– Ти що робиш? – верескнула Маргарита Василівна. – Це моя земля!
– Земля твоя! – гаркнув зять, з гуркотом відриваючи металевий лист. – А паркан – мій! Я його купував, у мене у багажнику всі накладні лежать! І мій сайдинг! І вікна я забираю!
– Мишко! Зроби щось! – Маргарита Василівна кинулася до сина. – Він же дім рознесе!
…Маргарита Василівна сиділа на кухні з видом великомучениці – перед невісткою та сином зараз розігрувалась драма.
– Все, діти, – голос Маргарити Василівни здригнувся. – Вирішила я. Не потрібна мені ця дача. Сил немає, здоров’я не те.
– Поки електричкою потрясешся, поки через це поле три кілометри пішки пройдеш… Минулого разу тиск так підскочив, що в очах потемніло.
– Забирайте її собі. Володійте, будуйтеся, відпочивайте!
Мишко миттєво пожвавішав. Він з дитинства пам’ятав ті шість соток – зарослі малинником, із кривим парканом і крихітним будиночком, який дід склав із того, що вдалося «дістати» у вісімдесяті.
– Мамо, ну ти чого, – він ступив до столу, сяючи. – Це ж чудово! Олю, чуєш? Ми там такий сад забабахаємо! І будиночок підправимо, я сам ґанок переберу.
Оля повільно обернулася. Вона прожила в цій сім’ї сім років і знала: безплатний сир у Маргарити Василівни завжди супроводжується важкою мишоловкою.
– Маргарито Василівно, це дуже несподівано, – спокійно сказала Оля. – Але давайте одразу прояснимо технічний момент.
– Як ми її оформлятимемо? Дарча, чи одразу перепишете на Мишка?
На кухні стало тихо. Мишко докірливо глянув на дружину. Свекруха теж поволі підняла на неї погляд.
– Олю, ну яка ж ти… практична, – вона виділила останнє слово. – Я до вас із душею, материнське благословення даю, а ти мені – реєстри, документи…
– Я мати чи хто? Я сказала – ваша, значить, ваша. Навіщо ці формальності? Гроші тільки на нотаріусів витрачати.
– Тому, Маргарито Василівно, – Оля пройшла до столу і сіла навпроти, – що дача у жалюгідному стані.
– Там паркан завалився, дах у сараї тече, а в самому будинку підлога прогнила. Щоб привести це до людського вигляду, потрібно вкласти не менше ніж триста – чотириста тисяч.
– І я не готова вкладати сімейні заощадження в об’єкт, який юридично мені не належить. Завтра ви передумаєте, а ми залишимося з порожніми кишенями.
– Та як ти можеш! – свекруха притисла долоні до грудей. – Мишко! Ти чуєш? Твоя дружина мене в користі підозрює! Рідну маму твою!
– Оль, правда, перебір, – буркнув Мишко. – Мама ж сказала – беріть.
– Ні, Мишко. Буде дарча на твоє ім’я – завтра ж замовляємо бригаду та будматеріали. Ні, значить, нехай малина й далі ділянку захоплює.
Скандал тривав дві години. Маргарита Василівна плакала, поминала покійного чоловіка, звинувачувала Олю в «капіталістичному підході» і врешті-решт виставила їх за двері, заявивши, що таким розважливим людям вона навіть старого відра не довірить.
Через два тижні, за сімейною вечерею, на яку було запрошено і сестру Михайла, Ірину, Маргарита Василівна урочисто оголосила:
– Якщо Мишкові дача не потрібна, я її Ірочці віддала. У неї чоловік, Ігор, рукатий, вони вже й план ремонту склали.
Мишко весь вечір сидів похмуріший за хмару. Він гортав у телефоні фотографії заміських будинків та демонстративно зітхав. Оля ж спокійно їла салат. Вона знала, що шоу лише розпочинається.
Ірина з Ігорем взялися за справу із розмахом. Весь червень у сімейному чаті з’являлися звіти:
– Замовили євро-штахетник!
– Привезли три тонни піску.
– Ігор сам вирив траншею під септик!
– Бачиш, – бурчав Мишко вдома, кидаючи телефон на диван. – Люди ділом зайняті. А ми боїмося, що нас обдурять. Ірка не побоялася, і тепер у них буде цукерка, а не дача.
– Подивимося, Мишко, – коротко відповіла Оля. – Час покаже.
