– Ти, тату, більше до нас не приходь! А то коли ти йдеш, мама завжди плакати починає. І плаче аж до ранку.
– Я засну, прокинуся, знову засну і знову прокинуся, а вона все плаче та плаче. Я її питаю: «Мамо, чому ти плачеш? Через тата?..»
– А вона каже, що не плаче, а просто носом шморгає, бо нежить у неї. А я ж велика вже й знаю, що такої нежиті не буває, щоб сльози в голосі.
Тато Олі сидів з дочкою за столом у кафе і помішував ложечкою каву в мікроскопічній білій філіжанці, що вже охолола.
А дочка до свого морозива навіть не доторкнулася, хоча перед нею у вазі – витвір мистецтва: різноколірні кульки, прикриті зверху зеленим листочком та вишнею, і все це шоколадом облито.
Будь-яка шестирічна дівчинка не встояла б перед цією пишністю. Але тільки не Оля, бо вона давно вже, ще минулої п’ятниці, здається, вирішила з татом поговорити серйозно.
Тато мовчав, довго мовчав, а потім і каже їй:
– То що ж нам з тобою робити, дочко? Не бачитися зовсім? Як же я тоді житиму?..
Оля зморщила носик, він у неї такий гарний, як у мами – трошки картоплинкою, подумала, потім і каже:
– Ні, тату. Я також без тебе не зможу. Ми, давай, ось як зробимо. Ти мамі подзвони та скажи, що щоп’ятниці з садка мене забиратимеш.
– Ми з тобою погуляємо, якщо захочеш кави там чи морозива, то можемо і в кафе посидіти. Я тобі все про те, як ми з мамою живемо, розповідати буду.
Потім вона знову замислилася і через хвилину продовжила:
– А якщо ти захочеш на маму подивитися, то я її на телефон собі зніматиму щотижня і тобі фотографії показуватиму. Хочеш?
Тато на дочку свою мудру не дивився, посміхнувся трохи й кивнув головою:
– Добре, давай так житимемо тепер, доню…
Оля якось з полегшенням зітхнула. І взялася за своє морозиво. Але розмову вона ще не закінчила, треба було сказати найголовніше, а тому, коли від строкатих кульок під носом у неї такі ж “вуса” утворилися, облизала їх язиком і знову стала серйозною, майже дорослою.
Майже жінкою. Якій потрібно дбати про свого чоловіка. Нехай навіть цей чоловік уже старий: у тата минулого тижня день народження був. Оля йому до цієї дати листівку у садочку намалювала, ретельно розфарбувавши величезну цифру «28».
Обличчя дівчинки знову стало серйозним, брівки вона зсунула і сказала:
– Мені здається, що тобі одружитися треба…
І великодушно збрехала, додавши:
– Ти ж… не дуже старий ще…
Папа оцінив «жест доброї волі» дочки та хмикнув:
– Скажеш також – «не дуже»…
Оля з ентузіазмом продовжила:
– Не дуже, не дуже! Он, дядько Серьожа, який до мами двічі вже приходив, навіть лисий, трошки. Ось тут…
І Оля показала собі на верхівку, пригладивши м’які кучерики долонькою. Потім зрозуміла, після того, як тато напружився і гостро глянув їй у вічі, що видала мамину таємницю.
А тому вона обидві долоні до губ притиснула та округлила очі, що мало означати жах і розгубленість.
– Дядько Сергій? Який же це «дядько Сергій» зачастив до вас у гості? Це, який мамин начальник?.. – майже голосно, майже на все кафе сказав тато.
– Я, тату, не знаю… – навіть розгубилася від такої бурхливої реакції Оля. – Може й начальник. Він приходить, мені цукерки приносить. І торт нам усім.
– І ще, – Оля зважує, чи варто ділитися такою потаємною інформацією з батьком, тим більше таким «неадекватним», – мамі квіти.
Тато, зчепивши пальці рук, що лежали на столі, довго дивився на них. І зрозуміла Оля, що зараз ось, прямо зараз, він приймає дуже важливе у своєму житті рішення.
А тому чекала юна жінка, і не квапила чоловіка з висновками. Вона вже знала, вірніше, – здогадувалася, що всі чоловіки – тугодуми, і до правильних рішень їх треба підштовхувати.
А хто ж підштовхувати повинен, як не жінка, а тим більше одна з найдорожчих у його житті.
Тато мовчав, мовчав і нарешті зважився. Шумно так зітхнув, підняв голову і сказав… Якби Оля була трохи старша, то вона б зрозуміла, що сказав він таким тоном, яким Отелло ставив своє трагічне запитання Дездемоні.
Але поки що вона не знала ні про Отелло, ні про Дездемону, ні про інших великих закоханих. Вона просто набирала життєвий досвід, живучи серед людей і бачила, як вони радіють і мучаться іноді через дрібниці.
Так ось, тато сказав:
– Ходімо, дочко. Пізно вже, я відведу тебе додому. І заразом поговорю з мамою.
Про що тато збирався говорити з мамою, Оля питати не стала, але зрозуміла, що це – важливо і швидко почала доїдати морозиво.
Потім зрозуміла, що те, на що зважився тато, набагато важливіше, ніж навіть найсмачніше морозиво, а тому, майже хвацько шпурнула ложечку на стіл, сповзла зі стільця, витерла тильною стороною долоні забруднені губи, носом шморгнула і, прямо дивлячись на тата, сказала:
– Я готова. Ходімо…
Додому вони не йшли, а майже бігли. Точніше, біг тато. Але Олю він тримав за руку, а тому вона майже «майоріла», немов прапор.
Коли вони вдерлися до під’їзду, то двері ліфта повільно зачинилися, відвозячи у висоту когось із сусідів. Батько майже розгублено глянув на Олю. Та, знизу вгору глянула на нього і спитала:
– Ну? І чого стоїмо? Кого чекаємо? Адже у нас сьомий поверх всього…
Тато підхопив дочку на руки й кинувся вгору сходами.
Коли на його довгі нервові дзвінки мама, нарешті, відчинила двері, то тато відразу ж почав із головного:
– Ти не можеш так вчинити! Який ще Сергій? Адже я люблю тебе. І у нас є Оля…
Потім він, не випускаючи дочку з обіймів, обійняв і маму. А Оля обійняла їх обох за шию та заплющила очі. Тому що дорослі цілувалися…
Ось так в житті буває, що двох недолугих дорослих розрадила маленька дівчинка, яка любила їх обох, а вони любили її, та один одного, але плекали свою гордість та образи…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
