Телефон Інни вибухнув дзвінком о сьомій ранку в суботу. На екрані висвітлилося «Віктор Семенович, сусід знизу». Інна похолола: інтелігентний пенсіонер, колишній викладач з Ірпеня, ніколи б не турбував у вихідний без вагомих причин.
– Інно, я перепрошую, але мій терпець урвався, – голос сусіда тремтів від стримуваного гніву. – У мене по кухонному стояку тече щось буре з нестерпним запахом, а в під’їзді стоїть такий гавкіт, що моя дружина з учорашнього дня на пігулках. Якщо через пів години ви не відчините двері, я викликаю поліцію та аварійну службу.
Інна відкинула ковдру, відчуваючи, як усередині все стискається. Квартира у новобудові була її «фортецею». Вони з чоловіком Андрієм п’ять років вкладали в неї кожну зайву гривню, при цьому жили в однокімнатній квартирі покійної бабусі неподалік.
Вибирали дорогий ламінат, шпалери, що миються, замовляли кухню. Після лютого двадцять другого, коли будинок дивом уцілів, Інна ставилася до цих стін майже із сакральним трепетом. Залишалося придбати меблі, – і новосілля.
Місяць тому Андрій буквально вимолив дозвіл пустити туди свою сестру Світлану.
– Свєтка зовсім на мілині після розлучення, – переконував він. – Живе у подруги на дивані. Нехай місяць поживе у нас, наглядатиме за порядком, оплачуватиме лише квитанції. Їй багато не потрібно, спати там є де. Вона ж рідна, Інно.
Інна здалася. Родичі ж.
За сорок хвилин Інна вже вбігала до під’їзду. Запах ударив у ніс ще на першому поверсі – їдкий, кислий аромат неприбраного вольєра.
На четвертому поверсі на неї чекав Віктор Семенович у поспіхом накинутій куртці, та ще пара розгніваних сусідів. З-за її дверей долинав не просто гавкіт, а справжнє багатоголосе виття.
Коли Інна повернула ключ, двері відчинилися лише наполовину, упершись у щось важке. У ніс ударив такий потужний сморід, що Інна мимоволі прикрила обличчя шарфом.
У передпокої, на тому самому світлому ламінаті, стояли громіздкі залізні клітини. Посеред коридору красувалася свіжа калюжа, а з вітальні назустріч Інні вискочили три різномасні пси, заливаючись несамовитим гавканням.
– Світлано! – крикнула Інна, намагаючись не стати в бруд. – Світлано, що це?!
Світлана вийшла із кухні з чашкою кави. На ній був шовковий халат, а на обличчі – вираз легкої досади, ніби її відвернули від важливої справи.
– Чого ти кричиш? Собак налякаєш, вони й так нервові після прогулянки.
– Звідки тут тварини? – Інна зазирнула у вітальню і завмерла.
Її улюбленого дивана практично не існувало. Оббивка була здерта до самого каркаса, поролон валявся клаптями, на яких спав масивний пес.
Стіни, обклеєні дорогими флізеліновими шпалерами, були вкриті сірими бризками бруду та характерними патьоками на кутах.
– Це перетримка, – спокійно пояснила Світлана, сьорбаючи каву. – Роботу зараз знайти нереально, а мені жити на щось треба. Я дала оголошення у соцмережах: «Домашній готель». Хороші гроші, між іншим.
– Ти влаштувала з моєї квартири бізнес? – голос Інни зірвався на шепіт. – Знизу люди тонуть! Ти залила сусідів нечистотами!
У цей момент із санвузла пролунало характерне хлюпання. З-під дверей туалету почала повільно витікати каламутна вода. Інна кинулася туди. Унітаз був забитий до країв сірою слизькою масою.
– Я просто вовну змивала після вичісування, – знизала плечима Світлана, заглядаючи через плече. – І деревний наповнювач.
– В інструкції написано, що він натуральний, має розчинятися. Напевно, труби у вас вузькі, заощадили на сантехніці?
Аварійник, що приїхав через годину, після недовгих маніпуляцій витягнув з труби величезну, спресовану «повсть» з собачої вовни та розпухлу тирсу.
– Тут усе стояло колом по всьому стояку, – витираючи чоло, констатував майстер. – Вода йшла до сусідів через мікротріщини та вентиляцію.