На середину серпня дачу було не впізнати. Старий будиночок обшили світлим сайдингом, покрівлю покрили новенькою металочерепицею, навколо ділянки виріс солідний паркан на цегляних стовпах.
Ігор навіть примудрився застелити частину двору рулонним газоном та поставити велику гойдалку-кокон.
На офіційне відкриття запросили всіх. Маргарита Василівна сиділа на новій терасі в шезлонгу, обмахуючись віялом.
– Ну що, гості дорогі, – заспівала вона, приймаючи від Ірини склянку з прохолодним соком. – Подивіться, яка благодать. Ірочко, Ігорю, дякую вам. Прямо душа радіє. Олю, ти подивися, який паркан!
Ігор, помітно схудлий і змарніли після двох місяців каторжної праці, підійшов до столу.
– Так, мамо, втомилися ми. Натомість тепер і дітей не страшно привезти. До речі, я там усі документи зібрав у теку – чеки на матеріали, гарантію на котел.
– Давай у понеділок в місто поїдемо, до нотаріуса? Ти ж обіцяла, як закінчимо – одразу перепишеш дачку на Іру.
Маргарита Василівна раптом дуже уважно почала вивчати свій манікюр.
– Ой, Ігорю, – м’яко сказала вона. – Ну, куди ти поспішаєш? Навіщо цей клопіт? Живіть, відпочивайте. Хіба я вас жену?
Ірина насупилась і поставила тарілку з овочами на стіл.
– Мамо, у сенсі – “живіть”? Ми ж домовлялися. Ми сюди вклали майже всі наші заощадження. Ігор навіть невеликий кредит взяв на матеріали, щоб встигнути до осені. Ти ж сказала: “Зробите ремонт – дача ваша”.
– Я сказала “володійте”, – уточнила мати. – І ви володієте. Приїжджаєте коли захочете. Але переписувати…
– Знаєш, дочко, життя така штука. Сьогодні Ігор твій чоловік, а завтра – хто знає? А дача – це сімейне гніздо. Вона має залишатися в родині. На мені. Так надійніше.
У повітрі повисла дзвінка тиша. Навіть птахи у лісі за ділянкою замовкли.
– Тобто… – Ігор повільно підвівся. – Тобто, це все не наше? І паркан за сто тисяч, і септик, і дах?
– Як це не ваше? – здивувалася Маргарита Василівна. – Ви ж користуєтесь! Насолоджуйтесь. Я вам навіть дозволяю тут огірки посадити наступного року.
– Але господаркою буду я. Мені так спокійніше. А сперечатиметеся – то я взагалі ключі заберу. Маю право!
– Ах, маєш право?! – Ірина зірвалася на крик. – Ми тут спини надривали, з боргів не вилазимо, а ти тепер тримаєш нас за квартирантів?!
– Не кричи на матір! – гаркнула Маргарита Василівна. – Бач, голос прорізався! На готове прийшли, ще й обурюються!
– На готове?! – Ігор здійнявся. – Та тут все згнило! Я кожен цвях своїми руками вбивав!
Він різко розвернувся і пішов до сараю.
– Ігорю, ти куди? – крикнула Ірина.
– За інструментом!
За хвилину він повернувся з ломом та шурупокрутом. Без зайвих слів він підійшов до першої секції паркану і почав з розлюченістю викручувати шурупи. Мишко смикнувся було вперед, але Оля спокійно поклала руку йому на плече.
– Не лізь, Міш. Це не наша справа. Нехай вони самі розуміються.
Ірина, дивлячись на те, як чоловік трощить паркан, раптом теж схопила лопату і кинулася до клумби з сортовими трояндами, які так любила мати.
– На, володій! – вигукнула вона, викорчовуючи кущ разом із землею.
На ділянці розпочався справжній хаос. Ігор діяв методично. Знявши паркан, він перейшов до тераси. Листи полікарбонату з тріском відривалися від каркаса.
Маргарита Василівна металася між ними, намагаючись то схопити Ігоря за сорочку, то закрити собою свіжопофарбовані двері.
– Я викликаю поліцію! – кричала вона, вихоплюючи телефон. – Це грабіж! Розбій! Посаджу тебе, зять недороблений!
– Викликай! – Ігор жбурнув шматок пластику в багажник машини. – Нехай подивляться на господарку, яка людей на гроші кинула!
