до нього.
– Ось навчання Арсенія. Ось машина, яку ми допомогли купити. Ось ремонт цієї машини за чотири місяці. Ось гроші на інструмент.
– Інструмент йому для роботи.
– Згодна. Тому й не сперечалася.
Вона прокрутила таблицю нижче.
– Тепер Поліна. Репетитор, ноутбук, курси, – і все!
– Ну то й що?
– А те, що ти зараз пропонуєш ще рік оплачувати квартиру Арсенію. Це майже двісті тисяч. І водночас кажеш Поліні: розбирайся сама, бо тобі безпечніше жити у гуртожитку!
Микола почервонів.
– Я не казав «розбирайся сама».
– За фактом кажеш!
Він підвівся, пройшов до вікна, постояв там кілька секунд.
– Арсен чоловік!
– Ось. Нарешті!
Микола обернувся.
– Що «нарешті»?
– Нарешті ти сказав справжню причину. Не безпека, не вартість. не необхідність. Просто він чоловік, а вона дівчина!
Галина не стала підвищувати голосу.
– Уявімо, що у нас дві дочки. Одній двадцять один, вона працює тут. Другій вісімнадцять, вона їде вчитися. Кому житло потрібніше?
Микола промовчав.
– Або два сини. Один працює у рідному місті і може ще рік пожити вдома. Другий їде за чотириста кілометрів. Кому ми спочатку дивимось умови?
Він сів назад. Цього разу сперечатися одразу не став.
Пізніше покликали дітей. Арсен здивував батька першим.
– Мені квартира взагалі не горить. Я думав, що ви самі хочете, щоб я з’їхав.
– А ти не хочеш? – спитав Микола.
– Хочу. Але можу сам половину платити. Або кілька місяців накопичити.
Поліна сиділа у кріслі, підтягнувши під себе ноги.
– Я теж не вимагаю квартиру. Я хочу, щоб ми оглянули гуртожиток нормально. Якщо там гарні умови, я поживу. Якщо ні, знімемо кімнату з дівчинкою.
Галина кивнула.
– Оце вже розмова.
За тиждень вони з’їздили з Поліною в місто, де знаходився університет.
Гуртожиток виявився не страшним і не прекрасним. Звичайним: свіжий ремонт на поверсі, кімнати на двох осіб, електронні перепустки, загальна кухня, кілька пральних машин. Поліна вирішила спробувати перший семестр.
Арсен залишився вдома ще на чотири місяці. За цей час накопичив заставу і знайшов невелику студію неподалік роботи. Батьки додали йому ту суму, яку заздалегідь визначили, як підтримку при переїзді.
Таку суму відклали і Поліні.
Якщо вона вирішить піти із гуртожитку, гроші підуть на оренду. Якщо залишиться – інші витрати, пов’язані з навчанням.
Увечері після переїзду Арсенія Микола довго сидів у вітальні, розглядаючи звільнену полицю в передпокої, де раніше стояли кросівки сина.
– А я ж думав, що все роблю правильно, – сказав він.
Галина спокійно відповіла:
– Я знаю.
– Просто сина хотілося виштовхнути у доросле життя. А Поліну навпаки, притримати.
– От і вийшло, що одному дав свободу за наші гроші, а іншій волю не дав.
Микола хмикнув.
– Жорстко ти формулюєш.
– Проте зрозуміло.
Він помовчав, потім кивнув. І вперше за всю цю суперечку Галина побачила, що чоловік не шукає аргументу у відповідь. Він дійсно думає.
Як ви вважаєте, чи справедливо батькам давати дорослим синові та дочці різну фінансову підтримку? Чи доречне тут пояснення про безпеку та самостійність?
Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