– Готуйтеся, господине: заміна гофри – це дрібниці. Сусіду знизу ви кухонний гарнітур залили, там фасад розбухне за кілька днів.
Інна сиділа на єдиному вцілілому стільці, дивлячись на розруху. Збитки вже на око тягли на кілька тисяч доларів.
– Збирай речі, Свєта! І собак. Прямо зараз, – тихо, але твердо промовила Інна.
– Ти з глузду з’їхала? – Світлана округлила очі. – У мене зобов’язання перед клієнтами! Куди я їх діну? Андрію! – закричала вона, побачивши брата, що входить до квартири.
Андрій, побачивши погром, на мить зніяковів, але тут же прийняв звичну сторону сестри.
– Інно, ну навіщо цей скандал? Ну, не розрахувала Світлана трохи. Що ж тепер, виганяти людину на вулицю через зіпсований ламінат? Це просто речі! Вона на ці гроші волонтерам допомагає, добре робить.
Інна мовчки підійшла до ноутбука Світлани, що стояв на кухонному столі. Сторінку було відкрито. «Елітний зооготель. Доба – 900 гривень». Інна відкрила месенджер. В очі впало листування Андрія із сестрою.
– Світлано, ну що там? Клієнт з акітою сплатив тиждень? Скинь мені на карту десять тисяч, мені за машину платити внесок, а Інка всі гроші в ремонт вбухує, й гривні не допитаєшся, – писав її чоловік три дні тому.
Інна повільно підвела очі на чоловіка. Андрій застиг.
– Значить, на мілині? – Інна відчувала, як усередині все вигоряє. – Ти знав, що вона тут влаштувала, та ще й частку брав? За моєю спиною, поки я у дві зміни орала, щоб ми меблі швидше купили?
– Інно, ну, ситуація була складна… – почав Андрій, але вона перервала його.
У двері знову постукали. На порозі стояв чоловік із випещеним собакою на повідцю.
– Доброго дня, я за записом на тиждень. Світлана сказала, що у вас тут VIP-умови.
Інна подивилася на “гостя”, на облізлий каркас дивана та на чоловіка.
– Забирайте свого собаку і йдіть! Тут немає готелю! Тут кубло для шахраїв!
Чоловік, почувши запах, вважав за краще не сперечатися і швидко зник у коридорі.
– Ти що твориш? – верещала Світлана. – Ти мені бізнес ламаєш!
– У тебе година, щоб клітки зникли з цього будинку! – Говорила Інна крижаним тоном. – Андрію, це стосується і тебе!
– Квартира куплена до шлюбу на мою спадщину, документи у мене. Завтра тут будуть оцінювачі, і я подаю до суду на відшкодування збитків. І на розлучення!
– Ти через собачу вовну сім’ю руйнуєш? – Андрій спробував натиснути на жалість. – Ми ж рідні!
– Рідні люди не перетворюють житло близької людини на хлів заради пари тисяч на кишеню, – відрізала Інна. – Час пішов!
Цілий день Інна провела, розгрібаючи наслідки «бізнесу». До вечора, коли волонтери допомогли розподілити собак, що залишилися, у квартирі запанувала гнітюча тиша.
У домовому чаті вже висів пост від Світлани:
– Погляньте, як роблять “герої”: виставили сиріт-тварин на вулицю через краплю води! Інно, Бог тобі суддя!
Інна не стала писати виправдань. Вона просто виклала в чат три фотографії: забитий шерстю унітаз, скриншот листування чоловіка про «частку» у бізнесі, та акт залиття квартири Віктора Семеновича.
Чат затих. А за хвилину посипалися повідомлення від сусідів: «Віктору Семеновичу допоможемо з юристом», «Інно, тримайтеся, ми все бачили».
Андрій намагався повернутися вночі, сподіваючись, що гнів дружини вщухне. Але ключ не підійшов – замки замінили ще вдень. На килимку сходового майданчика стояли коробки з його речами, та документами.
Інна дивилася у вікно бабусиної квартири на нічний Ірпінь і розуміла, що у її новій квартирі ще не скоро буде новосілля, на неї знову чекає ремонт. А ще, – суд з відшкодування збитків та розлучення. Але це вже зовсім інша історія…
Як ви вважаєте, чи справедливо Інна виставила чоловіка разом із сестрою, чи варто було дати йому шанс спокутувати вину та добровільно сплатити ремонт? Поділіться вашою думкою у коментарях!