За пів години приїхала поліція. Втомлений лейтенант окинув поглядом розгром: пів ділянки без паркану, гори будматеріалів біля воріт і жінка, що плакала, на ґанку.
– Що трапилося? – спитав він.
– Грабують! – Маргарита Василівна тицьнула пальцем в Ігоря. – Подивіться, майно знищив! Паркан вкрав! Ґанок ламає!
Ігор спокійно підійшов до поліціянта та простяг теку з документами.
– Товаришу лейтенанте, ось рахунки на моє ім’я. Ось чеки. Договору оренди немає, договору дарування теж. Ця громадянка стверджує, що я тут стороння людина і права власності не маю.
– Якщо так, то я демонтую свої особисті речі, придбані на мої кошти. Конструкцію будинку я не чіпаю, забираю лише те, що встановлював сам.
Поліціянт довго гортав чеки, дивився на дати, потім перевів погляд на Маргариту Василівну.
– Пані, це цивільноправова суперечка. Якщо людина має документи, що підтверджують, що вона все це купила, то складу злочину тут немає. Подавайте до суду.
– Який суд?! – заволала Маргарита Василівна. – Він же все відвезе!
– Має право, якщо то його речі, – відрізав лейтенант. – А ви, пані, акуратніше, стіни не поваліть.
Поліціянти поїхали. Ігор закінчив вантажити все, що вдалося врятувати, у багажник та на дах машини.
Дача тепер виглядала, як після землетрусу: замість гарного будинку – облізлий зруб, замість ділянки – порита земля з ямами від стовпів.
Ірина сіла в машину, голосно грюкнувши дверима.
– Все, мамо! Тепер ти повноцінна господиня. Насолоджуйся самотністю. Більше ти нас не побачиш!
Машина з ревом зірвалася з місця, піднявши хмару пилюки. Маргарита Василівна залишилася стояти посеред свого «родового гнізда».
Вона повернулася до Мишка та Олі, які весь цей час мовчки спостерігали за подіями з безпечної відстані.
– Ну, хоч ви… – прохрипіла вона. – Мишко, синку… Допоможи матері. Бачиш, що вони наробили?
Ірочка збожеволіла, Ігорьок — бандит… Давай, ти ж все можеш. Привези дошки, паркан будь-який поставимо …
Мишко глянув на матір.
– Знаєш, мамо, – тихо сказав він. – Оля мала рацію. Адже ти не дачу нам віддавала. Ти на повідець посадити мене намагалася.
– Чи хотіла, щоб ми все життя перед тобою на задніх лапках ходили за право тут газонокосаркою попрацювати?
– Що ти таке кажеш? – Маргарита Василівна знову схопилася за серце. – Я ж для вас!
– Ні, мамо. Для себе! Поїхали, Оль.
Вони сіли у свою машину. Оля бачила в дзеркало заднього виду, як Маргарита Василівна опустилася на стару, ще дідівську лаву і затулила обличчя руками.
Увечері того ж дня Мишко сидів на кухні й мовчки дивився у вікно. Оля готувала вечерю.
– Оль, – покликав він тихо.
– Так?
– Вибач мені. Адже я справді думав, що ти чіпляєшся. Ледве в яму боргову не влізли.
Оля підійшла до нього і поклала руки на плечі.
– Забудь, Мишко. Головне, що тепер ти це розумієш.
– Я тут подумав… – він зам’явся. – Я завтра поїду в ювелірний. Бачив там браслет, про який ти колись говорила. Той із гранатами. Хочу подарунок тобі зробити. За те, що ти в мене така далекоглядна.
Оля посміхнулася.
– Ну, подарунок це добре. Тільки давай домовимося: у нашій родині більше жодних подарунків від твоєї мами не буде. Вони дуже дорого коштують, як з’ясувалося.
– Про що мова, – Мишко притягнув її до себе. – Я вже змінив номер телефону. Нехай поки що сама зі своїм «родовим гніздом» розбирається.
Маргарита Василівна з ділянкою так і не розібралася – коли заповзятлива пенсіонерка зрозуміла, що чужими руками дачу довести до пуття не вийде, вона її продала.
Ні син, ні дочка з нею не спілкуються, і перед родичами саме Мишко та Іра залишилися поганими.
Звичайно, подробиць сварки вона нікому не озвучує – каже просто, що діти, яким вона життя дала, її покинули.
А вони й не заперечують, бо, чесно кажучи, – їм начхати на думку навколишніх…
Що скажете про вчинок матері? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
